Сьогодні, 7 листопада 2017 року частина світу (на щастя, менша частина) відзначатиме столітній ювілей події, яку радянська історіографія традиційно називала «Великою Жовтневою революцією».
При цьому урочистості відбудуться не лише в Росії. І не лише на пострадянському просторі.
Наразі росмедіа рясніють заголовками на кшталт «У Гавані відкрилася виставка, присвячена 100-річчю революції» або «Валлонські комуністи відзначать у Льєжі 100-ліття революції», або «У Римі розгорнули експозицію, присвячену ювілею...» тощо.
Навіть якщо зробити поправку на брехливість кремлівських ЗМІ та на їх схильність видавати бажане за дійсне, доведеться визнати: світ таки дійсно не омине увагою річницю жовтневого перевороту.
Однак нікому не спало б на думку святкувати, наприклад, день народження Гітлера або дату його приходу до влади.
І це при тому, що гітлерівський нацизм і комунізм — у рівній мірі злочинні системи. Обидві допустили масові злочини та геноцид. Обидві по-своєму розбещували та спотворювали мислення мільйонів людей.
Однак історична пам’ять відноситься до них по-різному. Якщо про злочини фашизму весь час нагадують, то про злочини комунізму в більшості країн, які вийшли з комунізму, помалу забувають, а про покарання відповідальних за вбивства, ув’язнення в тюрмах, розорення і одурманення двох або трьох поколінь — не йдеться взагалі.
Звідки береться подібна асиметрія в ставленні до нацизму і комунізму?
Причини деформації
Якщо резюмувати все те, що писали і говорили на цю тему історики, то нерівне ставлення до двох тоталітарних систем пояснюється наступними причинами.
По-перше, нацизм, так би мовити, краще піддається ідентифікації. Він не потребував великої неправди, він більш-менш відверто говорив про те, чим він є.
Тоді як комунізм був втіленням брехні, був брехнею монументальною, мало чи не натхненною за своїм розмахом.
Крім того, комунізм багато років залучав людей дещо іншої породи, ніж ті, яких зачарував фашизм: він захоплював тих, хто дійсно вірив у людство і уявляв собі, що ярмо бідності та безробіття скоро буде скинуто; що мілітаризму, національним і расовим переслідуванням, ненависті та війнам скоро прийде кінець.
По-друге, нацизм був більш відомим у світі, оскільки після завершення Другої світової війни союзники навстіж розкрили «шафу зі скелетами» нацизму, до того ж, західні суспільства на собі відчули звірства, скоєні гітлерівцями.
Радянський же ГУЛАГ — через меншу про нього поінформованість і віддаленості — представлявся чимось доволі туманним і мало зрозумілим. Мабуть, саме таким він лишається для «комуністів Льєжа» (Риму, Гавани або інших міст та країн) і дотепер.
По-третє, побутує думка про те, що обов’язок нагадувати про злочини нацизму взяв на себе єврейський народ.
Людство повинно бути вдячним євреям за те, що геноцид, вчинений фашистами, не забутий, говорять історики.
Україна мала б підхопити цю естафету, розповідаючи правду про вчинений комуністами Голодомор, проте зараз у світі про події 1932-1933 років знають усе ж менше, ніж про Холокост.
По-четверте, нацизм і комунізм були помилково розміщені на протилежних полюсах магнітного поля — правого й лівого.
Багато інтелектуалів зарахували комунізм до лівих сил, прийнявши видимість і підступність гасел ідеологів комунізму за дійсність.
Коріння ж нацизму вбачалися в правій ідеології. Проте італійський та німецький фашизм корінням сягають у ліву демагогію.
По-п’яте, військовий союз демократичних держав із Радянським Союзом під час Другої світової війни проти гітлерівської Німеччини послабив захист Заходу від комунізму і породив свого роду інтелектуальну блокаду.
Демократичні країни понесли важкі жертви в ім’я перемоги над нацизмом. Пізніше у них не вистачило сил для того, щоб зупинити радянський режим, і, нарешті, прагнучи зберегти рівновагу, вони допомогли йому утриматися.
По-шосте, найбільшим досягненням радянських ідеологів було те, що вони поширили і нав’язали свою систему класифікації політичних режимів: соціалізм протиставили капіталізму, причому соціалізм ототожнювали з радянським ладом.
По-сьоме, негативну роль відіграв також інший прояв сліпоти — так звані західні «попутники», що здійснювали «паломництва» до Радянського Союзу як до, так і після війни, і нахвалювали ту відретушовану картинку, яку їм дозволили побачити.
Прикладів таких «попутників» можна навести доволі — письменники Джон Рід, Ромен Роллан, Гебрерт Уелс, Андре Жид, Леон Фейхтвангер, Бернард Шоу, Теодор Драйзер — усі вони доклали рук до перелицьовування реальних подій на «одній шостій частині світу» і прикрашання монструозної радянської дійсності.
Нічого подібного не відбувалося відносно нацистської Німеччини. Ці паломники в царство комунізму сприяли лише поширенню брехні.
По-восьме, слід взяти до уваги слабкість груп людей, здатних зберегти пам’ять про комунізм. Нацизм панував протягом 12 років, у той час як європейський комунізм проіснував 50-70 років.
За цей тривалий час суспільство було зламане, еліти поступово знищені, піддані перевихованню.
В комуністичних суспільствах панували обман, зрада, моральне розтління. Більшість самостійно мислячих людей позбавили можливості ознайомитися зі своєю історією, вони втратили здатність до аналізу.
Після розпаду тоталітарної системи найважчим завданням було відродити моральні принципи та інтелектуальні здібності.
Німеччина опинилася у вигіднішому становищі, ніж пострадянська Росія: у Гітлера не вистачило часу на те, щоб знищити громадянське суспільство.
По-дев’яте, амнезія, з якою ми маємо справу у випадку комунізму, призводить до того, що превалює пам’ять про нацизм. А тим часом хорошої та «чесної» пам’яті достатньо, щоб засудити обидві системи.
Адже зайве нагадувати, що за «виробництвом» трупів досягнення Сталіна набагато вище, ніж Гітлера.
Важко, однак, порівнювати їх за кількістю, враховуючи, що нацистська держава проіснувала лише 12 років (і в цей час йшла страшна війна), а комунізм опанував багатьма країнами, в тому числі країною з найбільшим населенням у світі, де ледве помітна нестача навіть 50 мільйонів людей.
100 років по тому
Свого часу соратник Леніна Лев Троцький зазначав, що більшовизм і нацизм схожі один на одного тільки за декількома «поверхневими» ознаками, як, наприклад, скасування виборів, але у них явно різна сутність, різна класова натура тощо.
Але це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Навпаки, обидві системи були надзвичайно подібними за багатьма дуже істотними ознаками. Стверджувати, що ці відмінності незначні, є неприпустимим догматизмом.
У країнах Європи, котрі залишили тоталітарний період у минулому, нині заборонена пропаганда нацизму та комунізму. Так, наприклад, у Німеччині з тоталітарними символами все дуже суворо.
Настільки суворо, що навіть за щось подібне на них можна понести покарання; наприклад, піднята вгору права рука може бути оцінена як нацистське вітання, і людина, що її підняла, може отримати 3 роки за ґратами.
Заборона на тоталітарні символи в Німеччині не обмежується забороною символів нацизму. Згідно з параграфом 86-а тамтешнього Кримінального кодексу, під «табу» потрапили розповсюдження і публічне використання символіки партій, заборонених Федеральним Конституційним судом.
Також із 1956 року забороненою є Комуністична партія Німеччини. До символіки відносять прапори, уніформу, форму вітання, слогани. При цьому щось схоже на них теж є криміналом.
У Польщі досить просто зазнати побиття за комуністичну символіку: російські вболівальники на Євро-2012 в цьому чудово переконалися.
Проте законодавчо комуністична символіка в Польщі заборонена лише з 2009 року, коли президент Лех Качинський підписав відповідний указ.
Згідно з цим указом, у країні заборонено купівлю, розповсюдження та зберігання радянської символіки.
Проте є і винятки: символіку та речі, що її містять, можна колекціонувати, використовувати в художніх та освітніх цілях. В інакшому разі можна загриміти до в’язниці на 2 роки або отримати великий штраф.
В Угорщині заборона на використання комуністичної і нацистської символіки існувала ще з 1993 року. Під забороною в країні перебували схрещені серп та молот, а також п’ятикутна зірка, що вважалися символами деспотизму.
У лютому 2013-го Конституційний суд відмінив цю заборону через нечіткість обставин, що спричиняють покарання.
У квітні того ж року заборона знову набула чинності, але з уточненням, що покарання (штраф) буде понесене, якщо символи демонструються на публічних заходах або їх демонстрація порушує громадський спокій.
У Латвії комуністична символіка має однаковий із нацистською статус. Її заборонено використовувати на публічних заходах, у той же час заборона не розповсюджується на розважальні, святкові, пам’ятні та спортивні дійства.
Саме Латвія є піонером у забороні комуністичних символів на пострадянському просторі, така заборона існує в країні ще з 1991 року.
А от Литва досвід сусіда перейняла аж у 2008 році. Заборона також поширюється лише на публічні заходи, проте список символів тоталітаризму тут ширший, зокрема його доповнено зображеннями лідерів Рейху та КПРС.
В Естонії заборона комуністичних та нацистських символів існує з 2007 року і розповсюджується лише на публічні заходи, як і в інших балтійських державах.
Грузія в забороні символів комунізму і нацизму пішла чи не найдальше: заборона стосується навіть назв населених пунктів.
У 2011 році парламент Грузії прийняв так звану «Хартію свободи», згідно з якою забороняється повсюдне використання комуністичних і нацистських символів на території країни, водночас документ передбачав зміну назв населених пунктів, що мають відношення до радянського минулого.
Що стосується України, в якій розпочато заходи з декомунізації, то ми, мабуть, були і залишатимемося в очах світу прикладом держави з вкрай половинчастими та суперечливими діями.
У 2015 році Верховна Рада офіційно заборонила пропаганду нацистської та комуністичної символік, а Окружний адміністративний суд Києва задовольнив позов Мін’юсту й поставив поза законом Комуністичну партію України.
Проте, як писала нещодавно «Україна молода», партія ця все одно функціонує і навіть перебуває в реєстрі все того ж Мін’юсту, який саме й очолив проти неї боротьбу.
Як пояснити подібні несумісні речі — незрозуміло. А тим часом немає сумнівів у тому, що у сьогоднішній «пам’ятний» день лідер КПУ Петро Симоненко не злегковажить нагодою нагадати про власне існування і про існування забороненої в державі ідеології, котра й досі «живіша за всіх живих».
Хіба що Петро Миколайович відбуде до колег у Москву — там, безперечно, урочистості будуть набагато пишнішими. Та де б не був Симоненко, комунізм — все ще в Україні. І, на жаль, не лише у формальних речах, а у витоках багатьох українських негараздів та проблем.
