Якби влада, а з нею все чиновництво в її структурах прислухалися до голосу ЗМІ, й друкованої преси зокрема, наше суспільство не мало би таких потрясінь, як Майдан зими 2013–2014 рр. Певен, що й війни-2014 не було б.
Якби всі ми, звичайні громадяни, читаючи аналітичні й критичні публікації, одразу збиралися до гурту і йшли до влади з вимогами негайно реагувати ділом, а влада не почула, ми мали би Майдан зразка 2013–2014 значно раніше й зі значно меншими втратами та з більшими набутками. І, нарешті, ще одне «якби».
Якби наша преса у своїй більшості була справді українською, державницькою за духом і сутністю своєю, ми мали би величезні втрати серед владцiв і чиновництва в таких сферах суспільного буття, як пряме злодійство, корупція, безвідповідальність, професійна неспроможність, чванливість і байдужість до потреб громади. І в локальних, й у всеукраїнському вимірах.
Але історія невблаганна — вона не визнає умовностей типу «якби». Тож, на жаль, «маємо те, що маємо». І маємо «Майдан Аркадія Музичука» — ту потужну журналістику, публіцистику, які він являє читачам не одне десятиліття.
Його публікації не тішать слуху владцiв, бо ведуть нас за лаштунки їхніх гучних ура-патріотичних заяв і передвиборчих програм.
Вони так само не потішать душу чиновництва, бо розкривають такі діяння, за які годилася б єдина «винагорода» — прямий шлях до в’язниць.
Незаангажований жодною політичною силою, вільний від будь-яких редакційних зобов’язань Аркадій Музичук пише про те, що йому, людині і громадянину, болить, iз чим не може змиритися за кодексом професійної честі і гідності.
У своєму праведному слові він не щадить нікого — ні лівих, ні правих, ані центрових, які ладні будь-якої миті опинитися там, де їм вигідніше. Та не оглядається і на ранги.
Приводом до його «втручання» у процес може стати пересічний факт, за яким у ході журналістського розслідування він побачить загальнонаціональну проблему.
А коли вдасться до аналітичного розтину вседержавних явищ, то професійно виверне їх нутро і переконливо покаже, як метастази цих явищ проникають у всі клітини національного організму і нищать державу.
Майдан, з якого веде боротьбу Аркадій Музичук за порятунок України, не має межі ні в часі, ні в географічних координатах.
Людина великого інтелекту, чіпкої пам’яті й аналітичного розуму, із солідним життєвим і творчим досвідом, Аркадій Степанович має ще дві риси, вкрай необхідні для успішного журналіста.
Він добре володіє словом — у його доробку, крім публіцистики, книжки поезії, ліричної (у тому числі — чудові пісні), громадянської, гумористично-сатиричної; кінодокументалістика, теле- і радіопередачі прямого ефіру тощо…
Словом — творча особистість, професіонал високого класу. А ще одна риса, без якої справжнім журналістом не станеш, — відвага, мужність, яка базується на впевненості у собі, праведності життєвої позиції.
Мені випало бути свідком народження багатьох публікацій. Музичук не міг їх не написати. Бо вважав би себе боржником перед народом, відступником від своєї совісті. А таке — не в його характері.
Тож щиро запрошую на громадянський Майдан журналіста Аркадія Музичука.
Читаймо і думаймо!
Думаймо і діймо!
ДОСЬЄ «УМ»
Аркадiй Степанович Музичук — поет, публiцист, кiносценарист, заслужений журналiст України.
Лауреат всеукраїнських премiй: iменi Степана Олiйника (гумор i сатира), В’ячеслава Чорновола (публiцистика), Наталi Забiли (дитяча лiтература).
Народився 17 листопада 1942 р. у Польщi (с. Пасiка Грубешiвського повiту, Любленського воєводства).
Пiсля насильницької депортацiї в 1944 роцi сiм’я спочатку опинилася в Днiпропетровськiй областi, а в 1946 р. осiла на Рiвненщинi (с. Глинськ, Здолбунiвський район).
Там вiн у 1959 роцi закiнчив середню школу i того ж року розпочав свою журналiстську кар’єру в редакцiї Здолбунiвської районної газети «Нове життя».
Потiм була служба в армiї, навчання в Київському державному унiверситетi iм. Т. Г. Шевченка на факультетi журналiстики.
Журналiстська i письменницька доля складалася по-рiзному. Аркадiй Музичук працював коментатором Українського телебачення («Актуальна камера»), головним редактором студiї «Укртелефiльм», директором телестудiї «Вежа», головним редактором всеукраїнських газет i журналiв тощо.
Вiн — автор низки поетичних книг, документальних фiльмiв, гостросюжетних публiцистичних творiв.
ПОЛІТПАРНАС
Сюжети з натури
Судобезчинством всi по горло ситi,
В брильянтах прокурорська саранча.
Куми i блазнi серед фаворитiв,
А на Донбасi «гради» по ночах.
Із розпачу уже мiльйони виють,
Та лабiринти все новi й новi...
Вже стiльки зашморгiв було на шиях,
Що дивно, як ми ще живi.
Тунель пройшли, ну щонайменше тричi,
Вже свiчечка ледь жеврiє в кiнцi.
З тiнi виходять тi ж самi обличчя,
Людських сердець i душ людських ловцi.
Манiпулянти в депутатськiй залi,
А поруч — урядовцi-гендлярi,
На нивi зубожiння косарi...
То, може, йдемо не по тiй спiралi
Чи маємо не тих поводирiв?
* * *
Україна — не Росiя
послання путiнцям-ординцям вiд бандерiвця-українця
Вам Україна — не Росiя!
Затямте добре, москалi.
Ми знаєм, хто i як вас сiяв
На нашiй праведнiй землi.
Вам Русь — не мати й не сестриця.
А як ввижається — перехрестiться.
Зачаття ваше — у ордi,
У нiй корiння всiх родiв.
Нiколи не згасав наш гнiв i спротив,
Бо вiд злоби москаль не тверезiв.
Коли ще квакав у Моквi, в болотах,
То Русь коронувала вже князiв.
Вiки до того, як Петро-ординець
Вiкно в Європу прорубав-прорiзав,
Русь мала вже Шовковий шлях-гостинець
І друзiв вiд Афiн i до Парижа.
Облиш, Росiє, всi свої iлюзiї,
Бо Україна — не Молдова i не Грузiя.
І проти нас вiйна ця
Є вже початком твого кiнця.
