У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Петлюра йде на Київ: чому у столиці має бути пам'ятник Головному Отаману армії УНР
26.01.2018
Молебень на Софійському майдані в Києві з нагоди проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР. У центрі Симон Петлюра та Володимир Винниченко. 22 січня 1919 р. (Фото з сайта ucoz.ua.)
Постать Симона Петлюри в українському суспільстві ще донедавна викликала неоднозначність, передусім через радянські міфи.
Хоча людиною він був непересічною й у новітній українській історії роль цієї особистості важко переоцінити хоча б тому, що саме його заслугою є організація українських збройних сил і керування ними в ті буремні часи.
Ця легендарна постать уже давно заслуговує на пам’ятник у столиці України. Розповісти про Петлюру й перипетії, пов’язані з його пам’ятником, «УМ» попросила Олександра Кучерука, директора Музею української революції 1917—1921 років.
«Українці не знають, кого мають між собою!»
— Можливо, питання дещо крамольне й провокаційне, та як ви вважаєте, чи заслуговує Симон Петлюра на пам’ятник у Києві?
— Саме він у першу чергу й заслуговує! Бо хто такий Симон Петлюра? Це був голова Директорії, Головний Отаман військ УНР, тобто, за сучасними уявленнями, — це був президент і головнокомандуючий армії. І наш обов’язок поставити йому пам’ятник у столиці. Секретар Центральної Ради професор Євген Онацький свого часу написав серію нарисів «Портрети в профіль». І там є дослідження про видатних українців і назви цих нарисів дуже символічні: «Чесність з собою» про Винниченка, «Чесність з народом» про Грушевського, «Чесність з Богом» про Шевченка, а «Чесніть з ідеєю» про Петлюру. Цим все сказано...
У 1912 році, коли про Петлюру ще ніхто не чув (він — звичайний журналіст), у Петербурзі Симон познайомився з академіком російської академії наук Федором Коршем, котрий був славістом. І Корш побачив у Петлюрі (в переказі Максима Славинського, укр. громадсько-політичного діяча, урядовця УНР, дипломата) те, чого інші не помічали, й сказав: «Українці не знають, кого вони мають між собою! У старовину такі люди закладали династії, а в наш час вони стають національними героями!»
І це було сказано Коршем тоді, коли ніхто й не уявляв, які потрясіння чекають Російську імперію. А ось другий епізод про харизму Петлюри. В Оперному театрі в Києві влітку 1917 року проходить Всеукраїнський селянський з’їзд: народ же простий, тому починається гармидер, ледь не до бійок все йшло. Організатори з’їзду послали «гінців» у Центральну Раду: мовляв, рятуйте ситуацію.
Винниченко й Петлюра, які тоді були в «наявності», мчать до Оперного. І ось до делегатів виходить високий, стрункий, гарний Винниченко (якого жінки дуже люблять, а він — їх) і починає патетично говорити — і селяни таки замовкли, а потім плещуть із вигуками: «Слава Винниченку! Мудрі слова каже». А потім виходить Петлюра, такий собі непримітний, середнього зросту й теж починає говорити. І говорить так, що селяни втихомирюються і кажуть: «Робимо так, як сказав Петлюра!»
Або ще один приклад: у нас, у бібліотеці ім. Ольжича, зберігається книжечка «Симон Петлюра: життя й робота», видана в 1918 році. Це фактично книжечка-спогади. Уявляєте, в 1918 році в когось виникла необхідність написати цю книжку й видати!? Не про Грушевського, Скоропадського, Винниченка чи когось іншого. А про нього хтось це написав! Та й згадайте, як росіяни «вивели» таку собі «тріаду ворогів»: мазепинці, петлюрівці та бандерівці. А це означає: якщо вони вороги росіян — отже, вони наші герої! Коли стало дуже складно в часи української революції, Винниченко сказав: «Усе, я втомився, не можу...» і виїхав за кордон. А Петлюра залишився й тут воював (Грушевський на той час політично функціонував, але ж був уже за кордоном).
Свого часу членів Директорії Швеця й Макаренка послали в Європу, аби вони там українську справу на європейському рівні робили. А тут же війна іде, й Петлюра невдовзі пише їм листа: «Повертайтеся в Україну! Я розумію, що в Європі нести «український хрест» легше, ніж в Україні...» Петлюра залишався в Україні до кінця, і ота «чесність з ідеєю» — вона й матеріалізувалася в його діях. Власне, і саме він згодом загинув: не Винниченко, не Грушевський, не Скоропадський. Він залишався символом боротьби й саме за це був убитий.
— Як і коли виникла ідея встановити пам’ятник Петлюрі в Києві?
— Ця ідея виникла в невеличкій групі. Наш маленький колектив її обговорював ще на початку 2000-х років із останнім президентом УНР в екзилі Миколою Плав’юком. Він мав авторитет і тут, і там (за кордоном). Коли ми з Борисом Пономаренком працювали в Інституті національної пам’яті (його тоді очолював Ігор Юхновський), то такі люди, як Ющенко, Юхновський, робили багато великих справ. Віктора Ющенка «дзьобають» зараз то за те, то за інше, але ж саме він наполіг на меморіалі Голодомору, при ньому постали Мистецький арсенал, Батурин, Крути тощо. Прийде час і люди все ж оцінять це по достоїнству. Саме в той час радником Ющенка та ідеологом тих процесів був Юхновський.
І ось тоді ідея з пам’ятником і «варилася»: ми, зокрема, писали листи й готували проекти указу Президента Ющенка про пам’ятник Петлюрі. Було складно, бо ж багатьом «різало вуха» прізвище Петлюри... Тоді вирішили дещо схитрувати й сформулювали текст указу про «вшанування видатних діячів УНР», тобто так, щоб слово «Петлюра» не стояло у заголовку. Але в тому указі в одному з пунктів чітко було сказано про створення пам’ятників видатним діячам у Києві та інших містах, зокрема і Симону Петлюрі.
На підставі цього указу було створено оргкомітет, який, у свою чергу, створив при Мінкультури конкурсну комісію. Пригадую, як у тій комісії був представник КМДА від управління культури (людина старша, із радянського минулого), то в нього під час обговорення язик не повертався вимовити слово «Петлюра», натомість говорив «він», «пам’ятник». Справа з пам’ятником йшла нібито добре, тим більше що гроші на нього фактично були: завдяки Плав’юку в діаспорі створили спеціальний фонд — «Фонд Симона Петлюри», який зібрав кошти на пам’ятник.
І скульптор, прекрасний портретист Володимир Луцак (на жаль, уже покійний), зробив тоді погруддя Петлюри, яке стало вже хрестоматійним (є в нас, копії є в Будинку офіцерів, Нацмузеї історії України). Ми разом придумали композицію у повний зріст: права рука Петлюри лежить на грудях (на серці), а лівою він притримує шаблюку, яка висить збоку. І таку модель невеликого розміру Луцак теж створив (вона в нас у музеї є).
Мер Черновецький не дав вісім «квадратів» під пам’ятник
— Але тут, напевно, одразу виникло й наступне питання: де поставити пам’ятник?!
— Так, і було декілька варіантів. Зокрема, там, де зараз на розі вулиць Богдана Хмельницького та Пушкінської (поблизу ст. м. «Театральна») — виставковий зал, а раніше ж там був порожній «п’ятачок». Друге місце — біля колегії Галагана по вул. Терещенківська (Музей літератури, там було військове міністерство, де працював Петлюра). Був і третій варіант — на бульварі Шевченка на перетині з вулицею Володимирською. За канонами встановлення пам’ятника, дуже важливим є його розташування — повинен стояти так, щоб більшу частину доби світло падало на обличчя скульптури. У перелічених варіантах цього б не було: освітлювалася б потилиця.
— Мені довелося чути й таку пропозицію: поставити пам’ятник на постаменті, де був Ленін, навпроти Бессарабки...
— Ні. Те місце треба покропити святою водою й посіяти квіти! Вважаю, що там нічого не повинно бути. На цьому ж місці в часи Другої світової війни під час окупації Києва стояли шибениці — німці страчували людей... Хіба що поставити там якийсь меморіальний знак. Отже, врешті, ми запропонували: давайте продовжимо своєрідну вісь — поставимо пам’ятник ліворуч від будинку Центральної Ради. Коли люди будуть покладати квіти, то спочатку підуть до Шевченка, потім — до Грушевського й Петлюри. Але все «вперлося» у вісім квадратних метрів землі, які тодішній мер Києва Леонід Черновецький не дав (а треба було лише трохи перенести паркан).
Щоправда, ми тоді добилися проведення в Оперному театрі урочистого засідання громадськості з представниками уряду, з концертом, присвяченого Симону Петлюрі. І того ж дня ми підготували анотаційну дошку, яку й почепили ліворуч на Будинку Центральної Ради. Ви можете й зараз на ній прочитати: «На цьому місці на виконання указу Президента України Віктора Ющенка буде споруджено пам’ятник видатному синові українського народу, голові Директорії Української Народної Республіки, Головному Отаману армії УНР Симону Петлюрі». Спершу ми побоювалися, щоб якісь варвари не розбили цю дошку, тому певний час її охороняла міліція. Але, слава Богу, у суспільстві в позитивному розумінні наразі змінилося ставлення до національних героїв. Щороку покладаємо там квіти.
— Пригадується, що Порошенко фактично продублював указ Ющенка...
— Так, це вже другий указ по пам’ятнику: Порошенко у січні 2016 року підписав указ «Про заходи з відзначення сторіччя подій Української Революції 1917–21 років», де окремим пунктом чітко записано: встановити у Києві пам’ятник Симону Петлюрі. Буквально днями було засідання оргкомітету (до складу якого я входжу) щодо святкування 100-річчя революції, і там одними з основних питань були встановлення пам’ятника Петлюрі й проблема з будинком Центральної Ради та нашим музеєм.
Прем’єр-міністр Володимир Гройсман тоді сказав, що «нашим завданням є завершення цього процесу й треба обов’язково встановити пам’ятник у Києві». А коли мер Кличко почав там щось про нестачу грошей казати, то Прем’єр розповів, як у Вінниці декілька років тому теж довго проводили конкурс щодо встановлення пам’ятника Петлюрі. «Мені це набридло, я зібрав кращих скульпторів і сказав: «Хлопці, змагайтеся між собою й хто зробить кращий проект, того пам’ятник й поставимо». І ми пам’ятник вже відкрили (14 жовтня 2017 року. — Авт.), а «вони» ще проводять конкурси», — резюмував Прем’єр.
«Тут закопаний пуп української державності!»
— А що за проблеми довкола вашого музею й будівлі вцілому? На вході я побачив якесь досить дивне оголошення про нібито аварійність будинку Центральної Ради?
— Згідно з указом Президента наш музей має бути розширено за рахунок музеєфікації кабінетів Грушевського й Винниченка, які поруч із нами. Щодо приміщення: «декого» цікавить не стільки наш будинок, скільки — земелька, що поруч. Свого часу забудовники хотіли там «вбабахкати» 25-поверховий будинок. Тоді поставили на ремонт музей Шевченка і під виглядом цього ремонту хотіли поставити «Шевченківський дім», а над ним... 20 поверхів! Громадськість тоді не дала цього зробити.
А зараз «вони» вже заходять звідси, тиснуть, нібито наша будівля валиться. Але практика показує: будівлю закривають, розбирають дах, і на цьому гроші на «ремонт» закінчуються — усе починає гнити й дійсно розвалюватися. Будинок, як пам’ятку архітектури знімають з реєстрації й тоді роби з ним, що хочеш! Отакою «тихою сапою» й хотіли нас знищити. Директорка Будинку вчителя (Центральної Ради) противилася цьому неподобству — і її звільнили. Поставили зовсім сторонню людину із завданням «зробити, як треба» на угоду «ремонтникам-забудовникам».
Але ж ми почали роз’яснювальну роботу у суспільстві: гряде 100-річчя української революції, а будинок хочуть знищити. Нам удалося відбитися, нова директриса свого «завдання» не виконала й її також звільнили через рік. А півроку тому знову поставили нового директора, який є інженером-будівельником і немає ніякого відношення до освіти й педагогіки — у нього теж завдання довести будинок до закриття.
Але ми не здавалися й не здаємося! Ми почали знову писати в різні інстанції, що цей будинок для української історії та свідомості значно цінніший, ніж Будинок вчителя. Як сказав один із відвідувачів будинку Центральної Ради: «Тут закопаний пуп української державності!» Ми запропонували створити тут «Історико-культурний центр, будинок Центральної Ради», який би виконував різні функції: музейну, просвітницьку. Адже будинок сам по собі прекрасний і абсолютно унікальний: як для ХІ ст. — Софія, так для ХХ ст. — будинок Центральної Ради!
І на цій, останній, нараді Кличко бив себе в груди й казав, що місто відремонтує будівлю, а Гройсман запропонував об’єднати подібні будівлі (музей Грушевського і т.п.) в один «кущ», центром якого буде саме ця будівля. І запропонував перевести нашу будівлю з комунальної в державну власність. У цьому приміщенні був увесь цвіт української нації: зокрема, у ось цьому, поруч із нашим музеєм, кабінеті Грушевського залишилася навіть автентична дверна ручка.
Саме в залі цього будинку ухвалювали Універсали й усе законодавство. Тут творилися підвалини сучасної держави. Коли приймали 4-й Універсал, Грушевський у 1917 році сказав: «Нехай не думають, що ми якась невідома нова нація. Ми нація з великою історією й лише відроджуємося!»
І не було б УНР, то на що б ми зараз посилалися й опиралися? А так нам є на що опертися — на нашу історичну державницьку традицію!
— Безумовно, знищення цієї історичної будівлі нащадки нам не пробачать. Повертаючись до пам’ятника, коли ж все-таки Петлюру ми побачимо в столиці?
— Згідно з указом, встановлення пам’ятника має відбутися до 2021 року. Але оскільки можновладці поставили це питання у пріоритет, то, надіюсь, ця довгоочікувана подія відбудеться набагато раніше.
ДУМКА З ПРИВОДУ
«УМ» поцікавилася у відомого історика, письменника,
професора Володимира Сергійчука, де варто встановити пам’ятник главі Директорії УНР
— Я за те, щоб пам’ятник Петлюрі поставили там, де й намітили, біля будівлі Центральної Ради, — каже Володимир Іванович. — Або ж навіть там, де зараз стоїть пам’ятник Щорсу. Чому? Раніше там стояв пам’ятник графу Олексію Бобринському — відомому політику, підприємцю, економісту, меценату, засновнику цукрової промисловості України, будівничому першої залізниці у Російській імперії та Наддніпрянській Україні (встановлений у 1872 році, демонтований радянською владою у 1926 році та знищений наприкінці 1920-х років. — Авт.). Й у 1918 році під тим пам’ятником Петлюра лежав, і разом із полковником Всеволодом Петрівом (цей момент є в його спогадах) та іншими вояками відстрілювався від більшовицьких формувань Муравйова, які були тоді на залізничному вокзалі Києва.
