Публіцистиці притаманний певний рівень абстракції, що часом балансує на межі банальщини — така природа жанру.
Запорукою від профанації зазвичай слугує науковий вишкіл автора, що дозволяє вивести причинно-наслідкові зв’язки навіть з тривіальної хронології.
Доктор економічних наук Олександр Савченко спробував свої сили в політико-історичному аналізі: «Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради» (К.: Самміт-Книга, 2017), балансуючи на лезі максимального спрощення понять.
У підмурівку авторської методології — два наріжні камені. По-перше, «теорія нечітких множин до аналізу соціальних та історичних явищ» (ідеться про взаємопроникні середовища).
По-друге, часовий детермінізм: «Чим більш віддалені історичні події, тим менший їх вплив на сьогодення».
На побутовому рівні виглядає переконливо. Дійсно, військові успіхи Олега чи Святослава мало зв’язані з сучасною Українською державою, натомість наслідком поразки Директорії стали три Голодомори, Друга світова війна, загибель мільйонів українців.
Водночас невідомо, як склалася б світова історія, якби Володимир за геополітичний орієнтир обрав Рим, а не Візантію (хрещення Русі робилося ще нерозділеною Церквою), чи козаки пристали б на пропозицію Дорошенка, а не Богдана й обрали союзником Стамбул, а не Москву.
Ці приклади і аналіз історії Незалежної України, зроблений О.Савченком на базі досвіду власної роботи на високих державних посадах та «інсайдерської інформації», доводить, що у виборі альтернативи (дихотомія вибору) надто багато особистісного: роль «батька нації» в історії народу важко переоцінити, проте українці свого Ататюрка не мали.
Водночас покликання публіцистики — навчити маленького українця зростати інтелектуально, понад рівень побутового узагальнення.
Книга містить декілька тез, вартих популяризації: «Покарання за фінансові та економічні злочини є важливим заходом боротьби з кризами. Без каральних акцій держави проти фінансово-економічних злочинів кризи стають перманентними, вони ніколи не закінчуються», — стверджує О.Савченко й робить логічний висновок: «Якщо влада не може покарати злочинців, її треба міняти», — проте всіляко уникає називати прізвища генераторів корупції.
Крім традиційних трьох гілок влади, О.Савченко виділяє ще дві: корупційну і вплив з-за кордону (РФ, ЄС, МВФ, США). Тому «Україні потрібен не арбітр, а патрон».
Те, що будь-якій молодій, новоствореній, а тому організаційно й економічно слабкій державі потрібен геополітичний «дах», було зрозуміло всім, крім «українських» можновладців.
Точніше, своїм «дахом» вони вважали Рашу — й отримали соціо-економічну, а українці — війну. До початку 2000-х Україна мала шанс стати «європейським Ізраїлем» для США.
Наразі місце зайняте. Треба дуже потрудитись українським дипломатам, щоби зацікавити когось із сильних світу цього нашою державою (не територією, не країною, а саме державою).
Не списуючи з можливості зацікавити нами США, треба думати щодо розширення взаємин із Британією та Францією.
Проте, як значить автор, передумовою цього має бути зміна влади: ім’я відповідального за зовнішню політику добре відомо.
Не зневірою в українців, а констатацією факту є висновок О.Савченка, що зсередини владу злодіїв-олігархів не зламати. Для цього в народу бракує можливостей, тоді як у олігархів їх неміряно. Тож «американська адміністрація сама має стати диктатором-реформатором».
Місцями на догоду побутовій логіці газетних кліше автор заходить у суперечності та хибні висновки, як-то: «Вічним історичним ворогом України є Росія». Насправді цим ворогом є російський «суперетнос» (у розумінні сина Н.Гумільова).
Узаконити «авторитарно-професійний тип правління» може лише нова Конституція, та про це у книжці анічичирк.
Натомість виникає будована на піску ідея «сильного прем’єра» при «слабких парламентові і президентові», причому останній обирається всенародно.
Олександр Савченко пропонує (правильно, та нездійсненно) спертися на «американську адміністрацію». Для цього і владу слід влаштовувати на американський лад. Утім мрії часом збуваються — бо ж Україна таки знудьгувалася за Гетьманом.
