Із сльози відродимось...

Четверта субота листопада в Україні визнана Днем пам’яті жертв Голодоморів.

 

І хоча скорботна дата вже пройшла, проте пам’ять про цю трагедію українського народу не повинна згасати.

 

Адже за радянської влади в Україні голодували не лише в 1932-33 рр., а й у 1921-23, 1947 роках, хоча Голодомором названо саме голод 32-33-х років із найчисельнішими жертвами.

 

Послухайте:

 

«Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —

Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!

Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,

два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,

і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.

<...> Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—

і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті — і кинулась вся до синочка.

Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.

Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:

— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають».

 

Ці моторошні рядки Павло Тичина написав у далекому 1921 році — в буремні часи громадянської війни, розрухи та голоду, що став наслідком тих подій.

 

Якщо сльози не заважають вам читати далі, то ось вам свідчення про Великий голод: «А наказ — убити голодом селян в Україні, на Дону, Кубані, вбити з малими дітьми... Шукали зерна, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навкруги вартові ходять. Зерно від дощу до зими намокало, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити. Пішов селом суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік». (Василь Гросман, «Все тече», переклад з рос.)

 

Люди благали порятунку в Сталіна, ЦК ВКП(б). Ось уривок одного з листів: «Населення зраділо б падлу, та його не можна знайти. Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертвяків і їдять їх. Все це може підтвердити будь-хто у Злапопільному районі».

 

Іще одна особливість Голодомору: «Вимирає винятково українське населення <...> адміністрація по містечках і совітських господарствах майже ціло неукраїнська <...> Вони матеріально забезпечені, тому що купують харчі у т. зв. закритих розподільниках, де дуже низькі ціни. (Анонімний втікач НН із Київщини 1933 р.)

 

Постраждали переважно українці хоч би тому, що в національному складі населення УРСР на 1929 р. вони становили 80,1%, а по селах — 87,6%.

 

Тепер кажуть, що українці самі себе морили голодом, адже не Сталін забирав у голодуючих сімей останню склянку пшона чи торбинку квасолі.

 

Так, але місцеві активісти в такий спосіб виконували постанови московської влади ЦК ВКП(б) і ЦК ВК(б)У від 18 листопада 1932 р., що скасовував невивезення насіннєвих фондів зерна і вводив практику натуральних штрафів продуктами — на випадок відсутності запасів зерна.

 

Спланована конфіскація урожаю зернових та всіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади, а також позбавлення права на виїзд із голодуючих районів безпосередньо призвела до вбивств людей голодом у мільйонних масштабах!

 

26 листопада 2006 р., вшановуючи пам’ять жертв Голодомору 1932-33 рр., Верховна Рада України прийняла Закон «Про Голодомор 1932-33 рр. в Україні», стаття перша якого визнає Голодомор геноцидом українського народу.

 

Публічне заперечення Голодомору в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу.

 

Фактично в цілому світі визнали Голодомор геноцидом українського народу, правда, Генасамблея ООН у листопаді 2003 р. у заяві до 70-річчя Великого голоду 1932-33 рр. визнала його лише як національну трагедію.

 

В самій же Україні не визнали Голодомор геноцидом українців комуністична партія та колишній президент Янукович.

 

Усупереч закону безкарно заперечують Голодомор і деякі журналісти, скажімо, Сергій Лозунько в «поважній» газеті «2000»: «...голодомор — это чисто политическое современное украинское изобретение. В России, например, его не используют — и в тех же заявлениях МИД РФ это слово обязательно берут в кавычки».

 

Кажуть вороги, що ми, свідомі свого українства українці, — «голодоморцы». Нехай, але із сльози відродимось, піднімемось і розвеселимо нашу славну Україну.