У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
«Я буду крізь сльози сміятись!»: історія боротьби 90-річної підпільниці ОУН Анастасії Грабовської
07.11.2017
Пані Настя з побратимами (друга ліворуч).
До 75-ї річниці УПА лучанку Анастасію Грабовську було нагороджено орденом Княгині Ольги.
Вона з когорти тих, ще перших, «бандерівців», бо до роботи в Організації українських націоналістів долучилася юнкою ще на початку війни.
Попри свій поважний вік (а їй уже 90), пані Настя і тепер бере активну участь у роботі братства вояків ОУН-УПА Волинського краю, любить спілкуватися з молоддю й залишається великою життєлюбкою.
І хоч у день нашої зустрічі вона недобре почувалася, бо «стрибнув» тиск, вона не могла не прийти: пообіцяла ж! Напилася пігулок, збила позначку на тонометрі й поїхала.
Ось такі вони, загартовані НКВСівськими тюрмами й сталінськими таборами українські дівчата!
«Треба було вчити історію України й скласти іспит»
Тендітна, з красивими рисами обличчя 90-річна жінка не плутається у датах, назвах, прізвищах і псевдо, має світлий розум, добре знає українську історію та історію свого рідного села Яструбичі, що розкинулося на березі Західного Бугу на Львівщині.
Село велике — 2700 мешканців. Студентів було багато, молоді, яка їхала вчитися до Львова або Сокаля.
Тому не дивно, що воно було національно свідомим. Тато Насті дуже хотів, щоб його донька теж здобула освіту, тому завіз доньку в 1941-му вчитися у торгівельний технікум до Сокаля.
— Наш односельчанин очолював окружний провід ОУН. Секретар і секретарка проводу — теж були наші земляки. Усі вони потім загинули, прийняли смерть у бункері. Тому що таке ОУН, я знала ще років у дванадцять, — згадує пані Настя. — А вступила в організацію вже в технікумі. На зимові канікули в 1942 році нам усім наказали додому не виїжджати, бо всі дівчата мають іти на курси медсестер. Ці курси проходили в селі Сілець, у хаті репресованого й вивезеного до Сибіру господаря, по-радянському куркуля. В іншій хаті був вишкіл для хлопців.
Нас учили основам першої меддопомоги і догляду за пораненими, з пістоля стріляти теж. Навчання це проходило у великій таємниці, щоб німці не дізналися. Після двотижневого вишколу ми повернулися до навчання. Коли треба було зібратися за завданням організації, збиралися ввечері на старому кладовищі. Там були старі польські поховання, склепи, там і ховалися. Часом німецький патруль почує голоси, починає стріляти, а ми розбігаємося врізнобіч. Щоб бути гідним членом організації, треба було вчити історію України й скласти іспит. Переписували одне в одного параграфи з підручника, щоб у вільні хвилини вчити.
На канікулах якось знову мене покликали й сказали, що окружний провід розташований у сусідньому селі, бо воно було під лісом, і там є поранений. Мені доручили за ним доглядати. Це був сотник Степовий, він був лежачий, тому дали на допомогу ще дівчину-санітарку з села. Це було моє перше завдання. Із медичною допомогою тоді було дуже сутужно. В окружному проводі був головний лікар і ще один помічник на всю нашу велику округу. Потім прийшли на допомогу львівські студенти-медики, їх уже доправили безпосередньо в бойові підрозділи.
«Зізнайся — і тобі все простять»
У технікумі Надя (псевдо Насті Крук) вивчала машинопис, тому дівчині часто доводилося друкувати підпільну літературу.
Німці відступали, наближався фронт, і якось її ще з двома дівчатами покликав провід. Було це на присілку біля Сільця.
Їм наказали готуватися до відходу в Прикарпаття, де має відбутися ще один вишкіл, після чого вони поїдуть у бойові підрозділи медсестрами.
Уже під ранок дівчата у супроводі озброєного охоронця пішли до села, щоб переночувати. Перед тим туди ходила розвідка, все було спокійно. Неподалік села стояла скирта соломи, і стежка привела їх туди.
І раптом із вранішньої темряви пролунало грізне: «Стой!». Дівчата незчулися, як їх оточили. Охоронець був убитий. Посадили полонянок під скиртою, поки облава закінчиться.
Червонопогонники сподівалися, що ще когось зловлять на виході з села.
— Було холодно, мрячно, сиро. Це була пізня осінь, 4 листопада 1944-го. Коли розвиднілося, повели в сільраду, і я там назвалася Чорною Катериною Миколаївною. Таких прізвищ у тому селі було багато. Звідти забрали нас у Кам’янку, в тюрму. Я далі продовжувала свою гру: нічого не знаю, ніде не була, копала в бабусі буряки. З дівчатами були на вечорницях, додому верталися. Слідчий слухає-слухає, а тоді пальці мої в двері як затисне... Сльози самі капають, але терплю, — згадує підпільниця.
Одного дня повели її до начальника КДБ. Там у кабінеті був незнайомий чоловік. Як виявивося, голова із Сільця. Він уже доносив на наших людей, і підпільники мали його вбити. Але він утік. У Кам’янці його охороняли як цінного сексота.
Він подивився на Настю і каже: «У моєму селі такої не було і немає. Ото, дівчинко, скажи все, признайся. Як я зробив, зараз бачиш, я в пошані. І тобі допоможу, будеш жити, вчитися».
Настя відповіла, що поміч їй не потрібна, а прізвище своє скаже. Далі відпиратися марно. І почалося нове слідство. Розказала, що вчилася в Сокалі, але в ОУН не була.
Одна з дівчат, яких затримали разом з нею, втекла, коли вели на слідство по вулиці. Там неподалік Буг протікав, вона з конвоїрами сміялася-жартувала і втекла між будинками.
Поки вони схаменулися і шукали, вона річку перепливла і пішла в село. Там у стодолі залізла під снопи і пересиділа трус. Настя знала її псевдо — Марійка.
Вона вже була старша й досвідченіша. Більше з нею ніколи не зустрічалася.
Друга дівчина теж не призналася на слідстві, що вони знайомі. Були в селі на танцях, співали, танцювали, а як звати дівчат, не знає.
Ніяких матеріалів і доказів не було, і повезли Надю-Настю до Львова у тюрму на Лонцького.
— Двадцять дівчат у камері було. Нікого з нашого села більше не заарештували, опізнати мене не було кому. Слідчий каже: «Випустити тебе все одно ніхто не випустить, то вже признайся: була ти в Організації українських націоналістів чи ні? І на цьому кінець». Плитку електричну увімкне, розпече, поставить мене біля неї, а я стою, млію, ледь не падаю, а він спить.
Проснеться: «Надумалася признатися?» Врешті старша жіночка в камері порадила що-небудь сказати, і хай судять. Бо, мовляв, усе одно вони всіх засудять, а то й заб’ють тебе, таку молоду. А так хоч виживеш. І я послухала її. На одному з допитів сказала: «Бути членом ОУН я не була, але якби сказали іти, то пішла б». Вони тільки цього й чекали. Мовляв, це все одно, що була в ОУН.
Ця фраза й на суді звучала. Суд відбувся 5 квітня 1945-го. Прокурор каже: «Зізнайся, і тобі все простять. Будеш вчитися у Львові, будеш поважною людиною. Признайся і попроси пробачення за свою діяльність». Звісно, я не могла цього зробити. За що просити пробачення? Я нічого нікому поганого не робила.
Поки Настю ламали у катівнях, її тато з мамою переховувалися по людях. Менший братик утік до сусідів, і вони його заховали. Сестри вдома не було, вона вчилася у Сокалі в педучилищі.
А батьків шукали три роки. Де тільки вони не переховувалися! Коли вже несила було поневірятися, тато пішов здаватися.
Йому запропонували вступити в колгосп, щоб не їхати до Сибіру. І він написав заяву. Їхня Настя вже була далеко-далеко, за 250 кілометрів від Північного Льодовитого океану.
Її засудили до 10 років тюрми, ще 5 років позбавлення в правах і конфіскації майна. І ту-ту на Воркуту.
«Азартного духу, який був у нас, немає»
— Там уже був табір, але все було розбите. Нам довелося відбудовувати заново. Прийдеш увечері, одяг мокрий, сушитися немає де. У маленькій кімнатці понавішуємо того одягу, він до ранку не сохне, париться. Одягаєш напівмокре і йдеш працювати. Спочатку «зеки-битовики» допікали. То пайки зникнуть, то чоботи хтось поміняє. Їжу принесуть — вони все повибирають собі. А нам майже нічого не зоставалося. Потім їх від нас забрали.
Їсти почали в їдальнях. На сніданок — трохи каші-розмазні і 200 грамів хліба. І це до вечора, до 16-ї чи 18-ї години, дивлячись де працювали. На вечерю грамів 350 баланди якоїсь і хліб, це якщо норму виробив. Якщо ні — без хліба залишали. Ми як приїхали, нас траншеї заставили копати у вічній мерзлоті. Лупали-лупали цілий день, усе дарма. Без хліба на вечерю зосталися. Потім показали, як треба вдаряти кайлом», — згадує тюремні університеті Анастасія Іванівна.
Коли помер Сталін, малолітні в’язні потрапили під амністію. Настя на слідстві схитрувала і сказала, що вона 1928 року народження, отож її судили як малолітню.
І вона теж розраховувала на амністію. А ще з нетерпінням чекала свого судженого Миколу, якого ні разочку не бачила. Познайомилася з ним заочно, завдячуючи підпільній невільницькій пошті.
Він теж відбував покарання в одному з таборів Воркути, відсидів десять літ. Переписувалися грипсами, знала, що він учитель, родом із села Полонка, що біля Луцька.
— Уявляю, як ви чекали першої зустрічі з ним! Не страшно було, а раптом некрасивий? — питаю у пані Насті.
— Ой, чого не страшно? Часом пишемо з дівчатами грипс, а сама уявляю, який він. Він звільнився раніше, ніж я. Прийшов до мого табору, саме був вихідний. Попросив солдата, щоб Надю Крук покликали. Мене всі Надею звали. Той впирався спочатку, але дозволив. Дівчата мої забігали: «Ой, до Наді Микола прийшов!». Вийшла я, спочатку здалеку дай подивлюся, який він.
Сподобався. Дуже гарні писав листи. Поговорили, він і каже: «Я буду тебе чекати». І дочекався. Ми залишилися у Воркуті. Наших тоді там багато залишалося. Микола кімнатку якусь знайшов. Мене взяли буфетницею, бо вміла добре рахувати, потім до завідуючої закусочної дослужилася. Так до 1967 року у Воркуті й жили. Два сини народилося там. А тоді додому вирішили повертатися.
Так Анастасія Грабовська півстоліття тому стала волинянкою. Хоча не відразу. Не хотіли ніяк приписувати в Луцьку політичну «зечку», яка термін свій відбула від дзвінка до дзвінка.
Мусила з дітьми знов у Воркуту повертатися, поки чоловік добивався справедливості. Багато всього було пережито, але тримала міцна родина, бо жили з чоловіком дружно, допомагали одне одному.
Маючи вже північну пенсію, пані Настя ще двадцять літ пропрацювала на Волині. І її загальний трудовий стаж становить 84 роки! Має внуків, правнуків, гордиться ними, особливо правнучком Романом, який у три рочки вітається: «Сява Уклаїні!»
Ще одна її гордість — онук Богдан, який був на Майдані і добровольцем пішов на війну, снайпером служив. Бо бачить у ньому себе молоду.
Питаю у неї, чи могла б вона подумати, що її онуки будуть ще воювати за незалежність України?
— Могла. Боротьба продовжується. Ми завжди потерпали від зрадників. І тепер їх повно. Знаєте, все одно у сучасної молоді ініціативності мало. Азартного духу, який був у нас, немає. Тепер інше життя. І вимірюється воно грошима. Ми п’ятеро їли однією ложкою з одного казанка і наїдалися. Сьогодні молодь хоче все й відразу. Так не буває. Прикро, діти ростуть і чують тільки одне: той украв стільки, всі крадуть, крадуть. Молодь треба по-іншому виховувати. На прикладах, які надихають. А їх тепер у нас багато. Он скільки героїв ця війна народила.
Дивувалася і дивуюся силі духу і витривалості її покоління. Пройшовши через такі випробування, вони не втрачають надію. І навіть тоді, коли двадцять років тому життя послало їй ще одне випробування, вона не здалася.
Знову боролася, не здавалася і двобій із онкохворобою виграла. Тепер допомагає іншим своїм прикладом.
Пані Настя, коли її вели на допит у катівні НКВС, як молитву читала про себе слова Лесі Українки, своєї улюбленої поетки: «Я буду крізь сльози сміятись!». І просила сили у Господа все витримати. Він її почув...
