Асфальтована алейка коростенського міського парку, як на мене, одного з найгарніших в Україні, в один момент різко згинається, переходить мостик через річку Уж і впирається в скелю.
Невеличкий виступ — майже поряд із каньйоном, знаменитим фонтаном, відновленими воротами древлянського поселення та пам’ятниками тутешнім князям.
За якихось кілька сотень метрів за ґратами — малопримітний вхід і ще менше зрозумілий для непосвячених напис: «Об’єкт «Скеля».
Ті, хто в темі, знають: це унікальний музейний комплекс, розташований у підземеллях колишнього командного пункту Коростенського укріпрайону, зведеного тут у 30-ті роки минулого століття.
«Скелею» він, щоправда, став зовсім недавно, коли у двотисячні скельний штаб став музеєм. Раніше ж суворо засекречений об’єкт був відділений колючим дротом, який протягнули рівно посеред річки.
Підходити ближче, ніж за 100 метрів до берега було категорично заборонено: вартові стріляли на смерть без попереджень.
Лайт-версія Мажино
...Перед Другою світовою нинішнє місто-залізничник Коростень було фактично прикордонним пунктом. До найближчого кордону з Польщею — 60 кілометрів.
Тому елементом фортифікаційних споруд цього часу не стати він просто не міг.
У 30-ті, коли французи будували знамениту «Лінію Мажино», аби захиститися від Німеччини, радянська влада споруджувала свою лайт-версію — «Лінію Сталіна».
На будівництво «Лінії Мажино» — 400-кілометрової інженерної споруди, що складалася із бункерів, артилерійських і піхотних блоків, казематів, спостережних пунктів, навіть електростанції і власної вузькоколійки, — було витрачено 3 мільярди французьких франків.
За цiнами того часу — майже мільярд доларів! Радянський Союз подібних коштів не мав. І тому намагався закрити західний кордон своєї однієї шостої частини суші укріпленими районами, що складалися переважно з ДОТів, які споруджували на шляхах всюди, де хоча б теоретично міг пройти чобіт іноземного військового.
Спочатку спорудили чотири такі райони, потім додали ще п’ять.
На території України елементів «Лінії Сталіна» було п’ять: Київський, Коростенський, Летичівський, Могилів-Ямпільський, Новгородський. Найкраще зберігся командний пункт Коростенського.
Але не завдяки інженерній майстерності радянських військових інженерів, а винятково природі: штаб розташовувався в товщі скельних порід.
На думку військових істориків, будували «сталінські» укріпрайони дуже по-радянськи. Тобто неякісно.
«Як це часто бувало у СРСР, шалений поспіх разом із низькою технічною культурою призводили до того, що частину споруд почали будувати ще до затвердження креслень... Серйозні проблеми через відсутність документів виникли при проектуванні споруд із підземними комунікаціями... Загальною тенденцією була жорстка вимога економити матеріали, за будь-яку ціну витримати норми витрати залізобетону», — пише, зокрема, дослідник Олександр Крещанов, згадуючи факти, коли роботу деяких військових інженерів потім називали «шкідницькою».
Утім доля значно ефективнішої «Лінії Мажино» не сильно відрізнялася від результату «Лінії Сталіна».
Так, німецькі війська просто обійшли «Мажино», залишивши французькі оборонні редути без діла, а елементи «Лінії Сталіна», зокрема, Коростенський укріплений район — 182 кілометри, 456 ДОТів — зовсім ненадовго зумів зупинити передові гітлерівські колони.
Срібні діжки і прямий зв’язок. Із Москвою
Штабні споруди, втім, як ми бачимо у Коростені, вдавалися військовим інженерам СРСР значно краще.
Так, Василь Косирєв, який і збудував штаб у гранітних печерах (на табличці перед входом його плутають з іншим військовим героєм Другої світової Дмитром Карбишевим. — Авт.), створив триповерхову, повністю захищену споруду, де міг перебувати штаб Південно-Західного фронту.
Якість внутрішніх робіт — найвища, і це одразу впадає у вічі, як тільки ти починаєш прогулянку заплутаним скельним лабіринтом. Усі механізми, які розмістили тут у буремні 30-ті, досі в робочому стані.
Кажуть, що треба лише 15 хвилин, аби перевести цей об’єкт із музейного стану в робочий, тобто бойовий. Командний пункт повністю автономний, тут навіть є колодязь із питною водою.
Воду, до речі, зберігали у спеціальних баках, покритих сріблом. Існувала система контролю тиску, зовнішня та внутрішня вентиляція, водогін, дизельні генератори, які забезпечували автономне енергопостачання.
Всього в бункері могли перебувати дві тисячі осіб. І забезпечували їх тут усім необхідним: у граніті існували їдальні, кімнати відпочинку.
Щоправда, побачити Коростенський штаб у тому вигляді, в якому він існував до війни, нині неможливо. Вхід для відвідувачів дозволений лише на другий поверх.
За потужними сейфовими дверима — санпропускник у вигляді традиційної радянської душової, далі — фігура воїна в костюмі хімічного захисту.
Далі — ці самі знамениті баки: пофарбовані на зелено і покриті сріблом усередині, склад продуктів із надписом «Недоторканний запас».
Кімната радиста зi ще одним муляжем радянського солдата і тогочасною передавальною технікою. На стінах у коридорі — радіоточки.
Кажуть, що телефонний зв’язок працює й досі: кабель прокладали на глибині 14-16 метрів і тому він залишився неушкодженим. Як і кнопка тривоги.
Стверджують навіть, що до телефонної лінії досі підключено 68 номерів. Щоправда, не вдалося довідатися, які саме, адже тогочасний зв’язок передбачав насамперед вихід на Москву.
Музейники відтворили кабінет начальника штабу і — як же без цього — приміщення Особливого відділу НКВС. Зазирнути сюди можна лише у віконечко і побачити похмуру фігуру радянського чекіста, який уважно дивиться на прикручений до підлоги табурет перед собою, ніби чекає чергового кандидата на допит.
У кімнатах і вузькому коридорі трохи прохолодно: температура повітря завжди однакова — плюс 16 градусів.
Що ж саме було на нижньому, першому і третьому поверхах, наразі залишається таємницею. Один із поверхів замурували ще у 60-ті, коли тут загубилися діти.
Інший залишається недослідженим і таїть у собі, як передбачається, певні відкриття. Але дiстатися до нього наразі непросто: треба відповідних учених і дорогу техніку, на яку місто не має грошей, а допитливих бізнесменів наразі у Коростені не знають.
Тож у «Скелі» не знайшли навіть третій запасний вихід: на сьогодні є інформація лише про два з них.
За картами вермахту
На відміну від інженера Мажино, який у 30-ті роки виконував чітке завдання — захистити країну від гітлерівської Німеччини, автори «Лінії Сталіна» відгороджувалися ДОТами від сусідньої Польщі, яку на той час вважали головним потенційним противником СРСР. Тож у розрахунку на збройні сили цієї країни й будували систему укріплень.
Німецькі війська підійшли до Коростенського укріпрайону 5 липня 1941 року, прорвавши перед тим систему оборони сусіднього Новоград-Волинського.
В оперативному зведенні штабу 5-ї армії за 11 липня відзначалося: смуга оборони 15-го стрілецького корпусу не обладнана для польових військ, а смуга передпілля обладнана слабо.
Будівельні батальйони створили тільки завали, що не становлять серйозної перешкоди для піхоти.
24 липня німці знову почали наступ і зайняли кілька сіл, а ввечері 5 серпня почали наступ на Коростень. Через неповні дві доби передові загони гітлерівців уже зайшли до міста... Де їх серед іншого чекав опустілий штаб у гранітних скелях.
Після війни в порожньому бункері деякий час жили місцеві жителі й до 60-х років він повністю прийшов у запустіння.
У 1986 році вiн був відремонтований і перетворений на запасний пункт управління адміністрації міста Коростеня. Музейний комплекс в оборонній споруді створено в 2005 році.
Цікаво, що саме німецькі дослідження унікального штабу допомогли українським інженерам створити «Скелю»: окупаційні війська зробили унікальну схему та фотографії, які збереглися й донині.
Однак німецькі фахівці не досліджували верхній і нижній рівні, остерігаючись мінування. Діалогу з РФ на тему архівних документів щодо створення штабу Коростенського укріпрайону немає.
Офіційна Москва мовчала до початку воєнних дій проти України, мовчить, зрозуміло, й досі. На документах, які вони свого часу надали, коростенського об’єкта... немає взагалі...
А тому загадка недосліджених частин підземного штабу залишається. Треба розуміти, до кращих, багатших для України, часів.
