Днями в Києві оголосили переможців Книги року ВВС. Її вручають у двох номінаціях — власне «Книга року ВВС» та «Дитяча книга року ВВС».
Цього року переможницею стала «єдина жінка у короткому списку», як звернула увагу сама письменниця, — Катерина Калитко з книжкою «Земля загублених, або Маленькі страшні казки».
Ця збірка оповідань вийшла друком у Видавництві Старого Лева цього року. Натомість, як розповідає УМ переможниця, писати її вона почала набагато раніше.
«Сформувала книжку наприкінці 2016-го, а писала впродовж десяти років. Це було дуже багато оповідань, з яких у фіналі у мене опинилося дев’ять. Деякі переписала, може, навіть iще дороблятиму. Я перфекціоністка, щоб зупинити процес вдосконалення — потрібен справжній вольовий рух. Показала кільком друзям і відправила до видавництва. А Видавництво Старого Лева не лише видало, а й подало на Книгу року ВВС. Я задумувала твір як збірку, а не роман у новелах — однак після «Арсеналу» почула таку думку — і зрозуміла, що твір цілком можна так трактувати».
Незмінний член журі Книги року ВВС професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віра Агеєва ділиться з УМ: «Двох романів за день я прочитати не можу. Тож я читаю один роман за день — це нормально. Але про те, якою буде книжка, частіше за все можу здогадатися з першої сторінки. Якщо людина вміє писати — це видно. Книжка Катерини Калитко одразу каже, що її варто читати. Там немає наскрізного сюжету — це окремі новели. Те, що Катерина їх поєднала, — цікавий жанровий експеримент».
Сама письменниця говорить, що дев’ять оповідань мають «проблискові маячки» та мігруючих героїв, які поєднують книжку воєдино.
Наприклад, це образ Богородиці як спільної матері, до якого мають стосунок усі герої, які по-своєму сироти.
Також, як данина постмодернізму, в оповіданнях повторюються схожі типи сюжетів, трансформуючись залежно від географії та історичних обставин під час втілення у долях різних героїв.
Премію «Книга року ВВС» вручають iз 2005 року. Час від часу навколо списків чи переможців премії починаються обговорення з боку критиків.
Одні нарікають, що перевагу журі надає занадто елітарній літературі, ігноруючи «те, що всі дійсно читають», інші — що акцент роблять на масовості, забуваючи про «справжню літературу».
Віра Агеєва для УМ коментує це так: «В дорослій п’ятірці ВВС цього року не було книжки, яку можна назвати масовою. З нашими тиражами поняття «масове» — взагалі ефемерне. На неї хіба що може тягнути «Не озирайся і мовчи» Макса Кідрука, яка була в довгому списку. Але вона досить нудна, щоб віднести її до масової. Ми відзначаємо просто хорошу літературу, яка не є масовою, однак я б елітарною її теж не назвала. Якщо під «елітарною» розуміти складний філософський роман, то такого у нас, на жаль, немає. І повністю масової, виходить, теж. Це твори для звичайного читача».
За найкращу дитячу книжку цього року нагородили Анну Коршунову — авторку «Коппа і компанії». Її книжка вийшла друком у видавництві «Час майстрів».
Члени журі зазначили, що твір має щось спільне з «Тореодорами з Васюківки» Всеволода Нестайка, та пожартували: єдиний мінус книжки — там дуже мало дівчат.
Анна Коршунова, для якої перемога виявилася несподіваною, зізналася, що зараз пише продовження книжки, і там дівчат набагато більше.
Також до короткого списку «Книги року ВВС» увійшли такі твори: «Інтернат» Сергія Жадана, «Харків» Олександра Ірванця, «Шенгенська історія» Андрія Куркова та «Танжер» Йвана Козленка.
Останнього, до речі, культурний світ знає як гендиректора Центру Довженка, тож під час вручення йому диплому учасника «Книги року ВВС» більшість присутніх потішила, але не здивувала фраза Козленка: «Насправді, я — не письменник».
До фіналу номінації «Дитяча книга року ВВС» дійшли «Миші» Соні Атлантової, «Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасії Левкової та «Піраміда Синтії» Олега Чаклуна.
