Без пафосу

«Це історія про мого молодшого брата Василя. Він пізно почав говорити, але коли заговорив, то одразу заспівав», — каже Орест Сліпак на початку фільму «Міф» — документальної стрічки про геніального українця Василя Сліпака, співака, якому світ аплодував стоячи, співака, які наро­джуються раз на сто років, а то й рідше.

 

У стрічці українські наставники згадують про Василя Сліпака як про живе вокальне диво. Для композиторів він був дивом бодай тому, що міг виконати ті твори, які вони писали для неіснуючого голосу.

 

Для педагогів він був водночас і головним болем, адже такий голос потребував висококласних «ювелірів»: найменша помилка могла зіпсувати надзвичайний природний дар. 

 

По-справжньому свій вокальний талант Василь Сліпак зміг розвинути у Франції — постійна робота над собою, співпраця з найкращими диригентами світу не минули дарма.

 

Українець став солістом Паризької національної опери, одночасно здобував перемоги на престижних світових конкурсах.

 

Талановитий, харизматичний, красивий, він мав усе — любов і поклоніння глядачів, схвальні відгуки колег і критиків, увагу слабкої статі. Здавалося, що ще потрібно?

 

Він міг жити спокійним і ситим життям, насолоджуватися славою і заслужено в ній купатися. Проте такий сценарій був не для Василя Сліпака. 

 

Саме тому його не зрозуміла кохана, коли він, покинувши все, поїхав на Майдан, коли йому Батьківщина виявилася дорожча, ніж світова слава і визнання.

 

Мало хто зрозумів учинок соліста Паризької національної опери, який узяв до рук зброю і поїхав на схід. Нерозуміння близьких, здивування і постійні запитання журналістів — здавалося, осягнути вчинок Василя Сліпака не міг ніхто.

 

Особливо невтямки його рішення було для людей творчості — його колег. Про це, наприклад, відверто каже у фільмі композитор Олександр Козаренко. Мабуть, сам Василь Сліпак такого наслухався немало. 

 

Як жартував, як відповідав журналістам, його витівки і пророцтво перед останньою поїздкою на фронт, його стосунки з колегами і побратимами, його вдача і відсутність пафосу  — у фільмі постає жива людина, у всій своїй повноті, зі своїми суперечностями і боротьбою зі світом за вищу справедливість. 

 

Режисери пропонують пройти разом із Василем Сліпаком його шлях — від першого здивування щодо його неймовірного голосу до отого страшного шляху — у Львові, коли мало не все місто на колінах проводжало його в останню путь.

 

І от пройшовши оцей шлях, глядач має сам відповісти на запитання «За що загинув Василь Сліпак?». А можливо, після перегляду виникне інше — чи потрібно це запитання взагалі ставити?