Бенефiс
У серпнi 1976 року вийшов указ Президiї Верховної Ради СРСР про присвоєння почесного звання «Народний артист СРСР» солiсту Одеського державного театру музичної комедiї Михайловi Григоровичу Водяному, до того — народному артисту України, ще ранiше — заслуженому артисту УРСР.
Це був закономiрний пiдсумок такого бажаного для театру явища, як аншлаг, який тривав двадцять (!) рокiв, коли квиткiв «на Водяного» не iснувало в природi, вiд чого годувався не один десяток квиткових спекулянтiв, коли побачити виставу з Водяним стало такою ж пам’яткою для туристiв, якi збiльшували населення Одеси вдвiчi, як i побачити пам’ятник Дюку де Рiшельє (йдеться про оперету «На свiтанку», де Михайло Водяний «феноменально», за оцiнкою критикiв, виконував роль Мишка Япончика — короля одеських нальотчикiв).
Для Одеси, яка навiть iз пересiчної подiї здатна зробити сенсацiю, це було тим випадком, коли сама сенсацiя прийшла до рук одеситiв. Справдi, нiколи в Одесi не жив жоден народний артист СРСР, нiколи в жанрi оперети такого звання нiкому не давали — москвичi Тетяна Шмига, Герард Васильєв, Григорiй Ярон стали «народними» пiсля Водяного.
Водяний знав: одесити — такий народ, який не чекатиме нiякого офiцiйного запрошення, всi одразу прийдуть уже не в театр, а до винуватця урочистої подiї, аби обiйняти його, потиснути руку, простягнути якщо й не подарунок, то букет квiтiв.
Розумiючи це, керiвництво театру одразу створило оргкомiтет на чолi з директором Матвiєм Ошеровським.
Оскiльки Водяного вже тодi знала вся Україна, було прийнято рiшення «провернути захiд» по-одеськи — з розмахом i на широку ногу.
Тож урочистостi було перенесено на мiсяць — пiдготовка до всесоюзних (не побоюся цього слова) урочистостей розпочалася.
Особисто я, хоча й народився в Одесi, хоча не раз бував на виставах театру оперети, про те, щоб потрапити на бенефiс Водяного, i мрiяти не мiг.
Однак, як це нечасто буває в життi, фортуна посмiхнулася менi: я тут же приїхав до Будинку письменникiв України на вулицi Мечникова, 10 в Києві, де жив мiй друг i земляк Григорiй Плоткiн, автор лiбрето нашумiлої оперети «На свiтанку», що принесла популярнiсть i славу Михайловi Водяному.
Григорiй Давидович одразу здогадався про мету мого вiзиту:
— Отримав запрошення на бенефiс Водяного, — мовив вiн, i за виразом мого обличчя зрозумiв, що i я не проти, щоб побувати там.
Як автор лiбрето Григорiй Давидович був своєю людиною в Одеському театрi оперети, i нiхто нi в чому йому б не вiдмовив.
Розумiючи це, вiн сказав рятiвну фразу: «Беру вас iз собою».
Квиток лiтаком на рейс «Київ—Одеса» коштував тодi 15 карбованцiв, туристичний сезон добiгав кiнця, вiдтак я без зайвих проблем дiстався Одеси.
Ми зустрiлися бiля входу в театр, i обидва контролери, глянувши на Плоткiна, шанобливо пропустили нас.
На виставу ми спiзнилися, та не дуже сумували, бо не раз бачили її, а от цiла галерея вишукано сервiрованих столiв немовби чекала на нас. Столи накрили у досить просторому фойє, i всi розглядали їх, бо до вшанування й бенефiсу ще не приступили.
І ось в образi та костюмi Мишка Япончика, у капелюсi канотьє на головi та золоченою тростиною в руках уперше у званнi «Народний артист СРСР» з’являється Михайло Водяний. Одразу вибухає овацiя. Ставши на вiдведене йому почесне мiсце, Водяний виголошує найзнаменитiшу фразу Мишка Япончика:
— Моє шанування!..
Знову овацiї, знову смiх. Нарештi запрошенi заспокоюються. До винуватця урочистостей звертається директор театру Матвiй Ошеровський:
— Дорогий Михайле Григоровичу, якби я зачитав усi вiтання, що надiйшли на вашу адресу, то за цим заняттям ми просидiли б до ранку. Тому обмежуся лише тими, якi вiдiбранi оргкомiтетом iз проведення урочистостей:
«Народному артисту СРСР товаришу Водяному Михайловi Григоровичу
Спiльним рiшенням басейнових профспiлкових комiтетiв Чорноморського пароплавства й китобiйної флотилiї «Слава» вам видiлена двокiмнатна квартира в будинку плавскладу по вулицi Дерибасiвськiй, рiг вулицi Карла Маркса.
Ключi вiд квартири ви можете отримати в редакцiї газети «Моряк».
Начальник Чорноморського пароплавства Данченко
Капiтан-директор китобiйної флотилiї «Слава» Соляник».
«Дорогий Михайле Григоровичу, повiдомляємо, що колективи коньячного заводу «Шустов» i винзаводу «Шабо» створили на вашу честь iменнi марочнi напої. Коньяк «Водяний» (три ящики) та портвейн «Водяний» (три ящики) будуть доставленi до мiсця вашої роботи.
Директор об’єднання «Шустов» Кулаков
Директор винрадгоспу «Шабо» Балан».
Кожна вiтальна телеграма знаходила палкий вiдгук у залi — усi кричали «ура», аплодували...
— Друзi мої, — з келихом шампанського у руцi пiдводиться спецiальний гiсть — почесний одесит Леонiд Утьосов. — Я щасливий, що багато рокiв товаришую з тобою, Михайле. Але колись я знав i того, кого ти так блискуче граєш, — справжнього Мишка Япончика.
А познайомилися ми так: недалеко звiдсiля, на розi Ланжеронiвської й Катерининської, розташовувалося кафе «Фанконi», зараз це ресторан «Волна». Італiєць непогано платив, i я у нього спiвав. І ось одного разу пiдходить до мене якийсь суб’єкт i каже: «Бачите столик пiд пальмою? Вас просять пiдiйти».
Я пiдiйшов. З усiх явно видiлявся один. Вiн був у бездоганному костюмi, волосся виблискувало брiолiном. Звичайно, я його впiзнав, але вигляду не подав.
«Послухайте, — каже Япончик, — у вас шикарний голос, менi здалося, що за вами плаче опера».
«Ну що ви, — вiдповiдаю я, — у мене не оперний голос, i в оперу мене нiхто не запрошував.
«Я вас запрошую, — рiшуче каже вiн, — чи вам цього не досить?»
«Але ж у мене навiть немає фрака, а без фрака я на оперну сцену не вийду».
«Завтра о цiй порi вам привезуть фрак, а бiля входу на вас чекатиме фаетон».
Так i сталося. Я проспiвав кiлька романсiв, а його братва, яка зайняла першi ряди, несамовито менi аплодувала.
Узагалi ж це був одеський Робiн Гуд, який грабував не заради збагачення, награбоване вiн щедро роздавав бiднотi...
Тепер зiзнаюся: розповiдь про далекого Мишка Япончика мало цiкавiла мене, набагато привабливiше виглядав Михайло Григорович Водяний, до якого щойно прийшла недосяжна для бiльшостi артистiв висота — звання народного артиста СРСР.
Поговорити з ним, почути його розповiдь про його ж неймовiрно цiкаве життя стало заповiтною моєю мрiєю. Однак усi спроби зустрiтися з ним, «розговорити» його, викликати на вiдверту розмову виявилися безуспiшними.
Яснiсть внiс Григорiй Давидович Плоткiн, з яким ми разом поверталися з рiдної Одеси до не менш рiдного нам обом Києва:
— Вiн дуже ображений на пресу, зустрiчей iз журналiстами категорично уникає, — мовив Плоткiн i коротко виклав причину.
Режисер Суламиф Цибульник на кiностудiї iм. Довженка зняла фiльм «Інспектор карного розшуку», у якому Водяний виконує роль фальшивомонетника Сосiна. Цей Сосiн, роз’їжджаючи по країнi, оселяється у дорогих готелях, запрошує туди жiнок. Намагаючись виправдатися, Сосiн каже iнспектору карного розшуку: «Фальшивими грiшми я розраховувався з приватним сектором (вказує на жiнку в його лiжку), а державi я сплачував справжнi».
І раптом газета «Радянська Україна» у рецензiї на фiльм заявляє, що не лише герой Водяного, а й вiн сам, перебуваючи в iнших мiстах, запрошує до себе жiнок, щоправда, грошей їм не сплачує, бо має колосальний шарм, тож жiнки i без грошей щасливi провести з ним час.
Обуренню Михайла Григоровича, який, окрiм своєї дружини Мари — Маргарити Іванiвни Дьомiної, артистки того-таки Одеського театру оперети, — на iнших жiнок навiть не дивився, не було меж. Вiдтодi вiн зненавидiв пресу та її слуг — журналiстiв. Тому того пам’ятного дня моя зустрiч iз ним не вiдбулася.
Інтерв’ю
Минуло десять рокiв. За цей час у життi Михайла Григоровича сталися колосальнi змiни: у своєму театрi вiн став одразу всiм — директором, художнiм керiвником, головним режисером i, як i ранiше, провiдним актором.
І раптом у нас, на Хрещатику, читаю театральну афiшу: «Тiльки один тиждень! Мюзикл «Скрипаль на даху» в постановцi Одеського театру оперети. У головнiй ролi — Михайло Водяний».
І от я у Жовтневому палацi культури, де виступав театр. Якою ж була моя радiсть, коли помiчник режисера сказала менi: «Михайло Григорович прийме вас».
Зiзнаюся, я чекав довго, але саме з цього почав iнтерв’ю:
— У вашiй гримернiй понад годину провiв головний режисер Київського театру iменi Івана Франка Сергiй Данченко. Про що, якщо не секрет, говорили?
— Який же тут секрет... Сергiй Володимирович має намiр поставити на сценi українського театру єврейську п’єсу. А яку — не знає. От i вирiшив порадитися.
Наш «Скрипаль на даху» я йому не порекомендував — п’єса має вади, та й заголовок дещо нiсенiтний. Я дзвонив автору з Литви Ефраiму Севелi, просив змiнити заголовок, та вiн категорично проти.
Я порадив Данченку зв’язатися з молодим одеським драматургом Григорiєм Горiним — вiн для театру «Лєнком» написав п’єсу за мотивами Шолом-Алейхемського «Тев’є-молочника», напише i для театру Івана Франка.
Сергiй Володимирович був у захватi вiд фiналу нашої п’єси, коли жандарми виганяють євреїв iз рiдного мiстечка, то євреї зi скарбом на руках не за лаштунки сцени йдуть, а йдуть просто в зал, повз глядачiв. Ця режисерська знахiдка справила на Данченка велике враження.
— Михайле Григоровичу, навiть не кажiть менi, що ви не одесит...
— Якщо бути точним, то я одесит, що народився у Харковi — мiстi, яке дало цiлу плеяду видатних майстрiв естради: у нас навчався музики Ісаак Йосипович Дунаєвський, народилися Клавдiя Шульженко та автор оперети «Весiлля в Малинiвцi» Леонiд Юхвид, пiзнiше народилися Людмила Гурченко й Вадим Мулерман.
Я рано виявив схильнiсть до театру, до спiву i зовсiм невипадково був прийнятий одразу на другий курс акторського вiддiлення Ленiнградського театрального iнституту. Аж раптом — вiйна. Інститут, а з ним i я, був евакуйований у мiсто Томськ, а пiсля iнституту був зарахований до П’ятигорського театру музичної комедiї. Щастя вiдчув я, коли був переведний у прекрасне українське мiсто Львiв, а з початку 50-х рокiв у моє життя вихорем увiрвалася красуня Одеса, з якою я назавжди зрiднився, перейнявши притаманнi тiльки Одесi особливостi строю i ритму мови, її приголомшливий гумор, рiвних якому немає не тiльки в жодному з мiст СРСР, а й за кордоном.
— У фойє вашого театру я бачив багаторазово збiльшену свiтлину, на якiй ви, iще зовсiм молодий, а поруч iз вами Аркадiй Райкiн i Леонiд Утьосов...
— Це було у вереснi 1946 року. Головний режисер П’ятигорського театру оперети, де я тодi виступав, Якiв Волошинський, помiж iншим повiдомив, що в Кисловодський санаторiй iменi Семашка прибули на вiдпочинок Аркадiй Райкiн i Леонiд Утьосов. Коли я почув iмена цих людей, то буквально затремтiв, адже це мої кумири — вже тодi, пiсля вiйни, обидва вони були дуже популярнi.
Вiд П’ятигорська до Кисловодська — рукою подати. Я приїхав, купив курсовку на лiкування, якого не потребував, але iншого способу побачити моїх кумирiв не було. Зрозумiло, вони про мене нiчого не знали, а я, побачивши їх бiля фонтана, мало не остовпiв. У мене був iз собою трофейний фотоапарат «Фолклендер» i я упрохав Райкiна та Утьосова на мить затриматися. Завiв автоматику фотоапарата, встановив його на якийсь висотi й став помiж Райкiним та Утьосовим. Апарат клацнув, але плiвку, як ви розумiєте, нiде було проявити.
Узагалi ж поява в санаторiї Райкiна та Утьосова стала катастрофою для вiдпочивальникiв, та й артистам не принесла радощiв: вiдпочивальники чiплялися до артистiв, i вони були не в змозi вiдмовити людям. Райкiн, примiром, показував кумеднi iсторiї та сценки, на їхнiй основi написав сценарiй фiльму «Ми з вами десь зустрiчалися», i вже не лише вiдпочивальники, а й уся країна смiялася над його кумедними пригодами.
Аркадiй Ісаакович, треба сказати, був замкненою людиною, близько нi з ким не товаришував, у стосунках тримав дистанцiю, а про те, щоб побувати в нього вдома, i мови бути не могло. Пряма протилежнiсть йому Леонiд Йосипович Утьосов — вiдкрита, щира людина, спiлкування з якою приносило неабияке задоволення. Я швидко здружився з ним, а моя Мара стала найкращою подругою Оленi Йосипiвнi, його дружинi.
А одна з наших зустрiчей закiнчилася драмою: у 1960 роцi Леонiд Йосипович виступав зi своїм оркестром на сценi Одеського українського музичного драматичного театру з програмою «30 рокiв потому». Ми з Марою вирiшили пiднести сюрприз подружжю Утьосових, i по закiнченнi гастролей запросили їх на комфортабельний лайнер «Тарас Шевченко» в круїз по Кримсько-Кавказькiй лiнiї.
Пасажири не давали проходу нам обом, i ми вирiшили виступити в музичному салонi. І раптом вiд замикання високовольтного дроту виникла пожежа. Одразу ж панiка, всi кинулися до виходiв. Вбiгли матроси, я кричу їм: «Рятуйте Утьосова!» Вони вибили боковий iлюмiнатор, витягли Утьосова з дружиною, а потiм i нас iз Марою. Ви не уявляєте, який у всiх нас залишився осад...
Потiм уже Леонiд Йосипович запросив нас у подорож по Волзi по «Золотому кiльцю». Ми приїхали в будинок Утьосових, i я вручив йому приголомшливий подарунок: шмат обгорiлих дерев’яних перил iз корабля «Тарас Шевченко». Ви не уявляєте радiсть Утьосова, вiн виставив цей шмат обгорiлої деревини у найвиднiшому мiсцi своєї квартири. Вiдтодi в Леонiда Йосиповича з’явилася дотепна фраза: якщо його кудись пiдганяли, вiн запитував: «А шо таке, пожежа?..»
— У вас було чимало знаменитих друзiв, та чи не найголовнiший iз них — Ісаак Дунаєвський. Як вiдбулося ваше знайомство?
— У вереснi 1952 року Ісаак Йосипович вiдпочивав у санаторiї iменi Чувирiна на 10-й станцiї Великого Фонтана. Вiн приїхав до Одеси, аби краще вiдчути її, бо в цей час працював над оперетою «Бiла акацiя».
Напередоднi вiн зателефонував головному iнженеру нашого театру Ізакину Гриншпуну i сказав, що в його оперетi має виблискувати фарцовщик Яшка Буксир. Дунаєвський просив Гриншпуна пiдiбрати актора на цю роль i разом iз ним приїхати до нього в санаторiй. Навiть не роздумуючи, Гриншпун зупинив свiй вибiр на менi й невдовзi представив мене уславленому композитору.
Впадало у вiчi, що Ісаак Йосипович перебував у важкому моральному станi, не знаходячи собi мiсця.
У свiтi музики й театру всi знали, що Ісаак Йосипович написав величну «Пiсню про Сталiна», однак самому Сталiну ця пiсня не сподобалася. Цього було досить: почалися «проробляння», нищiвна критика, скликали навiть спецiальний пленум Спiлки композиторiв СРСР.
Але номер не пройшов, як кажуть в Одесi, Дунаєвського публiчно захистив перший секретар Спiлки композиторiв СРСР Тихон Хрєннiков, зазначивши, що композитор Дунаєвський — це явище в радянськiй музичнiй культурi, i його треба всiма силами оберiгати. Тут же режисер Іван Пир’єв запросив його написати музику до фiльму «Кубанськi козаки», а мiнiстр шляхiв сполучення Андрiй Хрульов призначив його завiдуючим музичною частиною Центрального Будинку культури залiзничникiв.
Начебто все залагодилося, але душевну травму Ісаак Йосипович вiдчував велику. Ось так ми i познайомилися, i вiн сказав менi: «Лiбрето «Бiлої акацiї» написали московськi автори Масс i Червинський, вони не бували в Одесi, не знають її неповторного гумору». «Я прошу вас, Мiшо, — говорив Ісаак Йосипович, — походiть по Одесi, вслухайтеся в її колорит, зберiть перлинки гумору та вставляйте їх по ходу п’єси — менi треба зробити Яшку Буксира яскравим i дотепним одеситом».
Потiм вiн давав якiсь вказiвки Гриншпуну, а я вчитуюся в сценарiй п’єси. Ось життєве кредо мого героя, виголошене в його найпершiй арiї:
Люблю я труд, но только лишь газеты,
Люблю я спорт, но только лишь
конфеты,
Люблю смеяться я, люблю шутить,
Люблю всегда веселым быть.
Але так може сказати будь-який хлопчина з Рязанi або з Ростова, Яшка все-таки одесит.
Походивши «Привозом», Молдаванкою, поспiлкувавшись iз корiнними одеситами, я зiбрав багато чого, але на сцену винiс лише родзинки. Оскiльки Яшка розкривається в дiалогах зi своєю коханою Лорою, то вигладає це так:
Лора: — Яшо, ви так чудово одягненi, одразу видно, що в життi ви щасливi. Скажiть, ви задоволенi життям?
Яшка: — Щоб це було так, так нi.
Лора: — Яшо, ви пропонуєте менi пройтися парком. Але вже стемнiло, i в парку можуть бути хулiгани.
Яшка: — Лоро, я моряк, i небезпецi звик дивитися у вiчi. Якщо ми побачимо хулiганiв, ми сховаємося.
Лора: — Яшо, ви пропонуєте менi стати вашою дружиною. Але я не можу вирiшити це одразу, менi треба все добряче обмiркувати.
Яшка: — Звичайно, ви повиннi все добре обмiркувати, адже вам доведеться мене годувати, поїти й одягати.
Усе це мало успiх у глядачiв. І ось уже ленiнградський режисер Георгiй Натансон приймає рiшенн екранiзувати оперету, i 1957 року фiльм «Бiла акацiя» з моїм Яшкою Буксиром пiдкорює серця глядачiв.
Аж раптом менi телефонує ще один ленiнградець — Ян Фрiд. Вiн вирiшив екранiзувати iнший шедевр Дунаєвського — оперету «Вiльний вiтер», i пропонує менi на вибiр роль одного з двох «морських вовкiв» — Хоми або Пилипа.
— Даруйте менi, Яне Борисовичу, — кажу я Фрiду, — а що я там маю грати, адже як Хома, так i Пилип в основному б’ють чечiтку, тож знiмати треба їхнi ноги, а не обличчя. Нi, таку роль запропонуйте якомусь танцiвнику!
— А кого б ви хотiли зiграти? — в’їдливо так запитує Фрiд.
— Стена, звичайно, я його й у своєму театрi граю.
— Ну, знаєте, — обурюється Фрiд, — Стена у мене гратиме неперевершений Олександр Лазарєв.
Я побажав успiхiв як Фрiду, так i Лазарєву, i занурився в буднi театрального життя, як раптом знову телефонує Фрiд:
— Мiшо, Лазарєв не пройшов проби, роль Стена ваша, чекаємо вас на знiмальному майданчику.
Зiзнаюся, я iз задоволенням грав роль Георга Стена — багатого гульвiси, який смiтить грiшми у ресторанах, кафешантанах, у казино.
А партнеркою моєю була актриса-початкiвець Тетяна Догiлєва в ролi Пепiти, в яку Стен без пам’ятi закохався. У нас iз нею вийшов такий кумедний дiалог:
Пепiта: — Пане Стен, ви просите мене стати вашою дружиною, але ж зрозумiйте, я бiдна дiвчина, дочка пересiчного рибалки.
Стен: — Ну то й що? Ви — дочка пересiчного рибалки, а я син пересiчного судновласника. Чи ми не пара?
Глядацька зала була в захватi.
— Фальшивомонетник Юхим Сосiн, фарцовщик Яшка Буксир, нальотчик Мишко Япончик, гульвiса Георг Стен... Усi цi ролi пiдкорили глядача й кiногладача, бо вписувалися у ваше сценiчне амплуа. І раптом на екрани виходить драма «Небезпечний вiк», де ви граєте не властиву вам роль батька героїнi.
— Коли режисер Олександр Прошкiн надiслав менi сценарiв цього фiльму, я одразу вiдмовився. А потiм iз почуття цiкавостi запитав: «А хто за сюжетом фiльму буде моєю дочкою?»
Прошкiн каже: «Алiса Фрейндлiх».
Це iм’я рiзко змiнило моє ставлення до картини, адже я знав її батька — талановитого Бруно Артуровича Фрейндлiха.
У того ж Яна Фрiда вiн добре зiграв блазня у фiльмi «Дванадцята нiч» за Шекспiром, але славу йому принiс фiльм «Рiзнi долi» й роль композитора Рощина з його знаменитим романсом:
Почему ты мне не встретилась:
Юная, нежная,
В те года мои далекие,
В те года вешние...
Та й Алiса приголомшила мене роллю Людмили Прокопiвни у «Службовому романi» Рязанова.
Зйомки «Небезпечного вiку» проходили в литовськiй Клайпедi на батькiвщинi зайнятого у фiльмi актора Юозаса Будрайтiса, який в автоаварiї травмував ногу й важко пересувався.
Поза зйомками я мав зустрiч iз блискучими литовськими акторами Бруно Оя, Адомайтiсом, Будрайтiсом, Масюлiсом, Банiонiсом. Вони чудовi, але в них є одна спiльна вада: вони не пластичнi й не гнучкi, позбавленнi почуття гумору, вони не можуть кинутися в танок, гучно й заразливо розсмiятися.
І невипадково там немає театру оперети, а нiша цих акторiв у нашому кiно така: «Лiсовi брати» — партизани, що б’ються з бiльшовиками (згадайте чудового Банiонiса у фiльмi «Нiхто не хотiв помирати»), а ще в них блискуче виходять офiцери гестапо й вермахта (згадайте чудову роботу Масюлiса в ролi генерала СС Вiллi Шварцкопфа у фiльмi «Щит i меч» Володимира Басова).
Але це так, до слова.
Коли я сказав Алiсi, що знав її батька, адже вiн ленiнградець, а я навчався там у театральному iнститутi, вона дуже зворушливо потягнулася до мене. Я одразу запевнив її, що я, її батько по фiльму, в життi оголошую її своєю прийомною дочкою. Вона була щаслива.
— І ось тепер, Михайле Григоровичу, ми пiдiйшли до вашої культової ролi — Попандопула... Цей «декласований елемент», маргiнал, босота й жартiвник, зовсiм не герой радянської класики, став улюбленцем мiльйонiв, i цi мiльйони ще бiльше полюбили вас, виконавця цiєї ролi.
— Коли знiмали фiльм, iще був живий автор п’єси Леонiд Юхвiд. Вiн привiз знiмальну групу в реальне село Малинiвка на Харкiвщинi, але там зростали корпуси якогось заводу, i з будь-яких ракурсiв вони потрапляли в кадр. Режисер фiльму Андрiй Петрович Тутишкiн доручив асистентам пiдшукати iнше мальовниче село. Незабаром його знайшли на Полтавщинi, i ми приїхали туди.
Поки я не ввiйшов в образ, мiсцевi жителi натовпом ходили за Михайлом Пуговкiним, який знiмався в ролi Яшки-артилериста. Коли ж вони побачили мене — в малинових штанях, тiльнику й кашкетi зi зламаним козирком, то почали осаджувати мене. Пiд час зйомок менi не треба було думати про хлiб насущний, менi несли все: сало, молоко, вареники, пампушки. Ще й у такiй кiлькостi, що я пiдгодовував i режисера, i операторiв, i менш знаменитих авторiв.
У тому, що фiльм здобув неабияку славу, заслуга блискучого складу акторiв: Лебедєв, Федорова, Пуговкiн, Самойлов, Слiченко, батько та син Абрикосови i моя, звичайно, але на перше мiсце я поставив би талант режисера Андрiя Тутишкiна, саме вiн зняв фiльм «Весiлля в Малинiвцi»!
Щоправда, особисто я на нього дуже образився: сцену, де Назар Дума, вiн же бiлогвардiйський офiцер Чечель, б’є мого героя Попандопула, перезнiмали шiсть (!) разiв. Уже й актор Володимир Самойлов утомився бити мене, i моє обличчя горiло вiд добрячих ляпасiв, а в кiнцевому варiартi до фiльму ввiйшов лише найперший дубль.
Пiсля виходу фiльму мiй головний герой Мишко Япончик плавно передав естафету глядацьких симпатiй босотi й балагуру Попандопулу.
І останнє. Композитор Борис Александров не передбачав для мого героя нiякої пiсенної арiї. Але Андрiй Петрович Тутишкiн зрозумiв душу артиста театру оперети — мою душу — i включив нами ж вигаданi музичнi вставки. І Попандопуло заспiвав:
Жил я в Кишиневе, в Бухаресте я
Но всюду и везде был не на месте я..?
І знамените:
На морском песочке
я Марусю встретил
В розовых чулочках,
талия в корсете...
Словом, я так зiграв (вибачте за хвастощi) цього Попандопула, що нашi глядачi одразу полюбили цього вкрай негативного типа.
...Щовечора Одеський театр музичної комедiї iменi Михайла Водяного засвiчує вогнi. Бiля кас, як i ранiше, шикується натовп — квитки є. Але на одну виставу треба записуватися за мiсяць заздалегiдь. Називається вистава «Бал на честь Короля». Це на честь Михайла Водяного та його незабутнiх героїв.
Ось така завидна доля цього дивного майстра — потрапити «на Водяного» за його життя було неможливо, i так само не потрапити на виставу про нього пiсля його смертi...
