Землемір за фахом і заступник голови райвиконкому в Згурівці на момент окупації у вересні 1941 року, Товстенко був одним із тих «безпартійних більшовиків», які стали «на прю» з ворогом без партквитків у нагрудній кишені, зате з орлиними серцями.
На відміну від деяких наляканих партійців, що палили квитки та вкидали їх до вбиралень.
Він очолив підпілля в окупованому Згурівському районі (тоді Полтавської обл.), згодившись на посаду бургомістра в нацистській господарчо-постачальній структурі.
Однак бургомістр Товстенко, як і його побратим «Лукич» (Іван Лукич Дяченко) в сусідній Новій Басані на Чернігівщині, балансуючи на межі смертельного ризику, вхитрявся провертати справи, варті пера кіносценариста.
Бійців оточеного радянського війська прилаштовував у підпільному госпіталі, а після видужання всіляко утримував їх на різних роботах, розтикав по сім’ях «братами» та «зятями»... «Лукич» у себе на Чернігівщині навіть змусив дівчат та молодиць вишивати для нацистів — усе-таки краще, ніж поневірятися по «бауерах».
Єврейку з дітьми забезпечив житлом і посвідкою «типової українки».
Обом вистачало таланту перевтілення до такої міри, що багато хто з односельців і справді вважав їх «запроданцями». Та ще більше людей молилося на них.
Вони ж не тільки забезпечували цивільному населенню безкровну окупацію, а й усіляко блокували грабунок України, готували матеріальну базу для майбутнього партизанського руху, сформованого з оточенців та місцевих мешканців..
Анонімки на загиблих
Однак після зради, арешту, катувань і страти в ніч iз 21 на 22 серпня 1942 року заслужив Віталій Товстенко тільки «несколько строчек в газете» — місцевій «районці», що випускалася на щойно звільненій території (15 вересня, 1943) Згурівського району.
«...Ніколи не забуде народ нашого району дату 22 серпня 1942 р., коли німецькі кати розстріляли 23 чоловіки наших людей, які не хотіли гнути спину під нагайкою ворога. В числі розстріляних: т.т. Товстенко В. П., Соболь М. П., Міхно Я. С., Желага І. А. і др.» («Прапор Леніна», 22 червня 1944 р.).
Однак у школах Яготинського району (певний час Згурівка перебувала в його складі) не писали твори про Товстенка, хоча й був він, по суті, місцевим Штірліцем...
Ні з трибун його ім’я не лунало... Ні в місцевій газеті «Зоря комунізму» не з’являлися його портрети....
Ця інформаційна порожнеча тривала кілька десятиліть. У ній виросли внуки, приречені на вбогу долю нащадків «фашистського посіпаки», і рано посивів син — Юрій Віталійович Товстенко, шанована в Яготині та в усій системі цукровиробництва колишнього СРСР людина.
Хоча підпілля, кероване Віталієм Товстенком, одразу ж по війні визнав Полтавський обком Компартії України. Хоча начебто ж і стояв від 1958-го обеліск над братською могилою в Згурівці, де лежав Товстенко зі своїм активом...
Хоча й були висічені на ньому, посеред інших, імена 23 нескорених ворогу підпільників... Але в живому повсякденні ті імена були замовчувані.
Хіба що час від часу проскакували в анонімках до КДБ, райкомів та обкомів: мовляв, такі ось Товстенки та Дяченки були «українськими націоналістами», служили німцям!..
Насправді ж герої були викинуті з активної суспільної пам’яті. Адже були вони безпартійними, до війни за деким водилися навіть «грішки», варті, за сталінськими стандартами, Соловків...
Та й такий ще нюанс: Чернігівщина, не забуваймо, була «овіяна» славою (як виявилося пізніше, з доброю бочкою фальші в ложці правди) інших героїв — О. Кривця й О. Федорова, отож партійні можновладці поставили у своїх паперах чергову жирну «галочку» і на цьому заспокоїлися.
І тільки в 1985-му, коли в застояному соціо-політичному просторі повіяло довгожданими протягами, Юрій Товстенко звертається до КДБ iз вимогою переглянути справу свого батька.
Заспокійливі пігулки від цієї установи на кшталт: «Компрометуючих даних на Товстенка В. П. у ході перевірки анонімного документа не виявлено...» від 8 травня 1974 р. уже не тамували його хронічного болю.
«Культ Кривця»
На той час уже наробила галасу в так званому СРСР викривальна стаття Аркадія Сахніна в «Литературной газете» («Правда о героизме и подлости», 1979, №41).
За нею не забарилася й інша — «Правда всегда восторжествует» (ЛГ, 1980, №13), яка повернула, нарешті, добре ім’я згаданому вище Івану Дяченку, підсумувавши давно назріле викриття лже-героя О. Кривця (щоправда, пізніше сумнівно реабілітованого).
Кривець, вдаючись до обману, шантажу й підтасовки фактів, приписав собі чужі заслуги й не посоромився використати свій тиск «Героя Радянського Союзу» на всіх щаблях партійної ієрархії, аби тільки затаврувати ганьбою істинних героїв, ним же колись і проданих.
У Києві племінниця Віталія Товстенка — журналістка Українського радіо і колишня партизанка Павлина Березовська (Пироженко) — почне більш реально розглядати свою ретельну, ще від 1960-х, працю над книгою про забутих підпільників Новобасанського, Бобровицького й Лосинівського районів на Чернігівщині та тісно пов’язане з ними підпілля Згурівського району на Полтавщині.
До цього її спроби опублікувати у співавторстві з донькою Івана Дяченка, Ніною Дяченко, історико-документальну повість «Двічі страчені — вічно живі» (м. Київ, 2006), як і спроби іншого літератора, Сергія Гуськова, натикались на непробивну стіну культу Кривця.
Ранньої весни 1985 року ми з іще одним яготинцем, Володимиром Ушенком, стали розслідувати той запит Юрія Товстенка.
Я, Тетяна Даник, була в цій команді від яготинської районної газети «Зоря комунізму» (смт Згурівка ще належала тоді Яготинському р-ну), він — від Бориспільського райвідділу КДБ.
Було прослухано багато сповідей очевидців та учасників тих подій, зіставлено інтерпретацію різними вустами... Так з’явився у яготинській «районці» історичний нарис «Нескореність».
Саме в ці дні далекого 1942-го згурівських підпільників мучили, як і новобасанців та бобровичан iз лосинівцями, у нацистських катівнях.
Їм зривали багнетами чуби й вибивали зуби, закладали пальці між двері, тероризуали морально...
Кажуть, «Лукич» у Ніжинській тюрмі — побитий до невпізнання, з лещатами на опухлих руках, що врізалися в почорніле від биття тіло, — нікого так і не видав... Мовчазного Товстенка повели на розстріл iз гордо піднятою головою.
Це були й справді ті дуби, які й без нагана здатні були вести за собою інших!
«Медова декомунізація»
Однак на нинішній Згурівщині (Згурівський район було відділено від Яготинського у зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС, 1986) якось все це стерлось із пам’яті.
З гіркотою я пересвідчилась у цьому, звернувшися ще взимку 2010 року до селищних органів влади (голова М. І. Щур) із запитом щодо вшанування пам’яті Віталія Товстенка.
Можливо, допитувалась я, вдячні згурівчани поставили підпільникам Товстенка окремий пам’ятник?
Адже їхні тіла перепоховані до братської могили в центрі селища, в якій покоїлись і загиблі восени 1941 року оточенці.
Можливо, ім’я Товстенка носить вулиця, на якій проживав, або будинок колишньої райуправи, в якій діяв як підпільник? На жаль, нічого подібного за чверть століття не сталося.
Однак, зваживши на те, що наближалося 65-річчя перемоги у війні з нацизмом, у Згурівці вдалися до маневру: влаштували зведення пам’ятного знаку на місці розстрілу підпільників за рахунок двох онуків Віталія Товстенка — Тетяни Науменко й Віталія Юрійовича Товстенка.
Відтоді не раз доводилося нагадувати згурівським посадовцям елементарну, здавалося б, річ: вшанування пам’яті — справа свята і робиться за велінням совісті.
Іншими словами: принизливу для внуків Товстенка ситуацію треба якось виправляти. Хоча б присвоєнням імені Товстенка вулиці чи площі в селищі, скажімо...
Та й на порталі Згурівської РДА , де й згадки немає про Товстенка й кероване ним підпілля, пора щось змінити...
У Згурівці ж підготовку відповідного «інфо» для порталу і перейменування вулиці переклали на плечі директора ще існуючого восени 2015 р. історико-краєзнавчого музею Ірини Зіборової. Однак її пропозицію ніхто з депутатів не підтримав.
Заклопотані новим законодавством України про декомунізацію, вони так перестаралися, що, замість протухлих та згірклих назв («Тухачевського», «Щорса», «Чапаєва»), поназивали вулиці — «Медова», «Заможна», «Слов’янська». Навіть історично-сформовані назви вулиць i кутків, бережливо зібрані п. Зіборовою, було зігноровано.
А ось як, на противагу своїм колегам із Згурівки, розуміють на даний момент роль лідера посадовці Чернігівщини, зокрема голова сільради села Нова Басань Бобровицького р-ну Володимир Левченко: «З моєї ініціативи на сесії було прийнято рішення встановити пам’ятний знак Івану Лукичу Дяченку за видатні заслуги, зокрема в організації підпільного руху в боротьбі з німецько-фашистськими окупантами та зрадниками. Пам’ятний знак на пошану Дяченка було встановлено в 2014 році в центрі села Нова Басань біля обеліску Слави».
Від Бобровицької РДА повідомили, що планують в районі відзначення 75-х роковин загибелі підпільників «Лукича». Ім’я І. Л. Дяченка занесено до переліку видатних особистостей Бобровицького краю на сайті РДА.
Тим часом «безпартійний» Віталій Товстенко, як був у немилості за комуністичного режиму, так, по суті, і залишається в цій категорії зараз, коли Україна оголосила війну залишкам комуністичного режиму на рівні закону.
Народні обранці Згурівки, за якими бачимо «лінію» РДА та сільради, одним махом вбили зразу двох зайців.
І щодо втілення в реалії нового законодавства України про декомунізацію «галочка» у звітах є, і собі відносний спокій забезпечено — мовляв, хто придереться до нейтральної назви «Медова» чи «Слов’янська», тоді як із Товстенком могла б ще бути морока...
Адже хто його знає, куди поверне Україна своє дишло післязавтра і яка послідує за цим переоцінка цінностей?!..
Тетяна МАККОЙ
Теннесі, США
