У Києві відбулася дев’ята міжнародна виставка «Інноватика в сучасній освіті».
Цього року в ній узяли участь 585 учасників iз 23 областей України, Чехії, Словаччини, Австрії, Канади, США, Швейцарії, Німеччини та інших країн; зокрема, 93 університети, академії, інститути, коледжі, технікуми, наукові агенції; 12 закордонних навчальних закладів і міжнародних освітніх агенцій; 369 загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, дошкільних і позашкільних навчальних закладів, обласних і міських органів управлінь освіти; 79 професійно-технічних навчальних закладів, науково-методичних центрів професійно-технічної освіти; 32 виробники та постачальники засобів навчання, проектів, сучасних програм і рішень для галузі освіти; видавництва, освітні портали.
Під час роботи виставки відбулося 62 заходи: конференції, презентації, семінари, майстер-класи, панельні дискусії за участю керівників, провідних фахівців і науковців Міністерства освіти і науки, Національної академії педагогічних наук, Інституту модернізації змісту освіти МОН України. Організаторами виступили компанія «Виставковий світ» за підтримки та участі Міністерства освіти і науки України, Національної академії педагогічних наук України.
Бахмут український
Кожен учасник виставки готовий поділитися секретами успіху свого навчального закладу. Утім розповідь про Бахмутський педагогічний коледж усе-таки особлива.
Це, зрештою, i не дивно, адже місцеві мешканці, що пережили окупацію російських агресорів, особливо цінують свободу. До речі, в липні у Бахмуті відбулися урочистості з нагоди третьої річниці звільнення міста від проросійських бойовиків.
Представники громадських організацій «Об’єднання жінок та матерів учасників АТО», «Бахмут український» організували фотовиставку, присвячену третій річниці визволення, презентували друковані видання 2014-2015 років, об’єднані тематикою «Народжені війною».
А коли на площі Свободи учасники святкування розгорнули величезний національний прапор розміром 72x22 метри — символ єдності і свободи українського народу, — видовище було справді дивовижним.
«Війна змусила нас усвідомити ту ціну, яку платимо за свободу та незалежність, — ділиться враженнями викладач по класу фортепіано Бахмутського педагогічного коледжу Лариса Макогон.
— Відтепер національно-патріотичному вихованню приділяємо особливу увагу. Виховуємо майбутніх педагогів у дусі патріотизму, любові до української землі. Бахмут завжди був українським містом, тож для місцевих мешканців ніколи не виникало питання, де житимемо ми і наші діти. Бахмут — це Україна».
Прошу пригадати, як події найгарячішої фази війни 2014 року вплинули на роботу навчального закладу.
Лариса Макогон зізнається, що згадувати ті події доволі болісно. Замість лекційних занять довелося відпрацьовувати практичні завдання, коли потрібно було виводити студентів до бомбосховища.
На щастя, обійшлося лише тренувальними вправами, тож педагоги раділи навіть цьому. Утім коли в 2014 році снаряд усе-таки влучив у навчальний корпус, то від жахливих наслідків урятувало тільки те, що студенти були на канікулах.
Сама доля берегла їхнi життя. Цікавлюся у Лариси Григорівни, чи вдалося зберегти основний контингент студентів.
«Педагоги хвилювалися, коли наші вихованці виїздили з міста. На щастя, Бахмут звільнили, наші містяни повернулися додому. А щодо студентів, то ми їх, на щастя, не розгубили. Більше того, до нашого коледжу перевелися студенти з Донецька, Макіївки — міст, що опинилися на тимчасово окупованих територіях. Тож продовжуємо вчитися, беремо активну участь у житті не лише міста, а й усієї нашої України».
До речі, до Дня захисника України в Бахмуті відбулися спортивно-патріотичні змагання для студентів ВНЗ I-IV рівнів акредитації та учнів професійно-технічної освіти «Майбутні захисники».
Метою спортивно-патріотичних змагань стало відродження національних традицій та культурної спадщини українського народу, підвищення рівня фізичної підготовленості та збільшення рухової активності молоді.
Переможцем змагань, під час яких молодь отримала практичні навички з виконання нормативів iз розбирання та збирання стрілецької зброї, стала команда Горлівського інституту іноземних мов.
Друге та третє місця відповідно посіли команди Донецького вищого училища олімпійського резерву ім. С. Бубки та Бахмутського педагогічного коледжу.
Таланти Петриківки
Своїми враження від виставки «Інноватика в сучасній освіті» прошу поділитися заступника директора з навчально-виховної роботи професійно-технічного училища №79 смт Петриківка (Дніпропетровська область) Тетяну Клешню.
Вона зізнається, що виставка — то не лише можливість поділитися власними здобутками, а насамперед — обмін досвідом, контакти, радість спілкування з колегами.
В училищі готують художників розпису по дереву на базі 9 та 11 класів.
«Навчальний заклад — наш другий дім, — розповідає викладач спеціальних дисциплін Валентина Олійник. — Працюю тут 24 роки, і, можна сказати, це моя родина. Свого часу мій тато працював в училищі, тож я змалечку біля нього. За освітою — вчитель образотворчого мистецтва. А малюю з чотирьох рочків, і, скільки себе пам’ятаю, завжди захоплювалася петриківським розписом».
Справді, петриківський розпис є своєрідним брендом не лише українського мистецтва, а й усієї нашої держави.
Петриківський розпис є унікальним явищем, справжньою перлиною народної творчості. Яскраві квіти, соковиті ягоди, фантастичні птахи — основні елементи дивовижного петриківського розпису.
ЮНЕСКО присвоїв статус нематеріальної культурної спадщини петриківському розпису. Своїм корінням петриківський розпис сягає у XVIII століття і був відомий насамперед як настінний розпис.
Господині розмальовували здебільшого свої хати, причому на Дніпропетровщині хати мали свої особливості. Тогочасні орнаменти вражали своєю скрупульозністю, адже були доволі дрібними та з великою кількістю деталей.
Згодом деякі майстри почали розписувати не тільки свої хати, а й працювати на замовлення. Коли попит на такий розпис виріс і майстрів не вистачало — виникла так звана «кальовка».
Тобто той самий розпис, але вже втілений не на стіні, а на папері.
Окрім настінних розписів, були й інші різновиди: олійними фарбами розмальовували предмети повсякденного вжитку, меблі, скрині, кінські дуги, сани. І, звісно, розписували дерев’яний посуд. Після війни олійними фарбами вже розписували на професійній основі і виконували це майстри з Петриківки на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі.
У 1958 році цех підлакового розпису під керівництвом Федора Панка відкрився у самій Петриківці в артілі «Вільна селянка».
У тому ж таки 1958 році в Петриківці відкрили філію Дніпропетровської дитячої художньої школи, де Федір Панко почав викладати композицію петриківського орнаменту.
А працівники цеху підлакового розпису та учні художньої школи з часом стали основою колективу, що згодом розвинувся у фабрику Петриківського розпису «Дружба».
Асортимент фабрики вражав своїми найменуваннями — тарелі, шкатулки, декоративні набори для кухні, вази, писанки. Більш ніж 60 найменувань!
Валентина Олійник розповідає, що був період, коли конкурс в училище перевищував п’ять осіб на місце. Сюди їхали вчитися діти з усього колишнього Радянського Союзу.
«Нині, коли Україна незалежна, так важливо відродити колишню славу училища. Звісно, сучасний світ надто змінився, тож працювати доводиться зовсім інакше. І все ж освітяни шукають нових форм і методів роботи, чи не так?» — цікавлюся у Валентини Олійник.
«Нині інтерес до петриківського розпису зріс суттєво, — говорить Валентина Миколаївна. — Вже змалку діти знайомляться з початками петриківського розпису. До нас приходять ті, хто має хист до малювання та прагне стати майстром своєї справи. Колись у Петриківці говорили, що талант потрібно будити вдосвіта. Тож працюємо так, аби з перших днів перебування в училищі наші вихованці бачили перспективи своєї праці».
Пишаються в училищі і тими випускниками, які, здобувши фах, продовжують працю у Центрі народного мистецтва «Петриківка».
Центр об’єднує у своєму складі близько 40 відомих майстрів петриківського розпису, серед яких 25 членів Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва , 7 заслужених майстрів народної творчості, лауреатів міжнародних та всеукраїнських конкурсів, твори майстрів входять до численних музейних та приватних колекцій в Україні та поза її межами.
Ось такі вони, майстри петриківського розпису. І слава про них поширюється по всьому світу.
Тетяна Клешня розповідає про одну з односельчанок, яка нині живе в Люксембурзі. Любов до петриківського розпису українка прищепила європейцям.
Адже власноруч прикрасила петриківським розписом свої речі, навіть манікюр виконаний у цьому стилі. Кажуть, що вражені красою нові знайомі українки від петриківського розпису у захваті!
