«Рідна школа» гартувала дух: історія славнозвісної фундації Іллі та Іванни Кокорудзів у Львові

Народився Ілля Кокорудз 1 серпня 1857 року в місті Яворiв, що тоді належало до Австро-Угорщини.

 

Навчання в академічній гімназії Львова завершив 1879 року з відзнакою.

 

Навчався на філософському факультеті Львівського університету, який закінчив у 1884 році.

 

Після складання екзамену працював учителем у німецькій гімназії в Бродах (1885). Склавши професорський іспит, одержав звання професора і почав працювати у гімназії Станіславова.

 

Там познайомився з Іванною Чачковською, яка згодом стала його дружиною. Іванна Кокорудз увійшла в історію як видатний педагог, яка чимало зробила для розвою народної освіти.

 

У 1892 році Ілля та Іванна одружилися, а через три роки переїхали до Львова.

 

Ілля Кокорудз викладав українську мову та літературу, старослов’янську граматику в академічній гімназії, директором якої він був протягом 1911—1927 років.

 

Студіював класичну філософію, педагогіку, історію української літератури. Наукові розвідки з літератури, рецензії Ілля Кокорудз публікував у часописах «Зоря», «Правда», «Діло», «Записки НТШ».

 

Як учасник «Руської бесіди» брав активну участь у театральному житті краю, морально і матеріально підтримував театральні колективи. 

 

Активною просвітянкою, громадським діячем була й Іванна Кокорудз, яка займалася активізацією жіночого руху. Багато зусиль докладала для організації святкових вечорів для дітей, зокрема святкування Дня святого Миколая.

 

Разом із чоловіком на свої вчительські гроші заклала «Фундацію Іллі та Іванни Кокорудзів», що сприяла розвиткові українського шкільництва, анонімно надаючи допомогу бідним учням та студентам. 

 

Важко переоцінити внесок подружжя в розбудову української справи. Утім найбільше вражає той факт, що тривалий час про меценатів Кокорудзів нічого не було відомо.

 

Зрештою, це й не дивно. Свої кошти подружжя жертвувало на українську справу, що було особливо цінним в умовах бездержавності України.

 

У подружжя Кокорудзів не було дітей, тому свої кошти Ілля та Іванна заповідали громаді. 

 

«Заощаджений гріш віддавали своїй вбогій суспільності»

 

Вийшовши на пенсію, Ілля Кокорудз у заповіті відписав свій двоповерховий будинок на вулиці 29 листопада (Коновальця) з місячним прибутком у 966 злотих на користь стипендіального фонду імені Іллі та Іванни Кокорудзів для студентів вищих навчальних закладів під наглядом НТШ (Наукового товариства імені Шевченка). 

 

За погодженням із митрополитом Андреєм Шептицьким у селі Дора біля Яремча (Івано-Франківська область) було закладено трирічну фахову школу з кравецтва, шевства, кушнірства, для якої збудували приміщення, і бурси для учнів; дерев’яну церкву Святого Іллі в гуцульському стилі на честь покійного фундатора. 

 

Просвітянський діяч Степан Шах у спогадах писав, що Ілля Кокорудз — «останній традиційний галицький патріот XIX століття, що ціле життя щадив на те, щоб опісля віддати заощаджений гріш своїй вбогій суспільності».

 

Завдяки коштам подружжя було збудовано будівлю Дівочих приватних гімназійних курсів «Рідної школи», згодом реорганізованої у Приватну дівочу гімназію «Рідної школи». 

 

8 вересня 1934 року гімназії було присвоєно імена Іванни та Іллі Кокорудзів. Проте за радянських часів хто б таке терпів?! Імена українських патріотів на десятки років було вилучено з народної пам’яті.

 

Не лише її фундаторів, а й багатьох учнів: серед них, зокрема, Богдана-Марія Юліанівна Світлик (псевдо «Дмитренко Марія») — письменниця; вояк УПА, керівник Львівського міського жіночого проводу ОУН, Винників Наталія (псевдо «Ада») — діяч ОУН, очолювала 1939 шкільну організацію ОУН, Сеник Ірина Михайлівна — українська поетеса, дисидент, член Української Гельсінської групи з 1979 року. Більше того, ще у 1966 році школа стала російськомовною десятирічкою. 

 

Лише у 1992 році, коли ім’ям Іллі Кокорудза була названа вулиця, на якій розташовувалася тоді вже школа №5  із поглибленим вивчення англійської мови, перші класи перейшли на українську мову навчання, а згодом школа отримала статус української.

 

Старанням ініціативної групи «Відродження рідної школи» ім’я фундаторів гімназії Іллі та Іванні Кокорудзів повернули у 1996-му.

Гімназія «Рідна школа» — дар щедрих фундаторів Іллі та Іванни Кокорудзів — мала всі умови для навчання та дозвілля.

 

За спогадами Стефанії Ясько, вміщеними у збірнику «Рідна школа», у гімназії працювали рекреаційні, конференційні та руханкові (фізкультурні) зали.

 

Гімназистки користувалися читальним залом бібліотеки, яка нараховувала до двох тисяч томів. За всі роки діяльності гімназії тут навчалося близько 500 гімназисток. 

 

На відміну від сучасної школи, яка має «жіноче обличчя», більшість педагогів становили чоловіки.

 

Це були справжні професори, яких вирізняли висока ерудиція та культура. За спогадами колишніх «рідношкільниць», педагоги були справжніми українськими патріотами.

 

Завжди були вимогливими, але оцінювали знання своїх учениць справедливо.

 

«Протекції не було», — жартують колишні учениці -«рідношкільниці».

 

Тим, хто заслужив відмінну або добру оцінку, доводилося докласти чимало зусиль. 

 

Дуже відповідально готувалися педагоги й учениці до іспиту зрілості — матури.

 

«З огляду на те, що наша гімназія не мала права прелюдності, бо не перебувала на бюджеті дер­жави, випускниці складали п’ять письмових екзаменів з української, польської, латинської, німецької або французької мов та математики, — згадує Стефанія Ясько. — Головою комісії був завжди професор, що працював у державній гімназії. Якщо гімназистки не склали якогось з іспитів, тоді вони могли повторити матуральні екзамени тільки в наступному році». 

 

А після екзаменів на випускниць чекала туристична мандрівка у передмістя Львова. Наприкінці навчального року відбувалося також спортивне свято на площі «Сокола-Батька», в якому брали участь вихованці всіх навчальних закладів «Рідної школи».

 

Свято відбувалося за присутності великої кількості гостей та починалося з молитви і благословення митрополита Андрея Шептицького.

 

Педагоги старшої генерації, до якої належали директори А. Адріянович, І. Кокорудз, О. Терлецький, своїм досвідом ділилися з молодшими освітянами.

 

«Сумлінне ставлення викладачів до своїх обов’язків, гармонійне естетичне, релігійне, культурне, громадське виховання, національна спрямованість педагогічного процесу формували характери та особистості кожного з нас, — пригадує Стефанія Ясько. — Цьому сприяв спортивний і патріотичний вишкіл у пластовому курені імені Ольги Кобилянської та в підпільних гуртках ОУН, до яких належало багато гімназисток». 

Як свідчать спогади «рідношкільниць», гімназистки були активними у громадському житті, займалися спортом.

 

Незабутніми були шкільні канікули — вакації, які залишилися у пам’яті «рідношкільниць» назавжди. Щоліта школярі вирушали на літній відпочинок до села Милуваня.

 

Оселя — двоповерховий будинок, господарські приміщення, сад, городи — була фундацією митрополита Андрея Шептицького. 

 

«Неможливо докладно описати, як проводили дні «рідношкільниці», як відпочивали, набували здоров’я, пізнавали природу, звичаї, — пригадує Євгенія Возниця-Фінік. — Як сердечно, щиро, самовіддано опікувалися нами виховательки-семінаристки, управительки. З плином часу розумію, яку велику працю виконувало товариство вакаційних осель «Рідної школи», особливо для дітей із малозабезпечених родин».

 

Спогади колишніх учениць-«рідношкільниць» були безцінними документами доби. У «Рідній школі» імені Іллі та Іванни Кокорудзів вчилася Марія Крилошанська-Орач, яка у своїх спогадах відзначає педагогічну майстерність, патріотизм своїх наставників. 

 

День гімназисток був заповнений вщерть: спортивні заняття, співи у хорі, підготовка до концертів.

 

Перед Зеленими святами упорядковували могили Січових стрільців, садили квіти, плели вінки.

 

Гімназистки самостійно готували концерти для відзначення ювілеїв Тараса Шевченка, Івана Франка. 

 

Нині спостерігаємо таку тенденцію: сучасні гімназисти перевантажені навчальним матеріалом у той час, коли уроки праці відходять у минуле.

 

Озброюючи школярів великою кількістю інформації, не звертаємо увагу на таку деталь: наскільки практично вони підготовлені до життя?

 

«Рідна школа» діяла комплексно, готуючи до життя гармонійну особистість. Гімназистки мали не лише ґрунтовну теоретичну підготовку, адже викладачі не менше уваги приділяли практичним заняттям. 

 

Гімназисток вчили працювати з деревом, склом, шити, вишивати, в’язати, а також ремонтувати вимикачі, розетку, праску.

 

На запитання, навіщо всі ці премудрості опановувати панянкам, викладачка відповідала: «Вчу вас не лише для того, щоб ви могли дещо зробити самі, а й для того, щоб майстер бачив, що ви розумієтеся на роботі». 

«Рідношкільниці» гідно продовжили справу своїх наставників-педагогів, долучившись до національно-визвольної боротьби. Життєвий шлях Марії Крилошанської-Орач був схожий на долі своїх товаришок.

 

Марію з родиною вивезли в Сибір; сестру заарештували у 1946 році за зв’язок з УПА. Сестра змогла вийти з ув’язнення у 1955 році, вже після смерті Сталіна.

 

До рідного Львова повернутися не дозволили, довелося надовго залишитися у Маріуполі, і лише через десятиліття оселитися на Львівщині. 

 

Патріотичне виховання, що його одержали гімназистки, не минулося даремно. От тільки за свій життєвий вибір довелося заплатити життям. Чимало «рідношкільниць» загинуло у в’язницях.

 

Серед них Анна Кінка, Надя Романів, Леся Сеньків, Віра Бойківська, Люба Заяць. Вихованкою «Рідної школи» імені Іллі та Іванни Кокорудзів була і Михася Сенів, про яку залишила спогади її товаришка Зиновія Химка. 

 

«Ми вчилися разом у гімназії «Рідної школи» — фундації Іллі та Іванни Кокорудзів. Михася вчилася дуже добре, мала вроджену інтелігентність та делікатність, — пригадує Зиновія Химка. — А яка прекрасна атмосфера була в її родині! Ніхто навіть голосно не говорив, в хаті гарно пахло яблуками і травами, чистота — зразкова. Михася була дуже поважна на свій вік. Ми з нею ходили в гурток із вивчення історії України, краєзнавства. Я один раз пропустила студії, бо пішла на іменини до спільної товаришки. Михася дуже картала мене, дорікала, що я не хочу боротися з легковажністю. Казала так сумно-сумно: як можна танцювати, коли ллється кров, коли ти крутишся у вальсі або фокстроті, а чудові юнаки гинуть за нашу волю?». 

 

Минули десятиліття, а світ так само розділений навпіл. Хтось удає, ніби нічого не відбувається і в Україні немає війни. Для когось покликанням стало волонтерство, самовіддана робота на перемогу. Нині, коли точаться розмови про те, якою має бути реформа освіти, серед розмаїття ідей забувається найголовніше. Не сліпе копіювання іноземного досвіду, а повернення до своїх джерел, що живили «Рідну школу». Тож пам’ятаймо про це, про славні імена Іллі та Іванни Кокорудзів. 

 

...А повертаючись до життєвого шляху «рідношкільниці» Михасі Сенів, то про її підпільну діяльність відомо не так багато.

 

Долучившись до національно-визвольної боротьби, Михася жила за законами підпільного життя.

 

Коли розпочалася чергова акція НКВС, Михася перебувала на квартирах у тих людей, з якими підтримувала зв’язок.

 

Дівчина сиділа за столом, на якому стояла сільничка з сіллю. Енкаведисти заскочили її зненацька, тікати було пізно.

 

Єдине, що встигла підпільниця, так це засипати карателю очі сіллю. Хвилини вистачило, щоб пістолет-«шістка» опинився в її руках.

 

«Тільки б не датися живою», — мабуть, пульсувала думка востаннє... 

 

Рука не здригнулася — гімназистки-«рідношкільниці» звикли не помилятися. Навіть у найтрагічніший момент життя... Такими їх виховала «Рідна школа», яка навчила «сіяти слово золоте і гартувати дух».

 

Усі лекції у школі розпочиналися та завершувалися словами, якими гімназисти керувалися у майбутньому: «Ми ще маленькі й слабосильні, Ти нам відваги й сили дай, щоб ми зуміли в кожній хвилині життя віддати за рідний край».