Уночі протоку Босфор видно здалеку. Яскраво освітлені мости між Європою й Азією виглядають святковим феєрверком.
Тож усі пасажири українського порома «Грейфсвальд» зібралися на верхній палубі, аби помилуватися вогнями нічного Стамбула.
Береги Босфору то розходяться вглиб, то сходяться. Іноді здається, що пливеш через низку озер, з’єднаних каналами.
Дехто з істориків навіть стверджує, що саме незвичайність берегової лінії Босфору народила грецький міф про Сциллу і Харибду.
Щороку до Стамбула приїздить майже 10 мільйонів гостей. Мабуть, і нас записали до їх числа. Однак ми зійшли на берег і вирушили на схід дорогами Малої Азії, аби ознайомитися з історією та культурою цієї легендарної землі.
Організатори туру «Укрферрі» та Міністерство культури і туризму Туреччини вирішили показати українським журналістам іншу Туреччину, якої не видно з готелів Анталії, але яка варта найпильнішої уваги.
Стежками історії
У Туреччині є багатства, які ніколи не виснажаться, — тисячі кілометрів узбережжя, сонце, море. І все це — у поєднані з надзвичайно багатою колекцією пам’ятників усіх часів і народів.
Предки сучасних турків прийшли в Малу Азію досить пізно за історичними мірками — в ХІ столітті.
А до того часу тут змінювали одне одного десятки різних державних утворень. Тож наша поїздка нагадувала переміщення машиною часу.
Уже з перших кілометрів подорожі наш гід Байрам Гюней не встигав оповідати про всі історичні події, які тут відбувалися.
У місті Гебзе, скажімо, доживав свій вік легендарний карфагенський полководець Ганнібал. Тут він і помер, а точніше — вчинив самогубство, аби не потрапити до рук римлян.
Далі ми проминули Нікею (турецькою Ізник), де 325 року відбувся перший Вселенський християнський собор, який затвердив основи християнської віри.
Місто Сафранболу є зразком класичної архітектури часі в Османської імперії. Завдяки розташуванню на караванних шляхах місто процвітало протягом століть.
Тут налічується до тисячі житлових будівель XVII—ХІХ століть, які перебувають під охороною держави. А вуличка майстрів у центрі міста, якою ми прогулялися, залишила найтепліші спогади.
У Синопі на березі моря ми натрапили на пам’ятник грецькому філософу Діогену. З ліхтарем у руці він і досі шукає справжню людину.
Виявляється, що народився Діоген і довго жив саме тут, на березі Чорного моря. Його гострі філософські судження ставили у безвихідь навіть Олександра Македонського.
Ще одного великого грека — Страбона — ми зустріли в містечку Амасья. Автор 17-томної «Географії», яка фактично стала підсумком античних географічних знань, прожив усе життя на березі бурхливої ріки Єшільірмак.
Амасья також залишається у пам’яті туристів через унікальну історичну забудову: школи, мечеті, житлові будинки тут пережили всі історичні буревії і залишилися фактично музеями далекої історичної епохи.
В одному з будинків ми відвідали краєзнавчий музей. Амасья також вважається першою столицею Османської імперії.
Ще 1075 року місто захопили сельджуки і звідси готували свої походи на захід. Пізніше у місто приїздили майбутні султани Османської імперії, щоб повчитися керувати державою на прикладі невеликої провінції.
Погруддя найвидатніших iз них встановлені на березі річки. У червні 1919 року Ататюрк проголосив у Амасьї визвольну боротьбу за незалежність Туреччини.
Дещо про економіку
Чорноморське узбережжя Туреччини скелясте, тут мало піщаних пляжів, багато міст побудовано на насипному березі.
Цікаво, що тутешня природа дуже схожа на Карпати, ось тільки замість церков із зелені дерев виглядають мінарети мечетей.
«Східна Туреччина економічно менш розвинена, ніж західна, — розповів нам Байрам, коли ми заїхали вже далеченько на схід країни.— Тут також більше збереглися консервативні релігійні та народні традиції». Ми зацікавлено виглянули у вікно автобуса, сподіваючись побачити разючі зміни «соціального пейзажу».
Однак не помітили ніяких ознак бідності чи занепаду. Автобан без жодної латки на асфальті йшов у далечінь.
Усі міста і містечка, які ми проїжджали, виблискували новітніми будiвлями, а місцеве населення нічим не відрізнялося від європейців. Хіба що було більше жінок у хустках.
Кожне селище зустрічало нас сучасними вулицями з гамірним автомобільним рухом, розкішними готелями, багатоповерховими будинками, мальовничими парками і дитячими майданчиками.
«Остаточно Туреччина перейшла на ринкові рейки розвитку після військового перевороту 1980 року, — пояснив Байрам. — Тоді відкинули все, що заважало економічному розвитку. В країну пішли інвестиції, будували дороги. Тоді стався прорив у розвитку туризму, в Анталії масово будували готелі, а з західних країн почали літати чартерні рейси. Нині наші фахівці вже не виїжджають за кордон, бо можуть у Туреччині заробити більше, ніж у західних країнах».
Культ Ататюрка
Турист, який приїхав до Туреччини відпочити чи оглянути історичні пам’ятки, навряд чи побачить з вікна свого зіркового готелю увесь той складний шлях, яким іде Туреччина.
Вже майже 100 років ця країна намагається змінитися й увійти до ряду розвинених країн.
А розпочав цей непростий шлях Мустафа Кемаль (Ататюрк). Нині його портрети можна зустріти і в державних установах, і в кав’ярнях.
А пам’ятники височіють у кожному більш-менш великому містечку. Ататюрка цитують політики, військові, вчителі і студенти.
У приморському місті Самсун, де ми зупинилися для екскурсії, прямо на березі моря нам показали скульптурну групу, що зображує висадку в порту Ататюрка та його однодумців у травні 1919 року.
Звідси вони розпочали визвольний похід. Після перемоги над загарбниками і створення на руїнах Османської імперії нової країни Туреччини Мустафа Кемаль та його прихильники твердо вирішили покласти край засиллю клерикалів, оскільки вважали, що саме сповідування середньовічних догм ісламу призвело до відставання Османської імперії від західних країн.
На хвилі своєї популярності Ататюрк намагався втілити радикальні реформи, сподіваючись перетворити Туреччину на цивілізовану країну.
«Аби Туреччина стала потужною державою, потрібно провести корінні зміни суспільства. Ми повинні стати частиною цивілізації і жити, як прогресивна цивілізована країна», — говорив він.
Лаїцизм — принцип світської держави — кемалісти проголосили одним із головних у внутрішній політиці. Це означало створення державного апарату, вільного від ісламських принципів.
«Усі пам’ятники Ататюрку в Туреччині повернені обличчям на захід, — розповів нам Байрам Гюней, коли ми в міському парку «Самсун» фотографувалися біля пам’ятника Ататюрка, — лише у Стамбулі постамент стоїть обличчям до Босфорської протоки. Так підкреслюється контроль нашої країни над протоками».
У мусульманській країні, якою була і залишається Туреччина, світські реформи викликали гостре протиріччя між ісламом та державою, між мусульманським духовенством та республіканською владою.
Це протистояння триває й досі. Боротьбу двох світоглядів прекрасно описав у своєму романі «Сніг» турецький письменник Орхан Памук — нобелівський лауреат 2006 року.
Чорноморська столиця
«Трабзон. Населення 328 тисяч», —прочитали ми на дорожній табличці. «Це наша чорноморська столиця», — оголосив Байрам.
Нас поселили в готелі у самісінькому центрі міста, і два дні ми мали змогу вивчати місцеве життя. Колись тут існувала грецька Трапезундська імперія, яка й залишила головні тутешні пам’ятки.
Зокрема, грецький православний монастирський комплекс Сумела, який розташований високо в горах.
А в самому місті туристи відвідують собор Софії ХІІІ століття та віллу Ататюрка, в якій жив президент під час свого візиту до Трабзона 1924 року.
Ну а культурною родзинкою регіону є оригінальний народний танець «Хорон», який танцюють тільки чоловіки.
У місті нашу увагу також привернули дві речі: багато написів арабською мовою, які різко контрастували з турецькою латиницею, та велика кількість жінок, закутаних у паранджу.
На щастя, адміністратором у нашому готелі працював Сулейман iз Туркменістану, який чудово говорив російською мовою.
Він пояснив нам деякі особливості місцевого туризму: «Переважно в Трабзон їдуть туристи з країн Перської затоки, оскільки там люди багаті і мають кошти й час, аби їхати сюди. В арабських країнах завжди спека, тож із пісків і смогу міст вони потрапляють у зелень. Це для них схоже на рай, адже ісламський рай — це зелений рай. Крім того, на відміну від Стамбула чи Анкари тут, на сході Туреччини, збереглися консервативні релігійні традиції, що для арабських туристів надзвичайно важливо. Вони розповідають один одному про чудові тутешні умови і їдуть тільки сюди. Так Трабзон отримав свою туристичну специфіку».
На знак поваги і дружби місцевий туристичний офіс організував для нас прогулянку морем.
«Нині між Україною та Туреччиною діє спрощена візова процедура, тож ми відкриті один для одного, — розповів директор туристичного відділу Алі Айвазолу, коли наш кораблик рушив у плавання і ми побачили Трабзон, що лежав у синій блакиті вздовж берега. — Чому б не збудувати міст? Будемо раді зустрічати гостей з України. Ждемо бізнесменів для створення спільних підприємств.
Нині у нас 70 відсотків туристів приїжджають з арабських країн — Кувейту, Об’єднаних Арабських Еміратів, Саудівської Аравії. Маємо гостей з Азербайджану та Ірану. З інших країн — найбільше візитерів iз Німеччини, США та Великої Британії. На жаль, світова фінансова криза відчутно зменшила потік туристів. Ще зовсім недавно місцевий порт відвідувало до 50 круїзних лайнерів. Нині — набагато менше».
