«Стас Жирков, як же ти, вічномолодий, вічноусміхнений, зміг поставити такий спектакль, що сидять дорослі жінки, дивляться, і сльози трьома струмками течуть.
Про сім’ю і цінності, про гроші і пил, про самотність і тепло»; «Буває, коли гірко сміятися і солодко плакати.
Якось так після сьогоднішної прем’єри «Тату, ти мене любив?» — це відгуки про нову п’єсу в столичному театрі «Золоті ворота», художнім керівником у якому з 2014-го є Стас Жирков.
Уже цьогоріч та у минулому році аншлагові вистави режисера «Сталкери» та «Слава героям» були відзначені преміями «Київська пектораль» у номінаціях «Краща вистава камерної сцени» та «Краща режисура».
Тепер 31-річний Стас Жирков сценізував роботу так само молодого білоруського драматурга Дмитра Богославського «Тихий шурхіт зникаючих слідів», трохи-трохи підкорегувавши її для постановки.
У сні на дві дії — така характеристика автора — серед дійових осіб чотири сестри і брат, колишній військовий.
Режисер залишає у постановці трьох сестер уже екс-міліціонера Олександра, щоб спресувати емоції і почуття.
Найстарша сестра Наталія із батьківського сільського будинку подалася у Лондон, той що у провінції Онтаріо у Канаді. Мимохідь жінка зізнається, що нема їй там щастя.
І лише одна географічна назва прочитується багатозначно як ностальгія за тим рідним, що залишається у кожного, куди б не мандрувала людина: у Британію, Канаду чи будь-яку іншу країну.
Хоча це лише додатковий штрих.
Основні у виставі «Тату, ти мене любив?» — старий Дмитрич (Олександр Ярема), який постає перед глядачами копачем могил, та його син Олександр (Роман Ясиновський).
Автор написаної у 2012 році п’єси вказав, що Сасіку-Саші 43 роки. Батьки прожили разом 52 роки.
Навіть пісні у постановці: «Вот и лето прошло», «Меж нами памяти туман, //Ты как во сне, ты как во сне...» і ще кілька подібних підсилили відчуття часу, одночасно набуваючи і нового змісту.
Дмитрич ось як характеризує дружину, про яку говорить так, ніби вона жива: «Стара моя весь час їм (дітям. — Ред.) каже: «Мені, як є. Тільки б вам». Води нагріє, хліба наламає, цукру трохи... і чавкає».
І старі сімейні фото у виставі згадують, і мамине абрикосове варення, і з’їдені у дитинстві немиті сливи, і мамину ковдру, теплу…
І мова персонажів — без прикрас і літературного лоску.
Найвиразніше через образи батька і сина показана трагедія непорозуміння між найріднішими людьми, які неначе і говорять зрозумілі слова, але смисли в них укладають різні.
Неначе закономірно, що дітям завжди хочеться, щоб їх батьки любили. І батьки спраглі любові своїх дітей.
Утім, дуже часто трапляється, що не встигли одне одному сказати так потрібних слів... А в когось — із різних причин — навіть бажання це робити щезло, і не народившись до пуття.
«Тату, ти мене любив?» — саме про це. А ще — про жертовність, безвихідь, цинізм.
І кожен персонаж додає у палітру мазків, без яких довершена у дрібницях п’єса перетворилася б на банальну сімейну драму.
У двох образах — медіума Альберта, який переживає свою власну трагедію, та помічника-друга Дмитрича, людини з ДЦП Юрася — з’являється на сцені Антон Соловей.
Сестри: Наташка — Інна Мірошніченко, Зінка — Ірина Ткаченко, Анька — Христина Федорак.
У некласичну залу театру «Золоті ворота» Стас Жирков ідеально уписав п’єсу.
Довга стіна у мороку з кількома дверима, що тимчасово прочиняються, набула символічного значення нездоланного бар’єру в людських і родинних взаєминах.
Вона — і частина батьківського дому, який одним пахне щасливим дитинством, іншим — виручкою від продажу.
Глядач навіть трохи плутається: коли дійство на сцені — сон героїв, медитація на сеансі у медіума чи гарячка від високої температури, а коли — дійсність.
Усе зуміли так переплести, що напруження триває до останньої хвилини.
