Був час, коли, щоб купити «Україну молоду», потрібно було вставати зранку, та ще й вистоювати добрячу чергу.
А після 10-ї години ранку газету як раніше, так і тепер, знайти практично нереально — і це при тому, що, крім кіосків «Союздруку», на кожному кроці в попередні роки можна було зустріти газетні розкладки — і в метро, і біля базарчиків, і просто в людних місцях.
Причому україномовної преси там вистачало — лише в Києві були регулярні газети «Хрещатик», «Столиця», «Вечірній Київ».
А наклади «Сільських вістей» у найкращі часи сягали 2 мільйонів 600 тисяч.
Тепер же на нечисленних газетних розкладках україномовна преса — рідкісний гість. Зате «Комсомольская правда в Украине», «Аргументы и факты», «Московский комсомолец», ті ж самі «Вести» — скільки завгодно.
Та й лишилося їх, загальнополітичних україномовних друкованих видань всеукраїнського рівня — на пальцях можна перерахувати. Крапля в морі, якщо брати загальний ринок друкованої преси.
«УМ» спробувала розібратися в причинах такого стану речей.
Битва за інформаційний простір
«Хто володіє інформацією, той володіє світом», — сказав колись Уїнстон Черчилль.
Це дуже добре зрозуміли в тій же Росії ще в 90-х, узявшись активно освоювати український інформаційний ринок.
Спочатку це була літературна експансія: Росія давно надала максимальні пільги видавцям, що дозволило росіянам кинути у це середовище величезні гроші, заповнивши український ринок літературою найрізноманітнішого штибу: від романів Мариніної та Донцової до чорносотенної літератури та розмаїтих посібників із чорно-білої магії. Потім — музична та телевізійна.
«Все це почалося з легенди про те, що Путін, коли після Єльцина прийшов до влади, взявся аналізувати, чим дихає народ, що він дивиться. І він побачив, що люди підсіли на бразильські та мексиканські серіали, які щойно з’явилися на екранах. А ці серіали формують стиль мислення, звички, поведінку. Усі говорили про Ізауру, називали свої дачі фазендами і так далі. І тоді він дав вказівку спрямувати величезні кошти на те, щоб заповнити цю нішу своїм продуктом.
І було знято тисячі серіалів, у тому числі й про російських силовиків, про ментів, про Камєнську, про Швецову, які з часом заполонили і наш екран, формуючи спільний культурний простір. Так само і з газетами — ми років сім тому проводили соціологічні дослідження на півдні України, так там найбільш топовими виданнями, які продавалися навіть у супермаркетах, були «Комсомольская правда» та «Аргументы и факты». Це була прорахована стратегія, яка й досі дає свої плоди», — розповідає «УМ» засновник Центру дослідження Росії політтехнолог Денис Богуш.
Крім «російського», на український медіа-ринок із середини 90-х почали впливати й інші фактори. В першу чергу — економічні, адже видання друкованої преси потребує значних ресурсів.
Того ж паперу, який досі доводиться купувати чи в Росії, чи в Білорусі, чи деінде за долари. Особливо це далося взнаки після фінансових криз 1998 та 2008 років.
І поступово медіа-ринок перейшов під контроль олігархів, які могли давати значні кошти на розвиток ЗМІ.
У 2016 році Інститут масової інформації та «Репортери без кордонів» провели моніторинг українського медіа-ринку і дійшли висновку, що
75% медіа України належить політикам і олігархам.
«Ринок найрейтинговіших друкованих ЗМІ зосереджений у руках чотирьох власників. Це — Ахметов («Сегодня»), Курченко («Кореспондент», «КП в Украине», «Аргументы и факты»; «Деньги», «Теленеделя»); Мозговий/Александрова («Вести»). Експерти зазначають, що троє власників мають проросійську позицію та друкують свої видання переважно російською мовою», — йшлося у висновках моніторингу.
На жаль, це питання досі лишається відданим на відкуп бізнесу і так і не перейшло у сферу державних інтересів. І в боротьбі патріотизму та великих грошей останні, на жаль, поки що беруть гору.
Що вже казати, коли в червні 2014 року в ефірі програми «Вечір з Миколою Княжицьким» ще один медіа-магнат Борис Ложкін, щойно призначений на посаду глави Адміністрації Президента новообраного Петра Порошенка, прямим текстом заявив, що «україномовна преса невигідна». Як-то кажуть, без коментарів.
«Це — як на війні: воюють 5 відсотків»
Колись, розмовляючи з відомим українським меценатом, засновником видавництва «Смолоскип» Осипом Зінкевичем, почула від нього цікаву річ: усі співробітники видавництва в Америці працювали на громадських засадах.
«У нас було золоте правило: протягом тижня ти працюєш на себе, а на вихідних — маєш попрацювати для України», — сказав тоді пан Осип.
Десь у таких само умовах нині опинилися і співробітники україномовних друкованих видань, яким доводиться працювати практично на голому ентузіазмі. От тільки «на Україну» їм доводиться працювати тиждень, а «на вихідних» — шукати приробіток, щоб вижити. Бо назвати гідною зарплату в 2,5 тисячі (тоді як навіть вантажникам у супермаркетах платять удвічі більше) важко.
«Ми практично не маємо можливості друкувати тираж більший, ніж передплатний. Тобто газета мало продається на поштових відділеннях, обмежено в кіосках «Преси», бо ризикуєш частину відправити «під ніж». Здається, «Голос України» через це відмовився взагалі давати газету на продаж. «Просвіта» (а ми статутний друкований орган товариства) в цьому році витратила на газету 291 246 грн. А треба в чотири рази більше. Наші зарплати — 2500. Один день (середу) колектив (10 осіб) не працює.
А головне, ви помітили — існування наших видань ігнорують в інформаційному просторі. А нерозумні або заангажовані «патріоти» ще й під’юджують нас за малотиражність, «зацикленість на українській тематиці». Ми ж не пишемо, що хтось комусь відкусив вухо, зґвалтував бабусю... Але я працюю на бібліотеку. Може, комусь згодиться та інформація про вузький прошарок українців-просвітян. Це, як тепер на війні: воюють 5 відсотків», — ділиться з «УМ» головний редактор газети «Слово Просвіти» письменниця Любов Голота.
Через це частина друкованих ЗМІ, незалежних від олігархів, або пішли в інтернет, або уже припинили своє існування. Інші намагаються хоч якось втриматися на плаву і зберегти своїх читачів.
А це з кожним місяцем стає все важче. Особливо вдарило по друкованих газетах підвищення курсу долара з 8 гривень до 26 з копійками після 2014 року.
Не всі змогли і виконати розпорядження прем’єра Гройсмана про підвищення мінімальної заробітної плати до 3200: після запровадження цієї норми зросли лише податки, тому частина працівників змушена перейти на півставки.
Так само регулярно зростають тарифи на друк, на послуги Укрпошти із доставки преси, орендна плата за приміщення. Єдине, що неухильно падає, — купівельна спроможність населення.
На жаль, скорочення ринку друкованої преси — об’єктивна реальність нашого часу.
«Медійний ринок орієнтований на прибуток, а головні споживачі україномовної друкованої преси — це пенсіонери, які нині практично неплатоспроможні», — говорить виконавчий директор ГО «Детектор медіа» Діана Дуцик.
От тільки іншою частиною медалі цих процесів стає часткове зникнення авторської журналістики, яку заступила блогосфера та перепости.
Тепер, щоб написати новину, необов’язково бути очевидцем події: достатньо переписати щось із «Фейсбука» чи взяти інформацію з сусіднього сайта.
Як наслідок — іде боротьба за сенсаційність, на перше місце виходить інформація про аварії, трагедії, хвороби, смерті чи інші нещастя.
І столичний телеканал, обираючи між сучасним фольклорним фестивалем і ДТП, коли п’яний водій збив пішохода, посилає камеру знімати друге.
І за всім цим ми практично не помічаємо, як інформація змінює нас, як ми перестаємо думати і більше рефлексуємо не на те, що відбулося, а на те, як нам це подали, як ведемося на маніпуляції та інформаційні вкиди.
А ще Гіппократ усіх попереджав: «Ми те, що ми споживаємо».
Але інтернет — це прерогатива молоді і людей до 50 років. А старші нетерпляче чекають, коли поштарка принесе їм улюблену газету. І відкладають зі своєї пенсії кошти на передплату улюбленої газети. А потім передають із рук у руки підшивки газет, щоб було що вечорами почитати. Бо там є інформація, яка не старіє через годину після своєї появи.
Наказано — вижити
У ситуації, що склалася, очевидне одне: без грамотної державної політики та певних преференцій українським ЗМІ не вижити.
І це не лише податкові пільги та виключення з-під оподаткування, які існують у більшості країн Європи (у Бельгії, Данії, Норвегії та Великобританії податок на передплату видання не сплачують взагалі, як і в Україні, тоді як в Австрії, Німеччині та Ірландії він зменшений приблизно на половину.
Також у Данії, Франції, Італії та Великобританії преса, що виходить друком принаймні 5 разів на тиждень, користується зменшеним поштовим тарифом на доставку).
У багатьох країнах існує і пряма фінансова підтримка видань, покликана максимально зберегти баланс думок та інтересів.
«Правила надання державної підтримки відрізняються від країни до країни і враховують ті особливості, які має відповідний ринок преси. Деякі моделі спрямовані на збереження наявних видань від закриття (як це відбувалось у скандинавських країнах у 70-х роках після хвилі банкрутств газет у цьому регіоні), а інші — прагнуть підтримати використання новітніх технологій (у 2009 році у Франції суттєво збільшили витрати на пристосування преси до нового медіа-середовища, а з 2016 року там розроблено спеціальні програми на впровадження інновацій у медіа)», — стверджує юрист Інституту медіа права Катерина Кулина.
Поступово на роль інформаційної та культурної сфери у формуванні світогляду людей таки починають реагувати і в наших державних органах.
У квітні Петро Порошенко підписав Закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні», а днями — Закон про зміни до Митного та Податкового кодексів України щодо державної підтримки кінематографії.
«Йдеться про зняття оподаткування, зняття мита на обладнання, яке завозиться кінематографістами для того, щоб знімати якісне, патріотичне, українське кіно», — зазначає прес-служба Президента.
На ситуацію з україномовними ЗМІ звернули увагу й
у Верховній Раді. 15 листопада народні депутати Вікторія Сюмар, Дмитро Лубінець та Олена Кондратюк зареєстрували законопроект № 7291 «Про мораторій на підняття тарифів на доставку україномовних друкованих видань на території України та періодичних регіональних і місцевих видань на підконтрольній Україні території Донецької і Луганської областей», яким пропонується протягом трьох років лишати незмінними приймання передплати та оплату доставки ЗМІ до читачів.
От тільки коли цей законопроект дійде до розгляду і яким буде його доля, передбачити важко. Поки що ЗМІ можуть розраховувати лише на підтримку вірних їм передплатників — тим більше що передплатна кампанія практично завершується.
