У Національному музеї історії України розкривають подвійне життя примусових робітників.
З одного боку — це щасливі люди з фотографій у гарному одязі, які закохуються та одружуються у ситій Німеччині, а з другого — 2,8 млн. примусово виселеного працездатного населення, за непослух яким світила шибениця.
Днями у Національному музеї історії України в Києві відкрили виставково-освітній проект «(Не)розказані історії» про примусових робітників Третього рейху — остарбайтерів («східних робітників»).
76 років тому, 18 січня 1942-го, із Харкова до Кельна вирушив перший ешелон із українськими примусовими робітниками.
Куратор виставки, кандидат історичних наук Тамара Куцаєва, розповіла про життя українських примусових робітників на території Третього рейху та після їх повернення на радянську батьківщину.
На виставці можна ознайомитися з фотографіями і приватними речами, які раніше не презентували в жодному музеї.
Статистика
— Пані Тамаро, чому перший ешелон із українськими остарбайтерами вирушив аж 18 січня 1942 року?
— Вивезення населення з етнічних земель України розпочалося ще восени 1939 року, коли Закарпаття було окуповане союзниками Гітлера в Угорщині. З історичних джерел відомо, що в 1941 р. відбувалася спроба агітації і залучення населення на добровільний виїзд на терени Третього рейху. Декілька тисяч людей, здебільшого гірники, повелися на агітацію і поїхали в Німеччину, але дуже швидко зрозуміли, що це не те, що пропонувала пропаганда, їх життя та умови праці не були гідними. Тож із січня 1942 року примусове вивезення здорового населення України було масовим, спланованим і відбувалося послідовно.
Українці не були єдиними примусовими робітниками на території Третього рейху. У документах налічується приблизно 12, 5 млн. іноземних примусових робітників, як мінімум із 26 країн. З України (в її сучасних межах) примусово вивезли від 2,4 млн. до 2,8 млн. жителів. Від 143 тис. до 200 тис. колишніх невільників, яким удалося вижити, не повернулися в непривітну до «вигнаних на примусові роботи» і «тих, хто перебував на окупованих територіях» радянську державу.
— До якого періоду тривало примусове вивезення остарбайтерів?
— Депортацію зупинив наступ Червоної армії по території Східної Європи (колишнього Радянського Союзу). Останні депортації відбулися наприкінці літа — на початку осені 1944 року, незадовго до відступу гітлерівців із території України. Зазначу, що нині слово «остарбайтери» майже не використовується, офіційно вживають словосполучення «примусовий робітник», «примусова робітниця».
— Хто надав експонати для проекту? Чи раніше вони виставлялися на широкий загал?
— Національний музей історії України вирішив не чекати круглої дати щодо депортації — з нагоди 80 років чи 85 років. Ми шануємо пам’ять і запрошуємо відвідувачів ознайомлюватися з історією насамперед на ресурсах музею. Останні два роки співробітники НМІУ активно досліджують фонди музею. Тож сьогодні на виставці представлено експонати, більшість із яких раніше не виставлялися.
Лише дві листівки з виставки були в постійній експозиції у залі Другої світової війни до його реекспозиції. Це агітаційне оголошення до населення Райхскомісаріату України з поясненням обов’язку виїзду і тимчасове посвідчення примусового робітника, яке отримували ще на батьківщині. Його мали приколоти до одягу, а синьо-білу нашивку OST («східний робітник») отримували вже на території Третього рейху.
Красиві фотографії
— У виставкових вітринах багато якісно зроблених фотографій, які відображають забезпечене сите життя. Невже це остарбайтери?
— Завдяки роботі з фондами мої колеги, співробітниці НМІУ Олена Родіонова і Галина Гончарова, зібрали понад 100 фотографій примусових робітників, нарахували понад 40 прізвищ. Частина з них родом із Києва та Київської області.
Дивлячись на фотографії примусових робітників, із першого погляду складається ілюзія ситого життя. Цього і хотіли досягти у Третьому рейху. Спеціально для фотосесії в ательє робітникам видавали гарний одяг, який потім відразу забирали. Ми можемо бачити легкість буття: люди грають у карти, пригощаються шампанським, чаюють, перебувають у красивих приміщеннях. Це все бутафорія, постановочні сюжети, які повторюються на різних фотографіях. Якщо придивитися уважніше, ми не побачимо жодної усміхненої людини, всі напружені і застиглі, з нашивками OST. Знак східного робітника носили на всьому одязі, окрім спідньої білизни.
На звороті багатьох фотографій є написи: прізвище, ім’я, місце перебування, дата, а далі звернення до адресата «Тобі на довгу пам’ять» чи «Згадуй мене». Цими фотографіями примусові робітники персонально обмінювалися на теренах Третього рейху. Листування з рідними з окупованої України дозволялося, але на спеціальної форми листівках, які обов’язково вичитувала цензура Третього рейху, щоб не поширювати непотрібну інформацію. Ці фотографії, які представлені на виставці, не проходили цензури, на них немає жодного замальованого слова.
Примусові працівники пересилали один одному не тільки фотографії, а й листи. Ми маємо унікальний лист, датований травнем 1942 року. У ньому примусова робітниця Галина Хромець написала своїй подрузі в інший робочий табір рукописну молитву, яка, швидше за все, не з церковних книг, а є вільним викладом її уявлення про світ.
Поруч із фотографіями ми представили два негативи, які засвідчують існування вдаваного життя і реальної картини в таборах. На одному з них бачимо примусову картку — документи робітника з відбитками пальців, фотографією, номером, коротким викладом біографії. На іншому негативі зображено шибеницю. Примусового робітника карали за провину, втечу чи непослух. Його могли публічно повісити для залякування інших або відправити в концентраційний табір.
— Чи мали примусові робітники особисті речі, привезені з дому?
— За наказом люди, які мали їхати на примусові роботи, мусили брати з собою валізу чи клунок із необхідними речами (чашкою, мискою) і продуктами на кілька днів, щоб можна було на початку себе забезпечувати. Відповідно, у валізу могли покласти речі, які були для них дорогі.
Примусові робітники поверталися на радянську батьківщину з Німеччини теж не з пустими руками. Люди в будь-яких умовах намагалися зберегти віру і пам’ять про дім. До музею передали особисті речі примусових робітників, серед них є кілька іконок. Одне із зображень святих має мереживне обрамлення. Євгенія Мокляк під час перебування у Німеччині вишивала. Її рідні передали нам вишиту квітами скатертину та картину, намальовану фарбами.
— Чи всі примусові робітники носили однакові нашивки?
— Знак, нашитий на тканині, був як таврування, яким вирізняли, звідки робітник. Він перетворював людей різних професій різного віку в одну безлику сіру масу. На виставці є дві нашивки примусових робітників, якими серед всіх робочих Третього рейху розрізняли вихідців із території Радянського Союзу, — це напис на тканині OST, який примусові робітники з Радянського Союзу отримували з 1942 року, і вишитий тризуб.
Відомо, що з літа 1944-го OST було замінено на знаки з, так би мовити, національним способом розрізнення. Наші партнери, Фундація імені Олега Ольжича, знайшли нашивку з тризубом у Мюнхені. Відомо, що саме цю емблему-нашивку ніколи не використовували і не носили. Наразі не відомо, хто автор цієї емблеми. Це показує, що дослідження історії Другої світової війни будуть тривати надалі.
Географія
— Куди відправляли на роботу остарбайтерів?
— Українців, як і всіх інших робітників, розподіляли у промисловість, сільське господарство чи приватні господарства. У розподільчих таборах, де їх збирали, проходило визначення певної спеціалізації. Наприклад, хто вмів шити — ставав швачкою. Також приїжджали баєри, які купували примусових робітників на своє приватне господарство. Гітлерівська Німеччина після забуття рабства XIX століття відновила використання іноземців — примусової сили в економіці іноземної держави. Примусові робітники на території Третього рейху ставали рабами, до яких забороняли ставитися з повагою і на рівні.
— Як можна було уникнути депортації?
— Це було реально, якщо людина залишалася працювати в окупованій Україні або була визнана фізично хворою, чи похилого або юного віку. Ще був варіант постійно переховуватися, перебуваючи в остраху облав, які регулярно здійснювалися. На виставці представлено робочу картку молодої киянки, яка працювала на окупаційну владу збиральницею овочів у Києві. У травні 1943 року їй було видано посвідку, що вона не підлягає вивезенню, тому що працює і має проблеми зі здоров’ям. У картці щомісяця ставили печатку окупаційної влади.
Співробітниця НМІУ Аліна Понипаляк розшифрувала написи, тож маємо розтекстовку. Інша співробітниця НМІУ — Олена Родіонова — досліджує печатки у фондах, для виставки вона знайшла чотири різні печатки, які використовували для різних документів на території окупованої України. Дві печатки у фонди НМІУ передали з Миколаївської області. Український художник-етнограф, співробітник НМІУ Юрій Павлович пережив Другу світову війну. На його малюнку ми бачимо окупований Київ як дуже складне місце, щоб вижити.
— Чому виставка, присвячена примусовим робітникам під час Другої світовій війні, розташована в залі, який розповідає про десталінізацію, пік застою і кризи у Радянському Союзі?
— Шукати кращого місця для цієї виставки, можливо, і не варто. Після Другої світової війни примусові робітники, повернувшись на батьківщину, потрапили в повоєнний Радянський Союз: 7 років життя до смерті Сталіна, десталінізація, застій. На виставці представлено фото Михайла Оврамця, який був примусовим робітником із 15 років, за ослух перебував у таборі Заксенхаузен.
Після повернення на радянську батьківщину змушений був пройти фільтраційний табір. Туди відправляли всіх колишніх військовополонених, примусових робітників, колишніх в’язнів гітлерівських таборів. Люди, які поверталися, проходили у фільтраційних таборах перевірку, що з ними сталося, чи заслуговують на повернення на радянську батьківщину. Такі табори були в Німеччині, Польщі, у межах ГУЛАГу.
— Скільки часу перевіряли примусових робітників?
— Михайло Оврамець проходив цю перевірку протягом чотирьох місяців, його проводили по статті про працю на економіку гітлерівської Німеччини, так як чоловік був у робочій команді, яка валила ліс у таборі Заксенхаузен. Лише у 1994 році йому видали довідку, де записано, що Служба безпеки України як власник документів колишнього КДБ дає посвідку, що під час радянсько-німецької війни він не вчинив злочинів проти батьківщини. Частина примусових робітників не проходила перевірки у фільтраційних таборах, їх відправляли на покарання у ГУЛАГ за ефемерні злочини, які вони начебто вчинили проти радянської держави. Присуджували різні терміни: від кількох років до десяти і більше. Це один із злочинів сталінізму проти власних громадян.
Віра, надія, любов
— Яка освітня частина проекту про остарбайтерів?
— У рамках виставки, окрім вітрин із символічними назвами «Їхати... працювати», «Залишитися... працювати», «Віра», «Надія», «Любов», «(Не)розказані історії», «Непривітна батьківщина», «Пам’ять», маємо також планшетну виставку, надану ГО «Акція спокути заради миру», за підтримки її керівниці Анжели Беляк. На ній представлені фотографії примусових робітників і розповіді про життя на території Третього рейху та після повернення додому. Цю виставку створено на основі досліджень німецьких студентів і школярів за сприяння Євангелічної церкви рейнських земель Німеччини.
Цього року в Україні працює шестеро німецьких волонтерів, яким по 18 років. Вони їздять по Україні, зустрічаються з примусовими робітниками і записують усну історію. Одна з волонтерок — Амелі Бір, прочитала у НМІУ лекцію про своє дослідження. Також обов’язковим додатком є відкрита бібліотека. Ми пропонуємо відвідувачеві проекту ознайомитися з літературою, яка вийшла друком про примусових робітників. Маємо декілька комплектів у подарунок. Днями один із них подарували групі курсантів, які прийшли до нас на екскурсію.
— Що з експонатів ви особисто вважаєте цікавим і вартим особливої уваги?
— У нас усі експонати унікальні, про них можна дуже багато розповісти. Хочу звернути увагу на кілька фотографій, яких раніше не зустрічала. На них ми бачимо Ольгу Білоцьку та Кліма Філюка, які познайомилися, будучи примусовими робітниками, а повернувшись додому, одружилися. Це не поодинокий випадок, багато людей зустріли свою долю. Та нам удалося знайти фотографію весілля примусових робітників у робочому таборі. Це, я вважаю, велика знахідка для істориків.
Наш співробітник Анатолій Бараннік надав для виставки народний стрій своєї бабусі, яка жила в Київській області. Такі костюми, багаті вишивкою, з добротної тканини, могли дозволити собі заможні селяни. Предки Анатолія були господарями і жили в достатку, доки їх не розкуркулили в 30-х роках. Бабуся чудом зберегла свій святковий одяг. Під час Другої світової її примусово вивезли в Німеччину. Цей костюм є символом того, що Україна пережила два тоталітарні режими і зуміла вижити, зберігши своє духовне багатство.
P.S. Виставково-освітній проект «(Не)розказані історії» триватиме до 21 лютого.
