Волноваха, яка болить: одну з вулиць міста перейменували на честь героїв з Волині

Зате тепер у Волновасі є вулиця Луцька, а в Луцьку — Волноваська. А нещодавно, в грудні 2017-го, у Волновасі відбулося перше богослужіння у новозбудованому Святомиколаївському храмі УПЦ Київського патріархату.

 

Цю дерев’яну церкву звели за півроку на пожертви волинян, щоб увіковічнити пам’ять загиблих бійців 51-ї бригади, які загинули на донецькій землі 22 травня 2014 року.

 

Саме там, під Волновахою, українська армія тоді зазнала найбільших із початку війни на сході втрат.

 

22 травня вночі великий загін бойовиків напав на розташування військових 51-ї окремої механізованої бригади й упритул розстріляв їх із різних видів зброї.

 

У тій кривавій м’ясорубці загинуло 18 бійців і три десятки отримали поранення.

 

З того часу слово «Волноваха» для волинян асоціюється з болем і непоправними втратами. 

 

Власне, після цього бою прийшло усвідомлення реальної війни, що почалася на Донбасі. І саме після цих подій між Волинню та донецьким містом почали налагоджуватися по-справжньому побратимські зв’язки. 

 

Ще раніше на місці розстрілу бійців волинської бригади було встановлено меморіальний знак і хрест. А 26 січня цього року двадцять двоє депутатів Волноваської міськради проголосували за перейменування вулиці Першого Травня на вулицю Героїв 51-ї ОМБР.

 

«На цьому боротьба не закінчена, можливо, буде оскарження рішення наших депутатів з боку соратників комуністів, саме цих комуністів, які проводили незаконний референдум, саме цих комуністів, які блокували техніку наших військових, не даючи можливість останнім вчасно дістатися місця призначення та виконати наказ», — передбачали можливий розвиток подальших подій довкола цього перейменування тамтешні волонтери.

 

Так і сталося. Група невдоволених містян висловила свою незгоду і планує оскаржити рішення міськради в суді, бо «їх не почули». 

До військовиків цієї бригади, яку в грудні 2014-го Президент розформував, було багато претензій. Так, були випадки дезертирства і здачі позицій окремими бійцями.

 

Але пляма зради впала на весь військовий підрозділ, який на початку війни був найчисельнішим у Збройних силах України і який з волі Головнокомандувача був розформований, а на його базі створено нову, 14-ту, бригаду.

 

Причинами волноваської трагедії в травні 2014-го і великих втрат експерти називали низький рівень бойової і тактичної підготовки, відсутність розвідки місцевості, належного технічного забезпечення.

 

Про який рівень підготовки можна говорити, коли бригаду сформували за кілька днів із непідготовлених бійців, коли вона була гола-боса? 

 

Останні військові збори в бригаді проводили у 2007 році за участі 500 так званих партизанів.

 

Це були не резервісти, а просто військовозобов’язані, які були приписані до цієї військової частини й проходили перевірочно-навчальні збори.

 

А потім почалися реорганізація, масове скорочення, усе завмерло, бо армію фактично вели до знищення.

 

Навесні 2014 року, щоб відправити техніку бригади в зону АТО, волинська громада збирала гроші, а цивільні майстри-умільці за свій кошт і своїми руками доводили до ладу техніку, щоб вона доїхала в пункт призначення, бо багато машин просто заіржавіли від часу й не мали навіть акумуляторів.

 

Те, що зробили з цим легендарним військовим підрозділом та всією українською армією в часи незалежності України, — не провина солдатів, і не вони мають відповідати за те, що не готові були до війни. 

 

«Ми були першими, хто сформував 51-шу бригаду. Сформували її за чотири дні. І це була одна з найбільших бригад України. 3300 чоловік пішло тільки з Волині. А 780 автомобілів зібрали за шість днів. Де ви зараз назбираєте стільки техніки? І прикро, що так склалася доля цієї бригади. Не хочу нікого судити. Думаю, історія  розставить всі крапки над «і». Але те, що там були як герої, так і зрадники, це факт. Я зустрічався і з тими, і з іншими, є серед них дуже порядні люди, справжні  герої. А є такі, що кидали свої пости і блок-пости, тікали, до цих пір у них проблеми зі зброєю і не тільки, — вважає обласний військовий комісар Роман Кулик.

 

— А хіба в інших бригадах не було зрадників? Були. Але після 51-ї бригади вже був досвід, якого раніше не мали. Коли ми її сформували, то побачили, що 500 чоловік не може керувати 4500 військовослужбовцями. Там були підрозділи, де не було жодного кадрового військового. Пізніше ситуація  змінилася». 

 

Мимоволі напрошуються паралелі з 1941 роком, коли частини Червоної армії під натиском німецької армії масово відступали і здавали свої позиції.

 

Що було б, якби тоді розформовували гвардійські дивізії за поодинокі випадки дезертирства? 

 

Тому не все так однозначно у справі 51-ї окремої гвардійської Перекопсько-Харківської Празько-Волинської ордена Леніна, двічі ордена Червоного прапора, ордена Суворова і Кутузова механізованої бригади, яка так безславно канула в Лету.

 

Добре, що пам’ять про неї й тих, хто захищав Україну в її лавах у перші дні й місяці російсько-української війни на Донбасі, залишиться бодай у назвах.