Свою інтерпретацію історичного роману у віршах Ліни Костенко зробив режисер Сергій Павлюк.
Хочеться сподіватися, що вистава займе окрему нішу в репертуарі, оскільки вона абсолютно не схожа на інші постановки цього театру.
І справа не лише в «погляді збоку»: з колективом Національної оперети Павлюк так тісно співпрацює вперше, основним його творчим майданчиком є сцена Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша.
Втім запрошений режисер — уже давно звичне явище. Та й загалом колектив Національної оперети сміливо береться за пошуки нових театральних прийомів і форм, згадаймо хоча б їхню нетипову «Кармен-сюїту» чи модерновий «Моцарт Underground».
Проте, будемо відверті, до театру оперети публіка насамперед ходить заради позитивних емоцій — відпочити від буденних турбот, послухати гарну музику під невигадливу любовну історію з класичним хепі-ендом.
У виставі «Маруся Чурай» гарної музики вистачає, а от щасливого фіналу не може бути за визначенням. Однак сам режисер називає свою постановку світлою.
Взагалі, за словами Сергія Павлюка, в роботі він завжди керується девізом: «Все буде добре!». Іншими словами, навіть трагічний сюжет має дати глядачеві надію і віру...
Художній керівник Національної оперети Богдан Струтинський на докори деяких журналістів щодо недоцільності «важкої» драми на сцені музичного театру згадав відоме з давньогрецьких часів поняття катарсису: «Якщо глядачі плакатимуть у фіналі нашої історії про Марусю Чурай, то це будуть сльози очищення»...
Як людина сентиментальна від себе пораджу: йдучи на виставу, хустинку для витирання заплаканих очей беріть обов’язково.
Взагалі, народні перекази про Марусю Чураївну — співучу дівчину, що мешкала у Полтаві в часи Хмельницького й вважається авторкою пісень «Ой не ходи, Грицю», «Віють вітри», «Засвіт встали козаченьки» тощо, — спонукали багатьох українських письменників спробувати відтворити історію її життя.
Насамперед згадується п’єса Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» — одна з перлин українського народного театру другої половини ХІХ століття.
Згодом Ольга Кобилянська по-своєму інтерпретувала сюжет пісні про невірного Гриця, написавши оповідання «В неділю рано зілля копала»...
Проблематика твору Ліни Костенко — набагато ширша, ніж просто історія про нещасливого кохання.Через опис подій, які начебто мали місце в Полтаві «влітку 1658 року», авторка піднімає цілий пласт не просто історії українського народу, а й у художній формі показує найболючіші точки народної душі й розуму — те, що психологи називають ментальністю або колективним підсвідомим.
Здавалося б, що може бути простіше, ніж бути вірним самому собі? І водночас, чи є у світі щось складніше?! Героїня Ліни Костенко багато в чому нагадує Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки.
Взагалі, протиставлення духовного і матеріального — точніше, заклик не опускати дух і душу на рівень самих лише тілесних потреб (не воювати «за курку, за телицю, за межу») — червоною ниткою проходить через творчість обох наших великих поеток з ім’ям на букву «Л».
І хоч як парадоксально це звучить на тлі вічного зубожіння простого українця, можливо, саме в цьому — «служи душі, а не тілу» —й криється ключ до розв’язання головних наших проблем?..
Діалоги й монологи у виставі відтворені максимально близько до авторського тексту.
Для акторів, чиїм головним робочим інструментом є спів, тривалі «словесні баталії» часто-густо є проблемою.
Проте актори театру оперети з цим завданням справилися, тримаючи зал у напруженні від першої до останньої хвилини.
За енергетикою образ Марусі у Тетяни Дідух вийшов досить сильним (також виконавиця головної ролі — Яна Татарова). Що цікаво, піснярка Чураївна впродовж вистави майже не співає.
Те ж саме можна сказати й про Гриця (його роль втілив на прем’єрному показі Олексій Кирилов, ще виконавець — Євген Прудник).
Очевидно, таким є задум режисера: народна пісня, присутня як окремий персонаж, немовби живе своїм життя.
Взагалі, про музику у виставі можна сказати однією фразою: «Космос української пісні!».
Причому пісня настільки вплетена в сюжет, що навіть боїшся оплесками перервати драматичну канву. А співаки, без перебільшення, заслуговують на «Браво!».
Особливо хочеться відзначити тріо дівчат у складі Ірини Ямбурської, Катерини Приходько й Катерини Панухнік.
Першою думкою було, що це запрошені виконавиці з якогось гурту автентичного співу, настільки не «по-класичному» звучить їхній спів.
Але, виявляється, всі троє — «прості» хористки з театру оперети... Музичне оформлення вистави здійснив диригент-постановник Сергій Нестерук. У роботі з хором йому допомагала Ружена Рубльова.
Балетмейстер-постановник — Юрій Бусс, сценографію і костюми розробили Сергій та Наталія Ридванецькі (з усіма трьома Павлюк спіпрацює вже не один рік).
Де слова, декорації в постановці дуже образні: звичайні побутові речі (крила вітряка, колесо від воза, відро на коромислі, чавунні казанки, пісок і вода тощо) набувають символічного значення.
Можливо, хтось це сприйме як «суцільний сюр», але людям iз художньо-абстрактним мисленням зрозуміти посил художника, гадаю, буде нескладно.
