Солодка отрута ностальгії: рецензія на книжку Олександра Мимрука «Цукровик»

Загалом дебютна книжка Олександра Мимру­ка «Цукровник» (К.: Смолоскип, 2017) присвячена місту; воно, певно, є головним ліричним героєм збірки.

 

 

Писати про місто — дуже амбітне завдання, оскільки віднайти свою стежину у цих їжджених-переїжджених, репаних-перерепаних міських поетичних асфальтах — майже нереально.

 

 

Згадувати у перших рядках збірки навіть у непрямому сенсі такі безсумнівні атрибути міста, як «ре­кламні слогани, виборчі агітки, магазинні вивіски» — це перетворювати незайманий степ читацької довіри на мінне поле. 

 

 

На щастя, автор лише по­грався з читачем, попровокував його, бо вже у другому вірші перед нами розгортається зовсім інша, космогонічна картина:

 

є міста дуже старі

такі старі що мають у своїх тілах

церкви

костьоли

синагоги

деякі навіть мають ратуші 

і кам’яні будинки    

В іншому місці автор ще раз підкреслює поважний вік свого міста, і робить це доволі вправно:

наше місто зростало колами

навколо дерева життя

позначаючи вік

кільцевими дорогами

 

Це перші погляди — по­гляди пташки — на місто Мимрука. Опустившись на землю, починаємо бачити більше. Не лише красу, а й проблеми.

 

І одна з головних — перманентна боротьба з живою природою. Якщо спочатку ми вловлюємо у збірці лишень цікаві оригінальні образи, на кшталт «дерева плодоносять кольором», або «гілля дерев нахиляється до поверхні вулиці, затуляючи від смерті спраглих котів», або «пил у кутках під’їзду, що квітне весною», — то далі наша увага все більше акцентується на тому, що «виноград пробив асфальт» та «всі квадрати бруку... обростають диким часником та полином», а «водорості трав метушаться зеленим волоссям у проміжках бетонних плит» і навіть «як тільки ти відвернешся від цих високих трав, вони миттєво обернуться на ножі та списи».

 

Звужуючи локацію, автор переносить нас на околицю свого міста — до заводської труби, «мертвої і знекровленої, без диму незліченну кількість літ».

 

Чуємо голос батька, що говорить про свого сина: «Він виросте патріотом своєї промзони». Бачимо фабричну стіну, на якій «записані всі імена мертвих і не народжених, навіть моє».

 

Міфологізація занедбаної промислової зони великого старого міста —одне з головних надбань «Цукровика».

 

Окремі рядки, наче мозаїка, складаються в колоритну розповідь про заро­дження-становлення-тривання-занепад міської промзони, яку його мешканці ладні сприймати — без перебільшень — за увесь Всесвіт.

 

Тут стикаємося і з «чужинцем», що«вирвав солодке серце нашого міста», і з місцевими героями-Ікарами, яким 

так хочеться видертися

на найвищий поверх

над димом і дротами

над птахами та ангелами

над богами

і згоріти

поцілувавши сонце   

 

А ось і невідомі заводські хлопці — футболісти команди «Цукровик» — фактично перетворюються на легендарних воїнів, які зараз битимуться не на життя, а на смерть за речі набагато серйозніші, ніж футбол і честь заводу:  

 

вони будуть стояти

твердо

наче пам’ятники

невідомим солдатам

щоби лінія вапна 

ніколи не стерлась

щоби ти завжди бачив

свою межу

 

Друга частина збірки — «Німе кіно» — дещо експериментальна. З одного боку, у ній зустрічаються чудові поетичні образи («тутешня трава ніколи не бачила тіні»; «земля — чорна, наче сажа у ніздрях кочегара»), з іншого — не до кінця зрозуміло, навіщо митцеві, який і так дозволив собі максимум поетичної свободи (від рими, великої літери й пунктуації), ще й використовувати кіношні інтертитри, які часто-густо мають специфічне радянське забарвлення: «Зобов’язуюся виконати п’ятирічку за три роки»; «Слава труду»; «Виростає нова зміна» тощо.

 

Деякі місця нагадують стилістику раннього Вано Крюґера часів «Прощального поцілунку Ілліча». В одному з віршів згадується «юна підпільниця» — чи це не та сама Зоя Космодем’янська з однойменного вірша Крюґера?

 

Але якщо Крюґер у подальших збірках відійшов від радянської минувшини, що виконували у нього функцію епатажу й провокації, то Мимрук завдяки якійсь дивній поетичній еволюції до неї наблизився.  

 

Річ, яка концептуально поєднує обидві частини «Цукровика» й невидимими нитками пронизує чи не кожен вірш, — ностальґія.

 

Вона має безліч облич і подоб: і сум за промисловою зоною, що разом з усім містом потроху вгрузає в землю; і втрачене відчуття «щасливої праці» на тоннах цукрового буряку; і прощання з радянською трудовою і воєнною героїкою; і замилування затишком старих кіносеансів; і любовна романтика високих дахів; і шана майже казковим північним корейцям тощо.

 

А що таке врешті-решт футбольна команда «Цукровик», як не одна з витончених форм ностальґії за «справжніми цінностями»?

 

Загалом же Олександр Мимрук зробив доволі влучний перший постріл з території, яка за правом належить тим, кому за шістдесят.