Дмитро Білоус — відома постать не лише в українській літературі, а й у педагогіці. За його книжками — «Диво калинове» і «Чари барвінкові» — навчалося не одне покоління українців, відкриваючи дивовижну красу і секрети рідної мови.
Недаремно Дмитра Григоровича Білоуса було обрано почесним академіком Національної академії педагогічних наук України.
Останнім дарунком читачам стала книжка віршів про українську мову «Безцінний скарб». Ця книжка і нині має стати у пригоді не лише школярам та студентам — усім, хто шанує, вивчає чи хоче знати українську мову.
«Оригінальність книжки полягає в тому, що її побудовано на міцному фундаменті мовознавства, — пише у передмові до видання Дмитро Коптілов. — Автор поставив перед собою досить складне завдання: пояснити дітям те, що дорослі вважають «сухою матерією» лінгвістики. Такого завдання ще не формулював ніхто».
Є у кожного до мови хист, не зубріть, а розумійте зміст
Віктор Коптілов наголошує: у розділі «Ключ до любові» поет дає читачам такі настанови, які і настановами назвати важко.
Бо любов до слова в поета настільки щира, що залишитися байдужим спостерігачем просто неможливо: «Якщо ти не дуже кохаєшся в мові — в Шевченка, мій друже, є ключ до любові: що мову, як неню, так треба любити, щоб міг ти за неї і душу згубити».
Читаймо вірші, вміщені у розділі, і ...берімося до справи. Для вчителів-мовників — справжнє раювання: готові завдання для допитливих школярів.
Скажете, що не такі вони вже й допитливі, ці непосидючі школярики? І навіть подекуди дуже навіть ліниві?
Запевняю: із мовними завданнями від Дмитра Білоуса підкориться будь-яке завдання. Адже поет не читає нудних лекцій, а веде розмову з юними читачами у цікавій ігровій манері.
«Як запам’ятати правило дев’ятки?» — звертається поет до читачів.
«Гляньте пильніш: в іноземних словах після літер оцих дев’яти пишеться літера и. Запам’ятайте гніздечко оце й будете знати відтепер: д, т, з, с, ц, ж, ч, ш і р».
А якщо граматика шкутильгає, Дмитро Білоус закликає до наполегливої роботи і запевняє: «Є у кожного до мови хист, не зубріть, а розумійте зміст».
У книжці Дмитра Білоуса, наче в енциклопедії, знайдеш чимало корисного. От вам приклад зимової синонімії: буран, завірюха, заметіль, сніговиця, хвища, круповиця, хуртовина, пороша.
А ще Дмитро Білоус нагадує про призабуту літературну гру буриме, яка вчить влучно римувати слова. Словом, для допитливих читачів — пожива для розуму й серця.
Адже поезія Дмитра Білоуса торкається сокровенних струн душі: «Чи не чари й не диво? Мова — спів, мова — казка. Все сказати можливо: є і гнів, є і ласка. В мові — воля героїв, прояв вільного духу, духу нації прояв, прояв вічного руху».
Віктор Коптілов наголошує: «Безцінний скарб» цікавий тим, що книжка становить своєрідний експеримент, за розвитком якого пильно стежить читач.
Адже всі три частини — «Абеткові істини», «Ключ до любові» та «Їжакова канцелярія» — багатожанрові, містять як загадки, так і урочисті гімни на честь рідної мови.
Улюбленим жанром Дмитра Білоуса є вірш-коментар, створений і розвинутий ним у літературі. Приміром, вірш «До молитви абеткової» є не просто коментарем, а славленням абетки.
Важко не погодитися з думкою дослідника, що має бути створений «Словник мови поезій Дмитра Білоуса».
Адже поет продемонстрував не лише віртуозне володіння словом, а й створення неологізмів, які значно збагатили українську мову.
Часто буває, що використання діалектизмів, авторських новоутворень ускладнює сприйняття творів, і стає зрозуміло, що письменник «передав куті меду».
Але Дмитра Білоуса читаєш із задоволенням, наче вслухаєшся, як жебонить річечка: «Такі звичайні мовні речі, а скільки тайни, глибонечі! І потечуть чуття Почайнами крізь незбагненну явину».
Кому пироги й млинці, кому — гулі та синці
Ще Дмитро Білоус виступає як неперевершений перекладач, який наполегливо працює над філігранністю мови.
«Ох, не простий це горішок!» — пише Дмитро Білоус, переповідаючи про свою працю над перекладом із білоруської мови.
Переклад із споріднених мов уважається одним із найскладніших, оскільки завжди є ризик не «вловити», «затерти» особливості мови, з якої перекладають.
Ось яке дається завдання: «Край мой! Ты памятны мне ранкам тваім промяністым...»
І Дмитро Білоус береться за непросту роботу тлумача: передати українською неповторні особливості білоруської мови: «Краю мій!», як же мені висловить — «ти мені любий»? Розмір подовжити? Ні — явна дорога до згуби», — бачимо, як поет наполегливо шукає потрібні слова, аби зберегти зміст і ритмомелодику поетичних рядків білоруською мовою.
А якщо зробити так: «Краю мій! Ти в пам’ятку»? І знову не те: слово «мені» у рядку — «явна до втрати дорога...»
Нарешті, пише поет, йому вдалося знайти форму, збагачену змістом: «Краю мій! Мрію і сню ранком твоїм променистим». Свій варіант поет подав видавцям.
Утім для перекладача головним є те, як сприйняли його переклад, чи вдалося «упіймати за хвостик» потрібну ритмомелодику, підібрати влучний відповідник.
І от — несподівана зустріч у видавництві з Миколою Бажаном. Яким буде його відповідь?
«Здрастуйте, — скромно роню, знічений від хвилювання. Усмішка: — Марю і сню! — каже він замість вітання».
Дмитро Білоус, наче вправний диригент, уміло скеровує до наполегливої праці над словом.
І справді: де, як не у перекладацькій роботі, відчуєш красу слова, помилуєшся його багатством, порівняєш звучання у споріднених мовах?
«Як по-нашому можна сказати?» — так називається вірш Дмитра Білоуса, у якому вустами ліричного героя Гриця запитує: «От як по-нашому можна сказати: «На вкус и цвет товарища нет»?
Юний герой звертається до матері, а та усміхається у відповідь:«На колір і смак товариш не всяк».
Міцний горішок виявляється не таким уже й міцним, якщо всотувати як книжкову, літературну мову, так і дослухатися до мови народної.
Бо народ завжди влучний у висловлюваннях, бо ж недаремно кажуть: «Народ скаже, як зав’яже».
«Так завжди кортить мене перекласти щось трудне, відтворить поривом щирим», — зізнається поет у вірші «Не відтвориш так на так».
Ще раз уважно вчитаймося у назву: «так на так не відтворити». Отже, не завжди механічний переклад прийде на допомогу.
Бо якщо він механічний, то такою самою механічною, позбавленою соковитості, ніби відлученої від живильних струмочків, буде і рідна мова! Як же діяти у такому випадку?
Рецепт від поета Дмитра Білоуса: «Треба десь, як це й бува, замінить якісь слова». От вам завдання-головоломка: як перекласти українською з російської: «Кому пироги и пышки, кому синяки и шишки»?
Здавалося, ну що складного у перекладі? Це ж так просто: «синяки — синці», — сміливо береться до роботи тлумач.
А далі... далі — перша пастка: «шишки — гулі в братній мові, а у нас — шишки соснові». Як кажуть, «трохи не те, трохи не так».
Поет наполегливо працює над перекладом, шукаючи найбільш влучний відповідник. Вдумливому і наполегливому дослідникові вдалося віднайти потрібні слова.
А нам, читачам, насолодитися вдалою знахідкою: «Кому пироги й млинці, кому гулі та синці».
Напевно, вправна перекладацька робота спонукатиме читачів над філігранною роботою над словом.
Виховувався у колонії, керованій Антоном Макаренком
У чому ж секрет успіху Дмитра Білоуса? Завдяки чому його спорідненість зі словом виглядає так природно? Майбутній поет та перекладач народився у 1920 році в селі Курмани на Сумщині.
Він був десятим у родині Григорія Миколайовича і Ганни Давидівни Білоусів, що налічувала одинадцятеро дітей. Життя багатодітної родини легким було назвати не можна, проте жили дружно.
«Небавом у тата і мами вже нас одинадцятко душ. Справлялися добре з харчами — не їли лиш хвостиків з груш», — з гумором писав поет.
Культ книжки у сільській родині був завжди. Читали «Кобзаря» Тараса Шевченка, твори Степана Руданського, Остапа Вишні. Цікавим оповідачем був батько Дмитра.
Про духовну красу не говорили; вона була частиною життя як родини Білоусів, так і решти українських селянських родин.
І про ту красу хотілося писати, тож ще малим хлопцем Дмитро почав віршувати.
«Ми любили все божественне, духовність входила в наші серця через красу, лагідність, гармонію, — згадував Дмитро Білоус. — Гарні були в нашій хаті ікони під рушниками, на свята ще й прикрашені квітами. Ніколи батьки нам не казали: не роби то-то, не лякали, не сварили. Про того, хто справедливо вчинив, могли сказати: «Оце по-Божому»; про хорошого хлопця: «Оце справжній козак!»
Тому тематична збірка Дмитра Білоуса «За Україну молюся», як стверджують критики, стала своєрідним енциклопедичним довідником українських народних свят від січня до грудня.
Гармонійне селянське життя, єдність з природою надихали на творення прекрасного.
Утім життєвий шлях стелився нелегко і Дмитрові, і його братам та сестрам, і тисячам українських родин. Лише дивом уцілів під час Голодомору 1932-33 років майбутній поет.
Вижив лише завдячуючи старшому братові Олексі, який влаштував Дмитра в дитячу колонію, керовану Антоном Макаренком.
Прагнув до знань, але до початку війни встиг лише кілька років провчитися у Харківському університеті; а вже по війні завершив навчання на філологічному факультеті Київського університету.
А коли спалахнула війна, Дмитрові щойно минув 21 рік. Воювати судилося у складі студентського батальйону (з 997 бійців студбату живими залишилося тільки 37...)
У вірші «Біографічне» Дмитро Білоус згадує основні віхи свого насиченого подіями життя.
«Косила війна. Батальйоне студентський беззахисний мій! Туди нас, де гинуть мільйони, як смертників кидали в бій», — з болем відгукується поет.
Голодомори, війна, поранення, але головне — життя! Якщо судилося жити, то треба жити, — переконаний поет: «І в мирнім поході нелегко, та йдем, як на суд, як на звіт, бо кожного ж, мабуть, лелека для чогось приносить на світ».
Поет, перекладач, академік-педагог Дмитро Білоус залишив нам головний урок: про складне можна говорити легко, доступно. Й обов’язково з гумором.
Збіднення мови, невміння висловити власні почуття — прикмети «комп’ютеризованого» покоління. Втім мало нині і педагогів рівня Дмитра Білоуса. Лекторів достатньо, бракує Вчителів.
Розуміти юнь, йти до неї зі щирою посмішкою, аби разом творити світ любові, — чи не в цьому криється головний урок від сонячного життєлюба Дмитра Білоуса?! Лише щиро залюблена у свою працю людина здатна передати ту любов іншим.
