Хоча б раз у житті вголос чи, може, пошепки кажемо цi два магічнi слова.
Так і сталося із головною героїнею повісті української дитячої письменниці Марії Морозенко. Вона закохалася...
Втім не думайте, що творчість письменниці легковажна.
Нещодавно журі щорічної літературної премії імені Лесі Українки оголосили переможців нагороди 2017 року у трьох номінаціях.
Серед лауреатів у номінації за твори мистецтва для дітей і юнацтва — Марія Морозенко за книжки «Іван Сірко» та «Я закохалася».
Про рожеві окуляри дитинства і дорослішання
— Маріє, читачі знають вас як письменницю історичних повістей, і раптом — тема кохання...
— Історичні книги також не обходяться без теми кохання. Приміром, у дилогії про Сірка («Іван Сірко Великий Характерник», «Іван Сірко Славетний Кошовий». — Ред.) це сторінки любові Софії та Івана. Однак повість «Я закохалася» — про перше почуття. Про несміливе ще почуття любові, що змінює підлітків, робить їх дорослішими. І про закоханість оманливу в зовнішність людини; і про те, як розчарування змушують зняти «рожеві окуляри дитинства».
Але хочу іще зауважити — ця книга не стільки про перше кохання, як про стосунки між друзями, взаємостосунки дітей та батьків. І найперше, про що ця повість, — про те, що дорослішання починається від початку власної відповідальності за себе. І більше, як за себе. Коли я в дитинстві, ховаючись, писала свій дівчачий щоденник, мріяла вже тоді мати для читання книжку «з підказками». Таку, в якій вся історія обертається навколо найважливіших дівчачих запитань, на які ти шукаєш відповіді здебільшого в собі, тому що не все можеш проговорити з мамою, з подругами. Дітям має сподобатися моя гранична відвертість. І я довго вагалась, наскільки — в сенсі відкритості — можу писати цю повість.
— Тобто, поза темою кохання, головна проблематика твору — взаємовідносини в родині, у школі, зрештою між підлітками?
— Основна проблематика — ризик того, що підлітка не почують близькі люди. Дозволю собі сказати так: усе те основне, за що невідступно змагаємось ми під сонцем, не вартує нічого, якщо поряд, часом до трагізму, нещасними почуваються наші діти. Так, підлітки зазвичай почуваються дорослими, але ще зовсім невміло роблять свої перші кроки у доросле життя і, як ведеться, помиляються. Їхні похибки часом завдають їм самим болю, а часом приносять біду іншим. Готовність відповідати за можливі похибки ще не визріла.
Пишучи цю повість, я не намагалася зробити її модною. Скажімо, зараз модно говорити про секс, перші сексуальні стосунки. Але я хотіла показати, що є деякі речі особистого інтимного життя не на загальний огляд. І що пізнання цього «призакритого» не є важливим аргументом дорослості. У цій повісті мені хотілось показати й нас, дорослих, але в контексті життя сучасних гімназистів. Часом нашим дітям не вистачає найпростішого: мінімуму уваги з боку дорослих. Важливо у символічному: подати дитині просто руку і посміхнутись їй приязно. Але не загравати, а бути природним у цьому довірливому спілкуванні. Подати руку для підтримки, але за потреби самої дитини. Тонко відчувати цю необхідність. Почути у мовчанні, побачити в очах.
Коли не стало моєї мами, то любов і тепло я відчула (пізнала глибше) від своєї учительки, якій сьогодні 83 роки. Тонко відчувши моє вразливе сирітство без мами, із одного лишень погляду відчувши це, Олександра Василівна тепло промовила: «Я також твоя мама, як говориться в народі, третя. Приїзди до мене, чекатиму». І нехай я почула це від неї у дорослому віці, але тепер маю світліший шлях повернення додому, де на мене чекає вчителька-мама. І я досі дитина на цій землі, допоки називає хоч хтось дитиною.
Наведу ще такий приклад. Моя донька Маринка для свого сина Марка поставила невеличкий столик із книжечками, щоб йому було зручно й обідати, й читати книжечки. Але бачу, що Марко протестує. Він бажає сісти за великим столом, як і всі члени родини... Дитина прагне почуватися як рівний iз рівними. Адже так і є. І не ми винятково вчимо дитину невідомого, а насправді й самі вчимось пізнавати цей світ відкритими навстіж світу очима дитини. От тільки у різні моменти моделюються на запити відповідні функції: вчитель і учень.
Все — як у нас
— Мені здається, що кожен підліток, прочитавши вашу повість у будь-якому куточку країни, вигукне: «Так це написано про мене!». Чи вже так кажуть?
— Буває, коли учні в класі кажуть при зустрічі: «Все, як у нас». Принаймні так було на презентації в одній із бібліотек Солом’янського району Києва. А якось одна дівчинка-підліток зауважила, що ось тепер у неї, нарешті, вже є улюблена книжка, і це повість «Я закохалася». Така оцінка окрилює, надихає, наповнює серце радістю. Навіть якщо така дитина виявиться на світі всього лишень одна, все написано недаремно.
А іще я дуже хочу, аби цю книжку прочитали батьки. Можливо, деякі фрагменти повісті додадуть їм дещицю відвертості зі своїми дітьми або хоча б трохи більше відкритості у спілкуванні. Писала й прописувала я ті гострі моменти (ранній секс, насилля в родині, спроба самогубства та ін.) саме для цього усвідомлення.
— Як довго працювали над повістю?
— Рукопис опрацьовувала трохи більше трьох років. Водночас дорослішали мої герої. Ті, які живуть у реальному житті, і не тільки у Києві на Осокорках. Остаточні деталі додавало саме життя. Фактично всі ці історії збірних образів книжки — реальні. І їх може бачити кожний, якщо тільки буде уважнішим. І, можливо, трішки чуттєвішим, щоб відчути те несказане, але вже прожите близькими. Тими, хто поряд.
— Хочете сказати, що герої повісті живуть поряд із вами?
— Так, приміром, це й мої вихованці, які після заняття підходили до мене не раз, запитували, а чи можна зі мною поспілкуватися ще окремо. Я думала, що вони будуть говорити про вірші, а вони про інше — кохання. Тобто я з тих чужих мам, яким зізнаються, що вони закохалися. І мені приємно, що довіряють такі найтаємніші слова. Отак, траплялося, тривало наше літературне заняття: півтори години — про літературну творчість і трохи більше цього — зазвичай на «розмови про...».
Про те, що хвилює, що боляче переживається, і про закоханість теж. А от після виходу у світ цієї книжки до мене підійшла дівчинка і каже: «Спасибі, що ви мене колись вислухали. Інакше я б закінчила життя самогубством». Хоча сьогодні по життю вона великий оптиміст. І от хтозна, якби не було цих довірливих розмов, то, напевне, і не було б цієї повісті.
— Вчинки бабусь Віри та Ксенії також описали із реальних персонажів?
— Бабуся Васька — це збірний образ бабусь, які, безперечно, турбуються про своїх онуків, але, на Васьчину затяту думку, «вона мене не любить». А навіть у її докорах за бешкетництво вчувається велика турбота. Так, життя у неї було непросте, але вона, буває, все робить жартома і часом видається буркотливою. Вона також може помилятися. Так до кінця ми й не знаємо: хотіла вона продати того кролика, щоб купити штанці Васькові, чи ні. Хоча десь у підсвідомості я розумію схожість саме цієї героїні із бабусею моєї доньки Маринки. Манера спілкування, інтонації, тон — її.
Вона була така ж тепла, добра й опікувалася повсякчас дистанційно нами всіма. А от бабуся Віра — це беззаперечна берегиня Роду, яка утримує на собі отой споконвічний зв’язок поколінь. Тому символічна і вишита її руками сорочка, яку вона передає Вірі в спадок. У повісті я втілила в образах найстарших поколінь і риси свого діда Андрія — зокрема його мудрість і простоту. Пригадую, як він навчав нас, онуків, «жити по-людськи». Я все думала дитиною, а як це? І тільки в дорослості приходить глибоке усвідомлення того, що треба ще заслужити оте й після себе «жив чи жила по-людськи».
— Імена головних героїв повісті починаються з літери «В»: Віра, Васько, Влад... Це така була задумка?
— Це вже зауважили читачі. Особливої «програми» в це не закладала. Імена героїв «приходили самі».
— Були інші варіанти назви повісті, окрім «Я закохалася»?
— Були. Спершу я думала назвати повість «Перша доросла осінь». Але в один момент зрозуміла: коли приходить це почуття, то і вигукуємо: «Я закохалася»! Прийняла назву такою, якою запропонували у видавництві і якою є вона й тепер.
— Цікаво, у якому класі закохалася сама авторка повісті Марія Морозенко?
— (Сміється). В другому класі. Написала записку однокласнику, яку так і не наважилась передати. Завела свій перший дівчачий щоденник, у який записувала свої думки про перше таємне кохання. Мій щоденник чекала незавидна доля. Його, а в ньому і записку, вгледіла старша сестра, рідні підняли мене на сміх, і тоді я порвала записку, а щоденник закопала під сливою. Чого саме під сливою, важко сказати. Мабуть, тому що любила в дитинстві сливи. Так усе і залишилось загубленим у землі, як «скарб», віднайти який навряд чи коли-небудь зможу.
— Маріє, перегорнувши останню сторінку, хочеться запитати: чи буде продовження повісті?
— Якщо герої «захочуть розказати» трохи більше про себе, можливо, так і станеться. Життя покаже.
