Останнім часом у світі спостерігається стрімке «омолодження» політичного олімпу.
Лише минулого року в центрі уваги опинилися новообрані президент Франції 40-річний Емануель Макрон та 31-річний австрійський канцлер Себастьян Курц.
Поряд із ними лідером політичних симпатій часто називають і прем’єра Канади, 46-річного Джастіна Трюдо.
Всі вони є представниками нового тренду світової політики, демонструючи гнучкість, відкритість і готовність до експериментів.
На цьому тлі в Україні також почастішали розмови про «нові обличчя в політиці» та про свого «українського Макрона», який із новим мисленням і «новим і праведним законом» подолає корупцію, виведе Україну з політичної кризи та побудує у нас демократію європейського зразка.
На роль останнього висувають найрізноманітніші фігури, від співака Святослава Вакарчука до шоумена Володимира Зеленського.
«Україна молода» спробувала спрогнозувати, наскільки «нові обличчя» мають шанс вплинути на політичні розклади і чи стануть вони панацеєю для України.
Молоде вино у старі міхи
«Кадри вирішують усе» — цю фразу Сталіна, яку свого часу активно просувала КПРС, створивши свій кадровий резерв у вигляді комсомолу, взяли на озброєння і новітні партії.
Особливо активізувався цей процес на початку 2000-х, коли різні партійні офіси взялися за розбудову власних «молодіжних крил».
Так з’явилися «Молоді регіони», Українська соціал-демократична молодь (молода гвардія СДПУ(о)), Спілка молодих соціалістів (кадровий резерв СПУ), пізніше — «Батьківщина молода» тощо.
Утім молодий вік і завзяття майбутніх партійців зовсім не означали нові правила гри в політиці. Навпаки — більшість із тих, хто скористався партійними молодіжними організаціями як соціальним ліфтом і в досить молодому віці потрапив у велику політику, лише продовжили «курс партії».
Частина з них виявилася не такими вже й альтруїстами, а дехто в прагматичності та вмінні використовувати державні механізми для підвищення власного добробуту навіть перевищив «старших товаришів».
За прикладами далеко ходити не доводиться. Один з колишніх лідерів «Молодих регіонів», голова фракції «Відродження» Віталій Хомутинник, став народним депутатом у неповні 26 років.
Так само, практично зі студентської лави, у вирі політичного життя перебував і Олексій Гончаренко, який від Партії регіонів перейшов до БПП, ставши одним із речників партії.
Ще один «молодий та ранній», екс-міністр молоді і спорту часів Віктора Ющенка Юрій Павленко, нині є народним депутатом від Опозиційного блоку.
Однак про їхнє «реформаторство» можна говорити досить умовно.
А вираз «молода команда Леоніда Черновецького» взагалі став синонімом тотальної корупції та дерибану землі в Київраді.
Мало що вирішують і «нові обличчя». Після останніх дострокових виборів статисти радісно констатували, що Верховна Рада оновилася на 56%.
Серед тих, хто нині має можливість впливати на законодавче поле України, так само багато молодих.
У 2014 році отримали мандати члени Радикальної партії 24-річна Олена Кошелєва, 25-річний Андрій Лозовий, 27-річний Дмитро Лінько та 28-річна Злата Огнєвич, 26-річна Ірина Суслова від «Волі», 25-річний Єгор Фірсов, 26-річний Костянтин Усов та 29-річний Олексій Порошенко від БПП, 26-річна Альона Шкрум від «Батьківщини», 27-річний Андрій Іллєнко та 30-річний Юрій Левченко від «Свободи», 27-річний Євген Дейдей, 28-річні Олена Масоріна, Дмитро Сторожук та Ігор Алєксєєв від «Народного фронту» та інші політики.
Але сказати, що від їхнього потрапляння в парламент змінилася якість української політики, можна досить умовно. Більшість адаптувалася до старих умов.
Інші ж позбулися свого мандата — Злата Огнєвич сама склала повноваження, заявивши, що не бачить своєї ефективності, а Єгора Фірсова разом із Миколою Томенком виключили з БПП за правдолюбство і надмірну критику «лінії партії».
«Систему міняти треба»
Причина такої «неефективності» молодих політиків криється у самій політичній системі, яка склалася в Україні.
Попри те, що Україна є лідером у Європі за кількістю партій (а їх у нас аж 354), більшість із них існують лише номінально або є технологічними проектами під чергові вибори.
І навіть найпотужніші з існуючих партій є не стільки ідеологічними інституціями, скільки бізнес-проектами, покликаними захищати інтереси певних олігархів та бізнес-структур.
До того ж досить вигідними проектами, оскільки, попри всі революції та піднесення-падіння рейтингів політичних партій, верхівка рейтингу найбагатших людей України лишається незмінною.
Більше того, розумні олігархи вважають за доцільне вкладати кошти в різні партії, іноді навіть ідеологічно протилежні, щоб за будь-якого розкладу мати свої важелі впливу і на парламент, і на політику країни в цілому.
Саме тому так буксує в парламенті питання реформи виборчої системи і голосування за відкритими списками. Бо це означає, що лідер партії уже не зможе вигідно продати місце у партійному списку і не буде гарантом потрапляння чи не потрапляння у парламент. А в бізнесі, в тому числі і в політичному, гарантії — понад усе.
Саме тому партії досі роблять ставку не стільки на просування своїх ідей, скільки на розбудову партійної структури і залучення більшої кількості «бойових одиниць», які при потребі голосуватимуть так, як треба, і ще й родичів загітують.
Саме тому і на виборах, і після них між політичними силами йде війна не стільки партійних програм (вони в більшості пишуться під копірку), скільки за кількість людей у ЦВК та виборчих комісіях і за можливість впливу на підрахунок голосів.
І самі партії тримаються не стільки на якихось ідеологічних постулатах, скільки на принципі особистої відданості лідеру.
І в цьому полягає найбільша проблема. Бо принцип фаховості та ефективного менеджменту в нас давно замінився принципом політичної доцільності.
У результаті маємо таких феноменів, як Василь Цушко, який свого часу сподобився очолювати і Одеську ОДА, і Міністерство внутрішніх справ, і Міністерство економіки, і Антимонопольний комітет.
Чи той самий Володимир Гройсман, який із крісла спікера парламенту очолив Кабмін, або Юрій Луценко, під якого змінили закон, щоб він зміг очолити Генеральну прокуратуру.
Як підсумок — ми все гучніше говоримо про реформи, але реальне життя стає все гірше і гірше.
Бо насправді єдине завдання нинішньої політичної системи — збереження і самовідтворення існуючого стану речей, яке дозволяє політикам під маркою державних інтересів вирішувати власні проблеми.
Головним чином — матеріального забезпечення власних родин на кілька поколінь наперед. Бізнес є бізнес, нічого особистого.
Фактор молодих
Але весь парадокс ситуації полягає в тому, що саме життя терпіти не може стагнації.
І саме в той момент, коли політики вважають, що в них «усе схвачено, за все заплачено», виникають різні несподіванки.
Так було в часи Помаранчевої революції, так вийшло і під час Євромайдану.
Так може бути і зараз, оскільки нинішня влада системно повторює помилки своїх попередників, роблячи ставку на «договорняки», піар та силові структури як гарантію власної безпеки.
Принаймні певним моментом істини можуть стати наступні президентські та парламентські вибори, які визначатимуть наше політичне майбутнє на роки наперед.
Адже, з одного боку, в них будуть задіяні всі випробувані давно політичні технології.
З іншого — Революція гідності і процеси децентралізації, які розпочалися в регіонах, таки пробуджують у людях відповідальність за своє життя і майбутнє власних дітей, формуючи нове суспільство. І тут можуть бути різні несподіванки.
Відомий політтехнолог, президент PR-агенції Bohush Communications Денис Богуш переконаний, що головна боротьба на майбутніх виборах розгорнеться між штабами Юлії Тимошенко та Петра Порошенка.
«Політика — надто затратна і системна штука, і всі молоді обличчя на цьому полі виглядають, як діти. Для реальної перемоги на виборах потрібні великі кошти, потрібен базовий електорат і базовий регіон, потрібна розвинена мережа штабів, вихід на ЗМІ і ще багато факторів, а це є найбільше саме в БПП та «Батьківщини». Буде купа технічних кандидатів, свої відсотки матимуть Опоблок із Рабиновичем, свій електорат має Ляшко, будуть задіяні різні технології. Але реальні шанси на перемогу в 2019 році, якщо не станеться нічого екстраординарного, мають саме Порошенко і Тимошенко», — запевняє він.
Звичайно, на тлі загального розчарування у старих політиках та світових тенденцій в Україні формується запит і на нові, особливо молоді, обличчя.
Однак, за оцінками експертів, ні Святослав Вакарчук, ні Володимир Зеленський на роль «рятівників нації» не підходять, передусім саме через відсутність своєї команди та системного досвіду роботи в політиці.
«Крім того, політтехнологи Президента Порошенка посилено шукають альтернативу Тимошенко на президентських виборах серед жінок. Це буде аналог проекту Кремля — «українська Собчак». Зараз триває конкурс на цю роль (Луценко, Геращенко, Богословська тощо) — заявив недавно політолог Володимир Небоженко. — Таким чином влада намагається перетворити виборчу кампанію на суцільний карнавал, політичне ток-шоу, що дозволить уникнути звіту перед народом, відмовитися від серйозної розмови між незадоволеними виборцями і непопулярним Президентом Порошенком».
Скептично ставиться до думки, що прийде новий президент — Вакарчук, Зеленський чи хтось іще — і все змінить за раз, і громадський експерт, голова правління ГО «Центр громадських ініціатив» Віталій Загайний.
«Час відходити від ілюзії, що одна людина може змінити країну. Ми вже на такі граблі наступали. Для змін потрібна команда і розуміння того, які інституції потрібно реформувати в першу чергу. В Україні передусім має бути відновлена система правосуддя і принцип покарання за злочини. Якщо це запрацює — почнеться ланцюгова реакція очищення влади і запровадження зовсім іншої політичної культури, як у самій політиці, так і в суспільстві.
Перші паростки таких процесів уже є — з’являються молоді партії європейського типу на кшталт «Сили людей», з’являються місцеві лідери з новим, прогресивним мисленням, як Мішель Терещенко в Глухові чи Юрій Бова у Тростянці. І тут не йдеться про фізичний вік — тут головне, наскільки людина новатор і готова запропонувати суспільству нові правила гри. Єдина є небезпека: якщо нові політики будуть намагатися подолати стару гвардію їхніми ж методами — вони приречені.
Якщо ж вони запропонують нову культуру взаємодії із суспільством, і не лише задекларують, а й доведуть її ефективність на практиці, створять відповідні соціальні ліфти — у країні почнуться реальні зміни. Але тут багато що буде залежати і від людей, яку систему стосунків із політиками вони підтримають: стару, яку зручно критикувати, чи нову, де треба і на себе брати відповідальність за ситуацію в країні», — говорить Загайний.
Зрештою, саме за це стояв Майдан. І його перемога чотири роки тому не завершила зміну системи, а лише мала би розпочати.
Зерна свободи були посіяні, але вони, як у біблійній притчі, впали і на дорогу, і на каміння, і в бур’яни. Водночас надзвичайно актуальними видаються слова відомого філософа і морального авторитета Мирослава Поповича, який від імені Групи 1 грудня незадовго до смерті написав: «Ми закликаємо до національної консолідації та розробки нової політичної системи на базі суспільного договору в ім’я збереження держави. Балансування між реформаторством і олігархократією приречене на безславний кінець. В очах українського суспільства винні всі: і президент, і парламент, і уряд, і олігархи, і правоохоронні органи, і кожний громадянин, який часом впадає в ілюзії щодо швидких змін, відчуває почуття байдужості і ностальгію за патерналізмом. Важливо, щоб кожен сформував свою позицію і не ховався за спини колег. Як казав Мартін Лютер: «Я на тому стою і не можу інакше». Життя людині дається не дарма. Правда все одно перемагає. Сказане начебто на вітер, десь проросте — якимось чином і якоюсь справою».
Аби дослухатися.
