У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Наш Прометей: пам'яті Олекси Гірника, який загинув за Україну
17.01.2018
Олекса Гірник з родиною. (Архівне фото.)
«...Поглянемо на Україну, на її міста. Все по-російськи. От у Харкові, в Донбасі навіть шкіл українських нема. Нема ніби закона Валуєва, а Росія далі послідовно нищить Україну — русифікує її, — написав у передсмертній записці-посланні Олекса Гірник у 1978 році.
Він спалив себе, протестуючи проти нищівної для української нації політики Радянського Союзу.
Дружині 66-річного чоловіка з Калуша повідомили, що він загинув в автокатастрофі, але люди дізналися правду.
Відтоді, незважаючи на заборону в радянські часи, щороку 21 січня хтось клав червону калину на місце смерті Олекси Гірника...
Сильніша, пануюча нація нищить інші під гаслом братства
Саме напередодні 60-ї річниці Соборності України, 21 січня 1978 року — 40 років тому — на знак протесту проти зросійщення України на могилі Тараса Шевченка у Каневі самоспалився Олекса Гірник.
Того морозного січневого вечора 66-річний чоловік піднявся на Чернечу гору. Декілька разів обійшов навколо могили Великого Кобзаря.
Потім спустився до оглядового майданчика, звідки було видно Дніпро, розкидав близько тисячі листівок, виготовлених власноруч, облив себе бензином, підпалив і вдарив ножем собі у груди…
Олекса Гірник залишив передсмертний заклик — записку, в якій — жагучі правдиві слова Українця:
«Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! Радянська та не російська.
Україна для українців!
Із приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша.
Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!
Панівна мова витискає п’ятно на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови.
Ми навіч бачимо, як сильніша, пануюча нація поглочує й нищить другі нації, а це робиться під гаслом братства комунізму-русофільства.
Багато українців не говорять по-українськи, чи то бояться або заради праці — того животіння. Мішаються в подружжі. Росіяни перетягають їх на своє, і так пропадає нарід. Навіть ті, які пишуть по-українськи, то говорять по-російськи.
Словом російська нація як пануюча й сильніша нищить другі народи, й то з любові й дружби до їх.
І знов звертаюсь до Шевченка, до його науки, до його жемчужини: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Там все знайдеш і до теперішнього застосуєш.
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь.
Й свого не цурайтесь.
На жаль так не є, а хто вірить русскому, що все маєш, чого хочеш, то нехай пропадає.
Вже Скрипник повірив і наложив головою й інші.
Слово рідне, скарбе мій,
І в мертвотних напастях рутини
Ти мій єдиний
Ти мій цілющий
Душі підбитої напій (Черкасенко).
А тепер поглянемо на Україну, на її міста. Все по-російськи. От у Харкові, в Донбасі навіть шкіл українських нема. Нема ніби закона Валуєва, а Росія далі послідовно нищить Україну — русифікує її.
А вже про статистику, то нікому не показують і не вчать. Дайте нам жити так, як поляки, чехи живуть, чи другі слов’янські народи. Дайте нам жити й творити по своїй владарній волі й величній ідеї свої права, свої закони.
Не губіть, не вбивайте меншого брата, як ви називаєте!»
Мертве тіло Олекси Гірника знайшли вранці. Міліція навколо зібрала 970 розкиданих листівок, декілька збереглося у місцевих жителів.
Ця справа залишалася б таємницею, але саме через працівників міліції про вчинок Гірника дізналися спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України.
У помешканні Гірників був проведений обшук. Дружині сказали, що чоловік загинув в автомобільній аварії.
Спочатку родині не хотіли віддавати й тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині, заборонивши відкривати труну. Попри це, вночі близькі відкрили труну…
Спочатку про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко.
Через декілька років, через рідних у Польщі і через зв’язки з рухом «Солідарність» звістки про вчинок Гірника передали на Захід.
Відомості спочатку поширювалися хвилями радіо «Свобода», і тільки після здобуття незалежності Україною правда про вчинок Гірника була вперше опублікована в газеті «Літературна Україна».
У 1993 році у Калуші його іменем назвали вулицю і встановили меморіальну дошку на його будинку.
Вихованець «Пласту», «Просвіти» і «Сокола»
Олекса Гірник (1912—1978) народився в родині бойків-верховинців, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні.
Олекса спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії у Станіславові, яку закінчив 1933 року.
Олекса вирізнявся активним, сміливим характером. Він належав до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі».
Після гімназії батьки хотіли, щоб син продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів.
Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії.
За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 року був засуджений до п’яти років в’язниці.
Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова.
У 1939 р., під час німецького вторгнення в Польщу, втік із в’язниці.
17 вересня 1939 року в Станіславові на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків у товарні вагони на висилку. Молодий чоловік кинувся на захист дітей і жінок…
Його арештували і засудили до восьми років концтаборів і п’яти років позбавлення прав.
Покарання відбував у Норильську та Магадані. На засланні одружився з Кароліною Петраш, яка також була на засланні.
1948 року Гірник повернувся до Калуша Івано-Франківської області. Згодом народилося двоє синів. Спочатку працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером.
Але весь час дуже переймався долею України, її культури, української мови. Таємно від усіх протягом чотирьох років він писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з творів Тараса Шевченка.
Тож цьому мужньому вчинкові передували постійні приниження, переслідування та 11 років ув’язнення. Олекса в листі написав своїй дружині:
«Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».
«Батько дуже любив творчість Шевченка, напевне, тому й помер у шевченківських місцях. До речі, словами Великого Кобзаря «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» він розпочинав більшість листівок, розкиданих ним на місці самоспалення», — розповідав в одному з інтерв’ю молодший син Євген Гірник.
Факт про самоспалення Людини в ім’я збереження рідної української мови ретельно приховувався у радянський час. Навіть розповсюджували чутки про те, що спалився якийсь п’яничка чи божевільний.
Указом Президента України Віктора Ющенка від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім’я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України.
