Військовий капелан Володимир Стефанюк: Спасати людей фізично й духовно треба одночасно

— Пане Володимире, як ви прийшли до Бога й чому вирішили присвятити себе духовній службі?

 

— Народився я на Житомирщині, а після закінчення радіо-механічного технікуму на початку 1970-х років — служив у війську зв’язківцем: був старшиною роти в окремому 105-му полку в Берліні (охороняв посольство СРСР). Згодом працював на заводі ім. Патона — начальником цеху (збирали обладнання для космосу, яке розробляли в нас на підприємстві), бував навіть у Зоряному містечку, що під Москвою. Пізніше працював на будівництві. І ось, коли наша совєтська система почала руйнуватися (а свого часу був активним комсомольцем, комуністом, секретарем комсомольської організації заводу) — опинився на розпутті й не знав, що ж далi робити... 

 

Але ще змалку задумувався: «Як створений світ?». Тiтка мені розповідала, що Бог є, а в школі говорили протилежне. Церква в нашому селі була зруйнована, вдома Біблії не було. Та якось через багато років купив першу Біблію в перекладі Івана Огієнка. І, коли прийшов у євангельську (баптистську) церкву «Нове життя», то єпископ сказав: «Це найкращий переклад Біблії». Так, уже зрілою людиною, я почав вивчати Біблію й зрозумів, що, крім того, треба ще десь навчатися, аби зростати духовно. Тож поступив у Києві в Український біблійний інститут, а по закінченні служив учителем серед дітей у Броварському районі. Потім був у столиці пастером-місіонером у асоціації євангельських церков.

 

— Як стали капеланом?   

 

— Коли почалася війна на сході України, я не знав, що в нас є капеланство. Утiм чув, що воно нібито починає організовуватися. Коли мій племінник повернувся з фронту, а потрапив він у п’яту хвилю мобілізації й воював під Маріуполем, і розповів, що відбувається в армії, я запитав у Бога: «Що мені робити?». А відповіддю став вірш, який прийшов, відтворившись у пам’яті: «Спасай узятих на смерть/І тих, хто на страчення хилиться».

 

І я вирішив навчатися й служити, як військовий капелан. Тож пройшов міжнародні навчання капеланів, які проводили американці. Наразі я є членом ГО «Українське капеланство» й час від часу тут проходжу збори, відповідне навчання й загалом маю підтримку для виконання служіння військового капелана. 

 

— Довелося на практиці застосувати навички військового капелана, у зонi бойових дiй?

 

— Так, така нагода випала у квітні-травні цього року: зі ще одним капеланом потрапили в Авдіївську промзону. Були безвиїзно з хлопцями майже півмісяця: ночували у бліндажах, я навіть стояв зі зброєю на бойовому посту, щоб хоч кілька зайвих годин дати змогу відпочити своїм побратимам. Через нас час від часу велися обстріли. Тож на власні очі побачив, які є проблеми й потреби у військових, котрі перебувають на передовій лінії, та й загалом, що відбувається на війні. 

— Зараз у нас є невеличка команда, й ми готуємося в разі потреби знову виїхати в зону бойових дій. Свого часу нас кваліфіковано підготували як душпасторів, як психологів. Проте хочу ще пройти тактичну медицину, бо в кодексі капелана записано:   «...капелан повинен надавати професійну домедичну допомогу на полі бою й проводити раз у місяць навчання з тактичної  медицини серед особового складу, з яким несе служіння як військовий капелан...».

 

Я побачив ще одну проблему: немає досвіду, як саме доносити Євангеліє й Біблію до бійців, які стоять на «передку» в екстремальних умовах, навіть під час обстрілу. Тому зараз почав працювати над цим питанням — це буде невеличка брошура, щоб дійсно капелан, який не має такого досвіду, його теоретично отримав. Та для цього обов’язково потрібно бути на фронті. Мабуть, Бог допустив, щоб ця війна сталася, аби люди задумалися над смертю, життям i врешті-таки наблизилися до Господа, примирилися з ним. Бог цього хоче. 

 

Вважаю, що капелани, які себе присвятили служінню в екстремальних умовах, повинні: по-перше, знати, як «Отче наш», як у простій, доступній формі донести до військовослужбовця слово Боже — й щоб він його почув та прийняв; по-друге, як професіонал умів надавати практичну, тактичну домедичну допомогу під час бою. Впевнений, що саме на ці два моменти ті капеланські групи, які є в Україні, повинні робити акцент, бо все це дуже серйозно: ми маємо справу з душами й життям людей. Спасати людей фізично й духовно треба одночасно, бо є важкі поранення, пов’язані з кровоносними артеріями, й людина може померти буквально за кілька хвилин. Тому цей час треба використати правильно, щоб спасти душу — «вихопити, як головешку з вогню».

 

— Як відбувається призначення капелана в той чи інший підрозділ?

 

— Згідно з наказом №685, у бойових бригадах ЗСУ капеланiв зараховують у штат, вони отримують відповідну платню; прописано відповідний порядок взаємостосунків із командиром. Щоправда, зараз лише десь на 50% є капелани в бойових частинах. Але до нового року наказом передбачено всі частини укомплектувати військовими капеланами (звичайно ж, якщо буде достатня  їх кількість підготовлена). 

 

Згідно з кодексом капелана, між конфесіями православних Київського патріархату, греко-католиками, протестантами (без участі Московської церкви) чітко прописано, що в нас відносини повинні бути, як братів-християн, аби уникнути будь-яких непорозумінь, бо це лише може зашкодити загальній благородній справі.

 

— Капеланiв якої конфесiї найбiльше?        

 

— Зараз в армії більшість посад зайняли капелани Київського патріархату. Чому? Бо в наказі № 685 є пункт «За уподобанням», тобто командир тієї чи іншої частини робить опитування та в залежності від того, за кого більше бійці віддадуть голосів, — робиться заявка у відповідну конфесію. І через душпасторську раду при Міноборони України посилають у бойову частину капелана, який пройшов відповідну підготовку й має досвід служіння. До слова, після того, як був виданий цей наказ, у Нацгвардії на навчання було направлено 30 капеланів.

— Чи є якісь обмеження за віком, іншими критеріями, що не дозволяють служити капеланом?

 

— Вікових обмежень немає. Але капелан повинен бути фізично здоровим, мати духовну освіту, а за плечима має бути мінімум три роки практичного служіння священиком. 

 

— Перебування в Авдіївській промзоні, хоч і короткотривале, чим вам запам’яталося?

 

— Основна проблема, вважаю, — те, що умови, в яких перебувають наші бійці (причому різних підрозділів) на «передку», — жахливі: воїни живуть в умовах Першої світової війни зі зброєю Другої світової війни. Не знаю щодо зброї, можливо, це й правильно, бо у випадку наступу перша лінія, як правило, знищується — це закони війни. 

 

Переконаний, що командирам необхідно більше приділяти уваги своїм підлеглим, у першу чергу, більше поваги. Бо люди пішли на війну (хоч у кожного був свій мотив), але, прийшовши туди, всі вони виконують ст. 17 Конституції України (територіальний захист цілісності України — обов’язок усього народу). Люди перебувають на межі життя й смерті. Крім того, досить велика недоукомплектація в частинах — тож доводиться в нарядах солдатам стояти більше, ніж за статутом.

 

— Чи зловживають спиртним хлопцi в зонi АТО?

 

— Командири повинні бути справжніми професіоналами й зразком у всьому. Але в реаліях це не завжди так, а ще — дуже багато «матірщини» зі сторони офіцерів. Щодо алкоголю, то в «моїй» 72-й бригаді я не бачив таких зловживань. 

 

І ще: офіцерів на передовій як майже не було в часи активних бойових дій 2014-2015 років, так і зараз немає. Принаймні під час свого перебування на «передку»  офіцерів я не бачив: «там» були лише старші солдати, сержанти, прапорщики. Штаби рот розташованi буквально за 2-3 км від «передка»; хлопці розповідали, що командири рот рідко приїздять, та й то буквально на пару годин. Наголошу, що ті хлопці, які є старшими на позиції, — дуже досвідчені та відповідальні. А служать на передовій бійці-контрактники 20-50 років.

 

— Який настрiй у бійцiв?

 

— Настрій у хлопців бойовий — рвуться уперед i переконані, що можуть очистити нашу землю від окупанта. Бо найманці з того боку духовно слабкі, незважаючи на те, що там військові-професіонали. На жаль, під час мого короткотривалого перебування на війні ворожий снайпер застрелив за одну ніч двох бійців: із нашої 72-ї бригади й сусідньої — 95-ї. Довелося вантажити в Торецьку тіло одного з цих бійців. А потім був і на 40-й день у Вінницькій області в мами 46-річного загиблого. Коли вже з товаришем виїжджали з передової, то снайпер «зняв» ще одного бійця нашої бригади... 

 

Пригнічувало наше мовчання у відповідь на ворожі обстріли: була ситуація, коли перебував в окопі за 500 метрів він нової мінометної позиції, яку наші хлопці облаштували буквально за добу до обстрілу, — ворожий міномет випустив упродовж години 20 мін, але «отвєтки» ми не давали... Найiмовiрнiше, інформацію ворогу про цю щойно створену позицію «злили» трактористи, які працювали на полі неподалік.

 

— Цікавилися досвідом капеланства в інших країнах?

 

— Коли проходив міжнародне навчання, то познайомився з капеланами зi США, зокрема з підполковником. У них, здається, інститут капеланства з’явився ще при Лінкольні. Там капелан прирівнюється до офіцера. І якщо вони прослужили 25 років, то йдуть у відставку — отримують військову пенсію й усі передбачені законом пільги, як військові. І там повністю державне забезпечення; якщо вони в зоні бойових дій, то їх супроводжує конвой. У кожного капелана є спеціально підготовлений помічник-охоронець, який має право носити зброю. І в них, і в нас капеланам заборонено носити зброю.  

— Які плани на майбутнє й чим зараз займаєтеся?

 

— Нещодавно я подавав заявку в Чернігівський прикордонний загін, але не пройшов за конкурсом (посміхається) — хлопці вибрали місцевого православного капелана Київського патріархату. Після цього вирішив, що буду нести службу як капелан-волонтер. У мене є домовленість із керівництвом 95-ї та 72-ї бригад, що в разі виклику — готовий послужити в будь-який момент (приїду впродовж 48 годин) на будь-якій позиції.  Зараз я працюю на волонтерських засадах у Броварському районі в селі Требухів із учасниками бойових дій (а з фронту повернулося там 60 осiб) та членами їхнiх сімей. Адже статистика дуже сумна: після повернення з війни фронтовиків 30% сімей розпадається...

 

Тож мета зустрічей — це, перш за все, об’єднати родин на принципах тісної солдатської єдності, щоб черпати силу в підтримці інших подружніх пар. А ще — надавати консультації та практичну допомогу сім’ям  через навчальні програми базової підготовки із зміцнення відносин між чоловіком і жінкою; виховувати дітей згідно з вченням Біблії та християнськими засадами; проводити майстер-класи з народних ремесел для батьків і дітей.  На жаль, подібними речами повинна займатися держава, але вона цього не робить... 

   

P.S. Нещодавно військовий капелан Володимир Сафанюк повернувся з передової, де був поблизу Верхньоторецька. Сказав, що його підшефну 72-гу бригаду, яка на «передку» безперервно з 2014 року, лише зараз збираються відправити на ротацію...