В історію України Микола Руденко ввійшов як видатний письменник, правозахисник, філософ, космолог, економіст.
Уродженець Луганської області, він був гнаний радянським режимом за критику марксизму, за створення правозахисної Української Гельсінкської групи.
Засуджений до 7 років таборів суворого режиму та п’ять рокiв заслання за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації та пропаганди», після чого по всій країні з бібліотек вилучили його книги.
Після звільнення та вимушеної еміграції повернувся до Києва, де працював до останнього дня свого життя, 1 квітня 2004 року.
19 грудня відзначаємо його 97-річчя. І згадуємо життєвий шлях видатного правозахисника.
Добровільно пішов з усіх посад
Тяжка, але й щаслива доля дісталася Миколі Руденку. Якщо попередні покоління борців за волю гинули, так і не досягнувши омріяної цілі, то Микола Руденко мав щастя принаймні в останні півтора десятиліття жити і творити в умовах свободи слова і навіть видати свої мемуари та основні праці свого життя.
Ця свобода слова, як і державна незалежність, далася нам завдяки і його зусиллям.
Син шахтаря з-під Луганська (його рідне село Юр’ївка тепер не існує, а ця місцевість нині окупована Росією), фронтовик, парторг Спілки письменників, він заслужено користувався всіма благами радянського істеблішменту.
Уперше Руденко виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики «космополітів» влада громила єврейських письменників.
Щоб їх судити, від секретаря парткому СПУ Руденка вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх.
1950 року він пішов зі всіх посад, добровільно позбувшись усіх привілеїв. Однак у 50–60-х роках залишався популярним письменником.
Страшним потрясінням для Руденка стало розвінчання на ХХ з’їзді КПРС «культу особи Сталіна». Сумлінно простудіювавши «Капітал» Карла Маркса, Руденко переконався, що вчення, на якому будувався СРСР, хибне у своїй основі, що держава йде до краху.
Він писав про це у листах до ЦК КПРС. Переконавшись, що це марна справа, Руденко після арештів молодої української інтелігенції 1972-73 рр. став на захист прав людини.
За це в 1974 році його виключили з КПРС, 1975-му — зі Спілки письменників.
На початку 70-х років Руденко налагодив тісні стосунки з московськими правозахисниками — академіком Андрієм Сахаровим і генералом Петром Григоренком.
1973 року він став членом радянського відділення «Міжнародної амністії» (Amnesti International). Ця незалежна міжнародна правозахисна організація захищала основні права людини.
18 квітня 1975 року члени АІ Андрій Твердохлєбов і Микола Руденко були звинувачені у «зведенні наклепів на радянський державний і суспільний лад».
Твердохлєбов отримав два роки ув’язнення, а Руденко у зв’язку з 30-річчям перемоги над Німеччиною був амністований як учасник війни.
КДБ «відсалютував» на честь створення УГГ
У середині 70-х років ідеологічне протистояння СРСР iз країнами Заходу загрожувало перерости в третю світову війну.
Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що призвело б до самогубства людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав із різним соціально-економічним ладом.
1 серпня 1975 року 33 держави Європи, а також США та Канада, після тривалих переговорів таки підписали в Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ).
Відтак держави-учасниці Гельсінкського процесу зобов’язалися дотримуватися гуманітарної частини Прикінцевого акта, зокрема дотримуватися прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року.
Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.
Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися, але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: для нього було важливо відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів — і комуністичний режим неминуче програвав ідеологічний двобій.
Відтепер демагогія про «втручання у внутрішні справи СРСР», коли йшлося про порушення елементарних прав людини, ставала юридично неспроможною.
Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.
Першими це збагнули московські правозахисники. З ініціативи професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року правозахисники створили Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод.
Другою за ініціативи Миколи Руденка, генерала Петра Григоренка, громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод.
Її членами-засновниками стали також біолог Ніна Строката-Караванська, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.
Як тільки на прес-конференції у Москві (в Києві не було акредитованих іноземних журналістів) Руденко оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини, останню було поранено в плече. Так КДБ — жартував Микола Руденко — відсалютував на честь створення УГГ.
Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніальної системи нагадала світові про існування поневоленої Росією України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством, насамперед, щоб Україна була представлена на наступних нарадах окремою делегацією.
Це була геніальна ідея Руденка: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу в контексті протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міф про Україну всього лише через півтора десятка років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною!
Українська інтелігенція заговорила на весь світ
Головним автором Декларації про створення Групи і перших її меморандумів був Руденко, а підписували їх усі 10 засновників, чим визнавали себе їх авторами і брали на себе відповідальність за їх зміст.
У Меморандумі №1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У розділі «Типові порушення прав людини» були дані про голод 1933 р., про репресії 30-х років, про знищення УПА, репресії проти шістдесятників. У меморандумі був список політичних таборів і українських політв’язнів у них.
У січні-квітні 1977 року Група випустила 10 меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, зокрема щодо Віри Лісової, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії Світличної, яку не прописували в Києві після звільнення з ув’язнення, не приймали на роботу і погрожували новим ув’язненням — за «дармоїдство».
Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в ЗМІ та урядам держав-учасниць Гельсінкського процесу.
Уперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтелігенція організувалася і заговорила на весь світ про неволю і безправ’я свого народу.
У Руденка й інших правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт.
«Це був прояв мужності, — говорив згодом Руденко. — Це був потужний сплеск національного духа».
Члени Групи знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку.
Окрім того, що найчастіше йшлося про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськості на стан iз правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніальну систему з метою зруйнувати її.
ЦК КПРС і його «бойовий авангард» — КДБ — були розгублені. Адже хотілося зберегти «людське обличчя» перед світом.
Проте вони не витримали і вкотре явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів — арештів, залякувань і звільнень із роботи.
Попередні обшуки 23-24 грудня 1976 року в членів-засновників Групи не налякали їх, хоча Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику — порнографічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю давно непридатну для стрільби німецьку ґвинтівку 1898 року (можливо, її під час війни сховав брат Тихого, який пішов на фронт і загинув).
5 лютого 1977 року Микола Руденко та Олекса Тихий були заарештовані. Але на місце заарештованих приходили інші: членами Групи стала 41 особа. 39 були ув’язнені й відсиділи загалом понад 550 років у тюрмах, таборах, на засланні, у психлікарнях.
Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Ґінзбурґа, Української — Миколи Руденка і Литовської — Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію генерального прокурора СРСР Романа Руденка і голови КДБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС).
Руденка й Тихого спочатку звинувачували за статтею «Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський лад», максимальне покарання за що — три роки ув’язнення.
Таких засуджених утримували в карних таборах. Але під час слідства статтю замінили на «Антирадянську агітацію і пропаганду».
Обох було засуджено на максимальні терміни: Руденка до семи років ув’язнення в таборах суворого режиму і п’ять рокiв заслання (хоча він інвалід війни), а Тихого — до 10 років таборів особливого (камерного) режиму і п’ять рокiв заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (Тихий уже був у 1957 році суджений за «антирадянську агітацію»).
Руденко відбував покарання в таборах Мордовії. Спочатку як інваліда війни ІІ групи його не примушували до тяжкої фізичної праці.
Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його позбавили групи інвалідності, а згодом етапували до табору в Пермській області на Уралі.
В 1984 році Руденка відправили на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли і дружину Раїсу, засуджену на п’ять років ув’язнення і п’ять років заслання.
Подружжя звільнили в грудні 1987-го, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала.
Руденки виїздять у Німеччину, потім у США. Руденко працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки». 1988-го його позбавили радянського громадянства.
Очолив зарубіжне представництво Української Гельсінкської групи, потім — Української Гельсінкської спілки. 1991 року повернувся в Україну.
Українські правозахисники мали заслужену повагу й моральну підтримку в демократичному світі. 1978 року лідери Московської, Української і Литовської гельсінкських груп були висунуті на здобуття Нобелівської премії миру.
1981 року, у доповіді на Національному з’їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький зазначив: «...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації».
Ці слова стосуються насамперед Миколи Руденка, який виявився на висоті свого часу і взяв на себе відповідальність за долю нації.
Василь ОВСІЄНКО,
член Української Гельсінкської групи,
політв’язень, історик дисидентського руху
