Давно не бачено такої розгнузданої видавничої пропаганди, котрою обліплено обидва боки книжки Бориса Гуменюка «Блокпост» (К.: Академія, 2016).
Один літерат зізнається: «Це найсильніше з усього, що читав за останні десять років. Принаймні за останні десять років».
Ой, леле! Чи то так мало читав, а чи з пам’яттю проблеми — ніби й не було за цей час «Чорного ворона», «Музею покинутих секретів», «Хроноса», «Часу смертохристів», «Танго смерті», «Месопотамії»... Вони — «слабші»? Це не критика — армрестлінґ якийсь.
Інший піарник ступає ще далі: «Маємо видатного письменника. Він один заступає собою цілу нашу епоху. Писано-переписано множество слів і сторінок. А достатньо його одного».
Геніально просто — на радість школярам: досить в укрліті й самого Гуменюка.
Не знаю, як сам автор поставився до такої безсоромності на палітурці власної книжки, але персонаж його тексту, напевне, висловився би про надавачів ведмежих послуг так: «М’які на розум».
Бо ж коні не винні; «Блокпост» справді вартий уваги — і читацької, і критичної. У минулорічному рейтинґу він увійшов до топ-7 у поважній компанії з новинками від Юрія Винничука, Тараса Антиповича, Ярослава Мельника, Юрія Щербака, Мирослава Дочинця.
Ті твори демонстрували подальше — а отже, й прогнозоване — олімпійське сходження своїх авторів.
А «Блокпост» мало корелював iз попередніми книжками Б.Гуменюка — ні з давнішим романом «Лук’янівка» (2005), ані зі свіжими «Віршами з війни» (2014; 2015). Це була не лише авторська, а й загальнолітературна несподіванка.
Насамперед інноваційною є форма «Блокпоста» — гібридна й камуфляжна, що ввела в оману і критиків, і видавців. На авантитулі — спроба визначити жанр: «Вірші. Новели. Публіцистика». Можна було ще простіше: «Букви. Речення. Абзаци».
Критик О.Коцарев зірвався на фальстарт: «Досить еклектична збірка» (ЛітАкцент, 18.01.2017).
Філолог Н.Головченко посунула ще далі в ліс із трьох сосон: «Очевидно, що цю книгу можна віднести до літератури нонфікшн» (Буквоїд, 25.07.2016). А було би дослухатися сумнівів самого автора — десь там посередині тексту є: «Що ж я таке пишу?».
Так, усе почалося з психоаналітичного відділення фейсбука: «Больові реакції на болючі події». Та раптом, «після двадцятиоднорічної паузи, знову почали писатися вірші».
І далі — «100 чистих днів на війні». Причому Б.Гуменюк називає неканонічну дату її початку: «Найвидатнішим Днем у новітній історії України стало 19 січня 2014 року, коли українець після багаторічних принижень і знущань підняв камінь і вдарив свого кривдника в голову».
Схоже, код до «Блокпоста» слід шукати саме у твердженні «війна почалася на Майдані». Бо революція — то ейфорія; війна ж — ентропія. Ейфорійних текстів завжди подостатку.
Їхні відлуння та уламки — лише компоненти ентропійних сумішів, котрі ніколи не тримаються купи «збірками» чи нонфікшн-спостереженнями, а лише сплавами, злютованими під екстремальним тиском.
Думка кипить у герметичному просторі нерозуміння, де плавиться все — медіа-вістки, скалки блогів та принагідні вірші. Шукає виходу. В літературі цей процес описується як роман.
Пригадаймо, бодай, у Василя Слапчука: «Я пишу роман. Ніби навпомацки шукаю вікно» (Книга забуття. — К.: Ярославів Вал, 2013).
Слапчуків роман мало нагадує традиційні абриси жанру — як і те, що написав Гуменюк. В обох випадках жанрову мутацію спричинила війна.
«Можемо спостерігати, що війна робить з металом, що війна робить з деревом, і можемо лише здогадуватись, що війна робить з людиною», — означує вектор літрозслідування Б.Гуменюк.
І далі неоднораз повертається до цього мисленнєвого зашморгу: «Метал плавиться. Бетон перетирається на порох. Тільки тварини залишаються вірними людям. А що люди? Люди — стоять».
Ядерний реактор клятого питання «навіщо?» — непомильна ознака будь-якого роману. Зазвичай відповідей немає, є лише спроби зорієнтуватися: «На війні можна звикнути до всього. Важко звикнути до війни... Ви пробували колись у душі відмитися від війни?».
Ще одна романна ознака — апеляція до Іншого. Це «вірші — найкоротший шлях до неба». «Блокпост» же — шлях до сучасника.
Тут навіть поезія, інкорпорована в романне середовище, мутує: «Поступово мій білий вірш міняється на лиці // Рядки беруться чорним від люті».
Перший Гуменюків блокпост із перевірки на соціальну групу крові — зіткнення з міліціянтами. Ось з епізоду, датованого письменником, як «початок війни» (19.02.2014): «Роззброюйте їх, відстрілюйте їм кінцівки, паліть КП і автівки мусорські і просувайтеся далі. Чи ви, бл@дь, знову їдете з прапорами?».
Тут, щоправда, поки немає ексклюзиву — ще двадцять років тому Дмитро Корчинський писав: «Людина в мундирі — свиня. Стрілянина по ній — справа дозволена» (Війна в натовпі: наш досвід політичного насильства. — К.: б/н, 1997).
У ті ж приблизно часи Леонід Кононович визнав пострадянську міліцію за життєву перепону, що підлягає знищенню: «Розумієш, цей проклятий світ влаштовано так, що не вбивати — не можна! Людей вбивати треба, тому що вони й на голову повилазять, якщо цього не робити. Але ж не всіх підряд! А тільки тих, котрі не дають жити» (Кайдани для олігарха. –Л.: Кальварія, 2001).
І той же Корчинський надав термінові «мент» загальносоціологічного значення для вимірювання рівня людської гуманності; «примусорьонна потвора» — вже недолюдина.
А вже тепер жоден, вважай, постмайданний літературний текст не обходиться без зачудування цією соціопотворою.
Ось, приміром, веселі персонажі Владислава Івченка з роману «2014»: «Хочеш на Майдан? Там весело буде! Коли ще зможемо ментів пи...дити прямо в столиці!».
А Ольга Кашпор пише, що війна помандрувала на схід слідом за «Беркутом» (Війна очима ТСН. — К.: Основи, 2105).
Отже, «Блокпост» — це роман ідей, де сюжетним стрижнем є ідентифікація за паролем «свій-чужий». Стовідсоткові «свої» для Гуменюка виглядають так: «Бандерівці — вони щось більше за просто українців, десь так само, як самураї трохи більше за просто японців».
Порівняння з-за трьох морів ефектне, але необов’язкове. Ясно, що автор взорує на запорожців. Причому, сказати б, у «пролетарській» версії Січі; з вірою, що «вони і Яника спустять в шахту без ліфту, і дві-три сотні — більше не треба — його найближчих дружків. І Кончу-Заспу спалять, і повернуть селянам їхню землю, металургам — заводи, а шахтарям — відібрані у них шахти».
Кастовий гонор новітніх січовиків — чисте бусідо: «Хіба вас матері народили чоловіками, щоб ви були вчителями, лікарями, сантехніками?».
До речі, той самий ідеал панує і в романі Леоніда Кононовича «Чигиринський сотник» — що вийшов водночас із «Блокпостом», — де запорожцям протиставлені «писарі нікчемні та гречкосії вбогі» (Х.: Ранок; Фабула, 2016).
Історія Запорожжя, не кажучи вже про Організацію українських націоналістів, — усе ще далека від повного прояснення.
Та хай там як, має рацію Микола Рябчук: «Українці можуть знаходити в провідниках ОУН і деякі інші чесноти, крім авторитаризму, подібно до того, як американці шанують Джорджа Вашинґтона зовсім не за рабовласництво, а англійці поважають Черчілля зовсім не за те, що він зрадив усю Східну Європу Сталінові» (Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К.: Критика, 2000).
«Чужі» для нинішніх бандерівців (за Гуменюком) — теж ясно хто. «Чи переможе команда Порошенка, чи команда Коломойського — байдуже... Ці вибори — не зовсім вибори, це сепаратний мир... По суті, ми виторгували собі своє більш-менш сите, більш-менш безпечне теперішнє ціною свого майбутнього... Рано чи пізно українському народу доведеться з усіма ними розбиратися; рано чи пізно їм усім доведеться валити з країни».
Не мають ілюзій і самі «люди з телевізора»; один із «чужих» персонажів зізнається собі: «Коли ви повернетеся зі сходу, то в кращому разі копнями повиганяєте нас із посад та крісел, а в гіршому — поставите до стінки... Ми боїмося ваших батальйонів більше за все путінське шобло. Бо х@ло, навіть якщо нас завоює, ми з ним якось домовимося, а з вами — ніяк».
Борис Гуменюк — не простий рефлектор настроїв, він пройшов окопи. І відбиває насамперед настрої рядових війни: «На Майдані ми перемагали, коли йшли у наступ, і одразу програвали, коли сідали за стіл переговорів... Може, хтось пояснить мені різницю між «днем тиші» і «мовчанням ягнят»?.. Ніщо так не вбиває солдатів, як розмови про мир... Для тих українських чоловіків, які справді хочуть по-чесному бити ворога, не залишається нічого іншого, як плюнути на накази, плюнути-і-розтерти на генштаб, послати до дупи субординацію і маленькими мобільними групами заходити у ворожий тил, підкрадатися до місць скупчення, казарм, блокпостів, накривати їх вогнем і відстрілювати, відстрілювати, відстрілювати».
Неспівпадіння поглядів/оцінок/висновків/планів генералів та солдатів — річ відома. І там, і там — своя правда. Та накази віддають одні, а іншим лишається мріяти про інакші накази.
Як-от: «Вести повномасштабну партизанську війну на території РФ. Ми висадимо в повітря ваші нафто- і газогони, пустимо під укіс ваші локомотиви, потопимо ваші кораблі... І різати свиней, різати. Бити в зуби тих, хто буде заважати різати, і копати по яйцях тих, хто буде патякати про мир».
Отут ми і потрапляємо на літексклюзив. Бо коли футуристичні візії диверсійних бойових дій на російських теренах ми вже спостерігали і в Юрія Щербака, і у Сергія Постоловського, — то проблему «цивільного населення» окупованих територій досі так однозначно не озвучував ніхто.
«Після того, як подивився вчора на отих біженок, які, проклинаючи Україну, приперлися до нас шукати порятунку, а їхні чоловіки залишились там проти нас воювати, то для мене життя й одного нашого хлопця більше важить за цілий квартал ось таких... А що, справді ми далі збираємося жити разом з ними в одній країні?.. Населення Криму і Донбасу зменшиться наполовину. І не кажіть потім, що вас не попереджали».
Подібний рівень неполіткоректної чесності пригадується хіба у автора іншого роману ідей, датованого сивим 1871 роком: «На что вам был весь этот народ? Надо было связаться с людишками! Зачем, для чего? Соединять общество? Да разве они соединятся, помилосердствуйте!» (Ф. Достоевский. Бесы. — К.: Борисфен, 1994).
І друге, в чому «Блокпост» не має сучасних літературних аналогів — тут зафіксовано народження нової людини, людини війни.
Поетичним рядком це звучить так: «Ти — солдат // Війна — твій хліб // Ти ж не збираєшся через рік // Орати землю сіяти хліб // Чи продавати сране ганчір’я // На тому сраному ринку?».
У телефонній стилістиці ось як: «–Брате, ти не міг би там у себе на фейсбуці розмістити оголошення? – В якій рубриці? – «Шукаю роботу». – І якого змісту? – «9000 бійців аеромобільної бригади шукають роботу за спеціальностями: підривник, снайпер, мінометник, кулеметник і так далі. Мир — не пропонувати. Всьо».
Можна і щоденниковим розміром: «У попередньому житті ти міг бути поетом. Чи мав іншу, не придатну ні на що професію. У цьому — став солдатом. Ти став досконалим. Став буддою. Ти досягнув мети. Тобі більше ніким бути. Нікуди йти. Ти — не повернешся».
Відтак — «миру не буде. Це очевидно. Надто багато людей у цьому поколінні не зможуть простити, не зможуть забути, не зможуть отак усе проковтнути».
«Блокпост» — вищою мірою поетичний текст. Це жорстока і небезпечна поезія свободи. Не зважати на появу такої літератури — фатальна помилка керманичів. Бо «кожного дня посилюється відчуття, що скоро хтось, бл@дь, дограється».
