Це добре, коли книжка починає інтригувати вже з назви. Що таке «Цукровик»? Цукерка зі збільшеним вмістом цукру? Тістечко? Алкогольний напій? Цукровий сніговик?
Дитячий виріб на уроках праці? Зовсім ні. Це назва футбольної команди цукрового заводу. Антипоетично? Ну, як сказати. Проте — сміливо й оригінально.
Загалом дебютна книжка Олександра Мимрука «Цукровник» (К.: Смолоскип, 2017) присвячена місту; воно, певно, є головним ліричним героєм збірки.
Писати про місто — дуже амбітне завдання, оскільки віднайти свою стежину у цих їжджених-переїжджених, репаних-перерепаних міських поетичних асфальтах — майже нереально.
Згадувати у перших рядках збірки навіть у непрямому сенсі такі безсумнівні атрибути міста, як «рекламні слогани, виборчі агітки, магазинні вивіски» — це перетворювати незайманий степ читацької довіри на мінне поле.
На щастя, автор лише погрався з читачем, попровокував його, бо вже у другому вірші перед нами розгортається зовсім інша, космогонічна картина:
є міста дуже старі
такі старі що мають у своїх тілах
церкви
костьоли
синагоги
деякі навіть мають ратуші
і кам’яні будинки
В іншому місці автор ще раз підкреслює поважний вік свого міста, і робить це доволі вправно:
наше місто зростало колами
навколо дерева життя
позначаючи вік
кільцевими дорогами
Це перші погляди — погляди пташки — на місто Мимрука. Опустившись на землю, починаємо бачити більше. Не лише красу, а й проблеми.
І одна з головних — перманентна боротьба з живою природою. Якщо спочатку ми вловлюємо у збірці лишень цікаві оригінальні образи, на кшталт «дерева плодоносять кольором», або «гілля дерев нахиляється до поверхні вулиці, затуляючи від смерті спраглих котів», або «пил у кутках під’їзду, що квітне весною», — то далі наша увага все більше акцентується на тому, що «виноград пробив асфальт» та «всі квадрати бруку... обростають диким часником та полином», а «водорості трав метушаться зеленим волоссям у проміжках бетонних плит» і навіть «як тільки ти відвернешся від цих високих трав, вони миттєво обернуться на ножі та списи».
Звужуючи локацію, автор переносить нас на околицю свого міста — до заводської труби, «мертвої і знекровленої, без диму незліченну кількість літ».
Чуємо голос батька, що говорить про свого сина: «Він виросте патріотом своєї промзони». Бачимо фабричну стіну, на якій «записані всі імена мертвих і не народжених, навіть моє».
Міфологізація занедбаної промислової зони великого старого міста —одне з головних надбань «Цукровика».
Окремі рядки, наче мозаїка, складаються в колоритну розповідь про зародження-становлення-тривання-занепад міської промзони, яку його мешканці ладні сприймати — без перебільшень — за увесь Всесвіт.
Тут стикаємося і з «чужинцем», що«вирвав солодке серце нашого міста», і з місцевими героями-Ікарами, яким
так хочеться видертися
на найвищий поверх
над димом і дротами
над птахами та ангелами
над богами
і згоріти
поцілувавши сонце
А ось і невідомі заводські хлопці — футболісти команди «Цукровик» — фактично перетворюються на легендарних воїнів, які зараз битимуться не на життя, а на смерть за речі набагато серйозніші, ніж футбол і честь заводу:
вони будуть стояти
твердо
наче пам’ятники
невідомим солдатам
щоби лінія вапна
ніколи не стерлась
щоби ти завжди бачив
свою межу
Друга частина збірки — «Німе кіно» — дещо експериментальна. З одного боку, у ній зустрічаються чудові поетичні образи («тутешня трава ніколи не бачила тіні»; «земля — чорна, наче сажа у ніздрях кочегара»), з іншого — не до кінця зрозуміло, навіщо митцеві, який і так дозволив собі максимум поетичної свободи (від рими, великої літери й пунктуації), ще й використовувати кіношні інтертитри, які часто-густо мають специфічне радянське забарвлення: «Зобов’язуюся виконати п’ятирічку за три роки»; «Слава труду»; «Виростає нова зміна» тощо.
Деякі місця нагадують стилістику раннього Вано Крюґера часів «Прощального поцілунку Ілліча». В одному з віршів згадується «юна підпільниця» — чи це не та сама Зоя Космодем’янська з однойменного вірша Крюґера?
Але якщо Крюґер у подальших збірках відійшов від радянської минувшини, що виконували у нього функцію епатажу й провокації, то Мимрук завдяки якійсь дивній поетичній еволюції до неї наблизився.
Річ, яка концептуально поєднує обидві частини «Цукровика» й невидимими нитками пронизує чи не кожен вірш, — ностальґія.
Вона має безліч облич і подоб: і сум за промисловою зоною, що разом з усім містом потроху вгрузає в землю; і втрачене відчуття «щасливої праці» на тоннах цукрового буряку; і прощання з радянською трудовою і воєнною героїкою; і замилування затишком старих кіносеансів; і любовна романтика високих дахів; і шана майже казковим північним корейцям тощо.
А що таке врешті-решт футбольна команда «Цукровик», як не одна з витончених форм ностальґії за «справжніми цінностями»?
Загалом же Олександр Мимрук зробив доволі влучний перший постріл з території, яка за правом належить тим, кому за шістдесят.
