Олександр Загородний: На фронті журналіст абсолютно самостійна одиниця

— Олександре, працювати в зоні АТО ви почали навесні 2014 року в Луганську. Які тоді оцінки були про сепаратиський рух і тривалість антитерористичної операції?

 

— Ми дійсно приїхали до Луганська на початку квітня. На той момент він виглядав абсолютно мирним містом: люди ходили на роботу, гуляли, відпочивали... Заворушення були тільки біля будівлі СБУ — там стояли намети, хтось збирався будувати барикади, хтось носив закрутки — проросійські активісти намагалися копіювати дії євромайданівців у Києві. Але незрозуміло від кого і від чого вони оборонялися, адже їх же ніхто не атакував. І тоді це виглядало трошки кумедно, несерйозно. Очевидно, без підтримки Росії воно би так і було, і закінчилося б за лічені тижні. 

 

Переломний момент настав уже десь наприкінці травня після того, як бойовики захопили Слов’янськ, почалися перші артилерійські залпи, коли сепаратисти почали збивати гелікоптери, літаки. На блок-посту поблизу Семенівки бойовики вбили бійця, з яким я напередодні познайомився. Тоді і почалася для мене війна.

 

— Одним із пунктів призначення вашого чергового журналістського відрядження був і Донецький аеропорт. Чи з Києва не планували побувати в цій найгарячішій точці сходу України? Як узагалі формуються завдання для журналіста в зоні АТО?

 

— Ні, не планував, і мене туди ніхто не посилав, звісно. Прийняв це рішення вже під час відрядження. На фронті журналіст — абсолютно самостійна одиниця. Тут його ніхто не може проконтролювати, примусити, кожен сам оцінює ступінь ризику і власні можливості. Як правило, вночі дивимося зведення, хроніку і читаємо соцмережі, аналізуємо статті, а вранці вирішуємо, в якому напрямку їхати. 

 

Що стосується ДАПу, для мене самого було важливо туди поїхати. Я був там двічі. Першого разу заїжджав туди у момент найзапекліших боїв. Брав маленьку камеру і знімав сам. Є випадки, коли відповідаєш тільки за себе, за своє життя. 

 

Пам’ятаю, коли бойовики повністю зруйнували диспетчерську вежу у ДАПі, наша група була зовсім на іншій ділянці фронту. Ми мчали на автомобілі дві години до Пісок, але через сильний обстріл не могли підійти ближче, щоб зняти на відео зруйновану вежу. Треба було перебігти через поле, на позицію «Виноградник», яку утримували бійці ДУК «Правий сектор». Зрештою, коли була невеличка перерва між обстрілами — я вирішив бігти — бігти сам. Оператор каже: «Я з тобою». Кажу: «І сенс? Якщо нас лупоне на полі вдвох, кому від цього легше буде?» Щоб зняти на камеру, там достатньо буде однієї людини. 

 

І от оператор залишився, а я побіг — по полю, переораному вибухами артилерійських снарядів, пам’ятаю пахло свіжою землею, порохом. Досі не знаю, кому було важче — мені бігти чи операторові чекати там, у підвальному приміщенні, який не знав, чи я повернуся. 

 

— Збираєтеся дивитися фільм «Кіборги»? 

 

— Так, звісно! Я навіть знявся у кількох епізодах — дебют на великому екрані (посміхається). Зіграв самого себе — кореспондента ТСН. 

Фільм вийшов видовищним і правдивим. А головне — він примушує задуматися — хто ти? Що означає, любити свою країну, заради чого брати зброю до рук. Фільм уже порівнюють із голлівудськими стрічками, та я вважаю, діалоги з філософськими вкрапленнями роблять його суто українським кіно.

— Скільки знімальних груп «1+1» зараз працює у зоні АТО? У 2015-му Олександр Моторний розповідав про три.

 

— Так, було три. Зараз дві. У крайньо­му відрядженні ми, наприклад, працювали паралельно з Андрієм Цаплієнком. Буває, що виручаємо один одного тут. От наприклад, нещодавно нам трохи машину розбили. Цаплієнко вже збирався до Києва, дав нам покористуватися своєю. Добре, коли є кому підстрахувати.

 

— Де межі нині, встановлені в АТО для журналістів: куди дозволяється доходити, куди — зась?

 

— У тому-то й річ, що завжди є межі. Нам завжди встановлюють якісь ліміти, куди не можна. І я це розумію. І спецслужби розумію, і військових. Вони переживають за нас. Їхнє завдання — не пускати. А моє завдання — туди потрапити. Якраз найважливіше там, де не пускають. 

 

Інше питання — як і коли видавати відзнятий матеріал, аби це не нашкодило національній безпеці. Кожен журналіст має усвідомлювати відповідальність і відчувати межі. Наприклад, ми отримали інформацію, що наші військові звільнили два українські села на Світлодарській дузі. І ми почали прориватися туди, нас не пускали, бо наші військові на той момент ще не закріпилися там.

 

Штаб ще не давав дозволу на оприлюднення цієї інформації. Але ми таки знайшли спосіб туди потрапити: зайшли у Травневе разом із військовими. Але під наше чесне слово, що ми не будемо видавати матеріал у той самий день. Видали повноцінний матеріал наступного дня, коли наші колеги лише усно повідомили про цю подію. Ось ця оперативність для мене важлива.

 

— Чи взаємодієте в АТО з колегами з інших телеканалів і видань?

 

— На фронті дуже часто знімальні групи різних каналів збиваються в невеличкі зграйки, беруть прес-секретаря, колективно виїжджають на місце подій. І їм так ніби безпечніше і спокійніше. Але часто виходить так, що кілька камер із мікрофонами накидаються на одного військового, якому, зрозуміло, важко відповідати, «розкритися». Я так працювати не люблю і так не вмію. 

Ми шукаємо справжні емоції — суха інформація глядачу не цікава. Тож працюємо здебільшого самі. Хоча з газетами, буває, товаришуємо. От, наприклад, не перший раз із нами їзде фотограф Олександр Клименко, який працює в урядовій газеті. Він приїжджає на Донбас, у нього немає тут автомобіля, чому не допомогти? Беремо його із собою у машину.

Будь-яке відрядження небезпечне.

 

— За більш ніж три роки яке відря­дження в АТО було найнебезпечнішим для вашої знімальної групи?

 

— Важко сказати. От, знаєте, колись ми зустрілися з журналістом. Він запитує: «Ви їдете в Піски, але ж там небезпечно. Ми доїжджаємо лише до Тоненького». А потім наступного дня нашого знайомого підстрелили в тому ж таки Тоненькому, яке ми вважали безпечним місцем. Будь-яке відрядження небезпечне. Якщо ти виїжджаєш уже на «нульовий блок-пост» — це вже ризик.

 

— Ваше перше відрядження до гарячої точки, у Косове, датується 1998 роком. Потім були Афганістан, Ірак. Чи вирізняється чимось особливим серед інших зон воєнних конфліктів наше АТО?

 

— Це найжорстокіша війна. Чесно скажу, що от в Афганістані з танків стріляли, зі 120 мм. Але все одно бої були не такі інтенсивні. В Афганістані вміють ось так по-східному воювати. Пам’ятаю, після запеклого бою з обох боків у них не було жодного пораненого. А от у нас так не виходить. Жорсткіша війна. Ви бачите — ледь не кожен день ми повідомляємо про поранених, через день у нас є загиблі...

 

— Чи маєте як журналіст реальні гарантії безпеки, перебуваючи у зоні воєнних дій? 

 

— А хто може гарантувати мою безпеку? Я думаю, що більшість журналістів, які їздять на фронт, фаталісти — переконані, що станеться лише те, що має статися. А щодо безпеки — нам сюди ще охоронців брати? Коли був розстріл Майдану, коли працювали снайпери, біля мене підстрелили людину. І в той єдиний день мені дали охорону. Канал виділив. І ви знаєте, я більше переживав за цього охоронця — думав, хоч би з ним нічого не трапилося, я ж то на роботі, мені треба тут бути, я йому для чого це.

 

— Про життя мирне. Чи важко військовому журналісту братися за буденні теми?

 

— Я не вважаю себе військовим журналістом, хоч і багато знімаю про фронт. Мрію, аби війна закінчилася скоріше, і був би щасливим забути всі калібри, всі тактико-технічні характеристики зброї, військові терміни. Пам’ятаю, як повернувся колись з Афганістану, і десь із місяць із неохотою брався за мирні сюжети — нецікаво було. Зараз навпаки — коли я повертаюся додому, з головою занурююсь в інші теми. З найемоційніших — наш цикл «Висота» про спортсмена, який на своїх плечах виніс на Говерлу друга, хворого на ДЦП, аби той побачив гори.

 

Мене надихають люди, які вміють сміливо мріяти. І я знаю, що ці мрії обов’язково здійснюються, варто лише знайти однодумців, які тобі допоможуть їх втілити. Тішуся, коли наші сюжети змінюють життя людей. Зараз Гоша, надихнувшись сходженням на Говерлу, розробляє проект вдосконалення інвалідного візка, планує реалізувати соціальні інклюзивні проекти, які б спонукали людей з інвалідністю до активного способу життя. 

 

— Як ваші домашні реагують на відрядження на схід України? 

 

— Знаєте, переживала дуже мама. Звісно, батьків потрібно берегти. І багато хто з військових, яких я зустрічаю на фронті, просять не показувати їхні обличчя, бо вони не розповідають батькам, що перебувають на передовій, кажуть, що сидять у тилу. Я ж не міг своїй мамі так казати, бо кожен день виходжу в ефір і мушу показувати, де я. Дружина хоч і хвилюється, проте розуміє, що це моя робота, і вона знає, що це важливо для мене. Донечка ще маленька — два роки тому ще не зовсім розуміла, що відбувається. Але от уже вона дорослішає і теж починає хвилюватися, просить одягати бронежилет і каску.

 

Інша річ, що через відрядження рідко буваю вдома. Хоча, наприклад, коли знімали ту ж «Висоту», я взяв сім’ю із собою в Карпати. Хотів показати Соломійці гори. Ми дуже переживали, дитині 7 років — не кожен дорослий без підготовки може вийти на Говерлу. І це така гордість для батька, що донька не просто вийшла, вона вибігла на вершину, і перша з нас. Вона вже нагорі гукала нам вниз: «Давайте, старигані, підтягуйтеся. Що, захекалися?»