У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Із ватажка Жовтневого перевороту в антикомуністи: історія українця, що втік із Кремля
25.10.2017
Борис Бажанов. (Фото з архiву автора.)
Коли я називав iм’я цiєї людини — Борис Бажанов, усi знiяковiло знизували плечима: не знаємо, не чули.
Воно й не дивно: всi роки, поки iснував Радянський Союз, iм’я цiєї людини було суворо засекречено, зрештою — заборонено.
Не маю жодного сумнiву: талановитий вихiдець з України Борис Георгiйович Бажанов сягнув би найвищих щабелiв партiйно-радянської iєрархiчної драбини, та раптом, несподiвано для всiх, утiк iз Кремля, покинув Радянський Союз, опинився у Францiї, ставши активним антикомунiстом.
Бо зрозумiв: кар’єра кар’єрою, але набагато вiрогiднiшою виглядала перспектива бути розстрiляним, оскiльки знав найпотаємнiшi секрети всiх радянських вождiв.
Опинившись у Парижi, шукаючи своє мiсце пiд сонцем, iще не знаючи, яким видом дiяльностi зайнятися, Бажанов одразу вiдчув: на Заходi все знали про росiйських царiв, про Ленiна чули, а Сталiн був тiєю «темною конячкою», про яку нiхто не мав жодної уяви.
А знати хотiлося, бо всiх цiкавило, хто ж пiсля Ленiна керуватиме величезною країною, яка займає 1/6 частину свiтового суходолу.
Цей гострий iнтерес Бажанов вiдчув одразу, i тут же, по свiжих слiдах, почав писати мемуари з промовистою назвою «Спогади колишнього секретаря Сталiна».
Французьке видання «Третя хвиля» почало випускати цi спогади окремими частинами, щойно їх отримувало вiд автора.
Сам того не бажаючи, автор «Спогадiв» пробудив iнтерес до господаря Кремля найширшого захiдноєвропейського загалу, тож у Москву один за одним поспiшили такi письменники зi свiтовим iм’ям, як Анрi Барбюс, Ромен Роллан, Лiон Фейхтвангер, Бернард Шоу.
Майстер перефарбовуватися, Сталiн умiв сподобатися спiврозмовнику, закордонному передусiм, справити на нього позитивне враження.
Так, iз легкої руки англiйського драматурга Бернарда Шоу британцi, а згодом i американцi, мало не ласкаво називали Сталiна «дядечко Джо», але нiмецький письменник Лiон Фейхтвангер помiтив i дещо iнше: Сталiн не обiгрiв i не нагодував горобцiв, якi скупчувалися бiля вiкон його кремлiвського кабiнету, а тi, перетворившись вiд морозу на крижанi кульки, замертво падали вниз.
І це краще за всiлякi слова розкривало жорстокiсть i безжалiснiсть радянського вождя.
На вiдмiну вiд усiх тих, хто на короткий час зустрiчався з господарем Кремля, Бажанов показує нам не лише «офiцiйного» Сталiна, ми бачимо його в колi своєї сiм’ї — який вiн чоловiк, батько, чим захоплювався.
А щоб критики та читачi не закинули Бажанову неувагу до iнших ватажкiв Жовтневого перевороту, автор вiдводить чiльне мiсце своїм землякам, вихiдцям з України Лазарю Кагановичу (народився в селi Кабани Київської губернiї) та Льву Троцькому (народився в селi Янiвка Херсонської, потiм Миколаївської губернiї).
Спогади секретаря Сталiна Бориса Бажанова подаю у власному перекладi з несуттєвими скороченнями.
Трохи про себе
Я народився 1900 року в мiстi Могилiв-Подiльський на Українi, i українське прiзвище Бажан, подекуди й Бажанов, у наших краях було дуже розповсюджене.
Коли я закiнчив мiсцеву гiмназiю, то це збiглося з лютневою революцiєю 1917 року, а вже наступного, 1918, року я приїхав до Києва, аби продовжити навчання на фiзико-математичному факультетi Київського унiверситету. А в унiверситетi в цей час вирувала революцiя — мiтинги, промови.
Я вважав, що у свої 18 рокiв я ще не розiбрався в поточному моментi, аж раптом один iз вступникiв каже: «Тi, хто у скверi бiля унiверситету записалися до лав бiльшовицької партiї, будуть одразу зарахованi студентами».
Я вирiшив скористатися таким шансом i невдовзi отримав одразу два квитки — студента унiверситету Святого Володимира та тимчасовий квиток члена бiльшовицької партiї.
Поступово життя в унiверситетi ввiйшло в нормальну колiю, заняття розпочалися. Аж раптом сумна депеша з Могильова: батьки померли вiд сипного тифу. Я поспiшив у рiдне мiсто.
Оскiльки я мав на руках такi безцiннi, як на тi часи, квитки, то односельцi мене не вiдпустили: я був обраний секретарем повiтового осередку партiї i водночас завiдуючим вiддiлом народної освiти.
Оскiльки губернський вiддiл партiї розташовувався у Вiнницi, а губернський вiддiл народної освiти — у Жмеринцi, а я по роботi пiдпорядковувався i тому, й iншому, то менi досить часто доводилося бувати в цих українських мiстах.
Радянська влада протрималася недовго — прийшли петлюрiвцi. Та мене вони не чiпали — мiсцеве населення поручилося, що я не лише не спiвпрацював iз чекiстами, а навпаки, рятував односельцiв вiд їхнього терору.
У 1919 роцi розпочалася громадянська вiйна, яка плавно перейшла у вiйну радянсько-польську, i обидвi вони завершилися перемогою бiльшовикiв.
Але в Києвi все ще було неспокiйно — влада весь час переходила вiд одних до iнших, то я, аби продовжити розпочате навчання, 1920 року переїхав до Москви, де через нестачу студентiв був прийнятий до Вищого технiчного училища (в подальшому — iменi Баумана).
А в 1922 роцi, коли Москву охопив голод, я вирiшив повернутися на Україну, адже в нас завжди легше було прохарчуватися.
Та мене зупинив мiй колега по лабораторiї кiлькiсного аналiзу, де я пiдробляв, миючи колби, — Сашко Володарський, рiдний брат убитого терористами пiтерського комiсара Мойсея Володарського:
— Ти не гарячкуй, — каже Сашко, а роби краще, як я роблю.
— А як саме?
— Зранку вчуся, а по обiдi працюю в ЦК партiї — там є такi види робiт, якi можна брати додому. До речi, апарат ЦК зараз сильно розширюється, там є потреба в молодих освiчених працiвниках. Тож спробуй.
І я спробував. Керуючий справами ЦК Ксенофонтов, уважно вивчивши мої папери, сказав:
— Ви вступили до лав партiї не в червоному кутку, а в буремний революцiйний час. Крiм того, у вас є практичний досвiд роботи в низовiй партiйнiй ланцi, тож ми беремо вас, працюватимете в оргвiддiлi ЦК.
Малограмотний чоботар
Завiдуючий оргвiддiлом ЦК ВКП(б) був Лазар Каганович. Що знав я тодi про цю людину?
Чоботар за фахом, вiн рано включився в революцiйну дiяльнiсть, пiднiмаючи київський пролетарiат на боротьбу зi своїм тезкою — цукрозаводчиком Лазарем Бродським.
А далi — арешти, тюрми, заслання, окопи громадянської вiйни.
І саме солдатська маса висунула його — людину мiцної статури й гучного голосу — делегатом I («надзвичайного») з’їзду Рад.
Проходив вiн у Таврiйському палацi Петрограда, i там Каганович уперше побачив Ленiна, там же й припустився першої фатальної помилки: коли формувалося керiвництво Червоної гвардiї, став на бiк українцiв Миколи Подвойського та Миколи Криленка.
А Ленiн, високо оцiнивши заслуги Троцького в придушеннi Кронштадтського повстання, на всi найвищi вiйськовi посади призначає саме Троцького, який став головою Реввiйськради Республiки та наркомом iз вiйськових i морських справ — наркомвоєнмором.
По закiнченнi з’їзду Подвойський i Криленко переводяться на туманну «iншу роботу», а Каганович знову опиняється в окопах громадянської вiйни.
Тим часом червонi переможно женуть бiлогвардiйцiв на схiд Росiї, i коли тi залишають Нижнiй Новгород, Каганович стає вiйськовим комендантом цього мiста.
Тут вiдбувається його зустрiч iз щойно призначеним головою губвиконкому В’ячеславом Скрябiним (Молотовим).
Спокiйний i дещо лiнивий Молотов не вiдпускає вiд себе енергiйного, напористого та пробивного Кагановича, i коли Сталiн, уже «набравши обертiв», запрошує Молотова в Кремль, натякнувши, що той може взяти з собою «перевiрених людей», Молотов розумiє, що вiзьме з собою саме Кагановича.
Коли Ксенофонтов представив мене Кагановичу, той помiтно зрадiв:
— Днями оргбюро ЦК проводитиме розширену нараду за участю представникiв низових партiйних структур. Доповiдь на нарадi робитиму я, а ви — освiчена, як я бачу, людина — вестиме протокол, тобто секретарюватимете.
Виступав Каганович без папiрця, говорив плутано i довго, «брав» слухача не логiкою мiркувань, а пiднесенням, пафосом звичайних фраз.
Але тi, хто виступали пiсля нього, внесли чимало конкретних пропозицiй.
По закiнченнi наради до Кагановича пiдiйшов редактор часопису «Радянське будiвництво» Карл Радек, аби замовити керiвну статтю для журналу.
— Е, нi, — вiдсахнувся Каганович, у мене для цього немає часу, кожна хвилина розписана.
Це була вiдверта брехня: чоботар Каганович не отримав нiякої освiти, писав iз грубими граматичними помилками, а про те, щоб викласти на паперi свої думки, i мови не могло бути.
Тодi Радек ухопився за мене, мовляв, ви вели протокол зборiв, тож зробiть статтю за вашого впливого шефа.
Я не вiдмовив йому, i вже за тиждень привiз статтю на Сретенку, де розташовувалася редакцiя.
Це було досить зухвало i необачливо з мого боку, адже писав я без згоди на те Кагановича.
Але треба було бачити, як Лазар Мойсейович читав i перечитував «свою» статтю, а згодом носився з нею по всьому ЦК, запитуючи кожного: «Ви читали мою статтю?»
І вже повною нiсенiтницею виглядало те, що це саме запитання вiн поставив i менi — тому, хто її написав.
І тут я зробив висновок: бiльшовицькi вождi без докорiв совiстi крадуть чуже, видаючи його за своє. Невдовзi це пiдтвердилося i на найвищому рiвнi.
Через деякий час Каганович знову викликає мене i каже серйозним тоном: «Вам доручається справа виняткової вiдповiдальностi й важливостi: скласти проект нового статуту партiї. Впораєтеся?»
Я вiдповiв не одразу, i Каганович зрозумiв мої вагання: «Наполягати не буду. Подумайте».
Якби я вiдмовився, то iстотно «пiдмочив» би свою репутацiю i втратив роботу. І я почав працювати.
При цьому спирався не лише на свiй невеликий досвiд партiйної роботи, а й на виступи партiйцiв iз слушними зауваженнями, мовляв, попереднiй статут був прийнятий 1903 року, коли партiя перебувала в умовах пiдпiлля, нинi ж вона стала правлячою.
Я пiдсумовував i узагальнив усе, що висловлювали партiйцi на зборах у Вiнницi, Жмеринцi, Київському унiверситетi та Московському, й отримав широку картину суттєвих перетворень.
І те, що в мене вийшло, разюче вiдрiзнялося вiд того, що приймали далекого 1903 року.
Коли я принiс Кагановичу повний текст оновленого статуту, то вiн устиг забути про дане менi доручення:
— Я дуже зайнятий, товаришу Бажанов, тож даю вам три хвилини. У чому справа?
— Справа в тому, що я принiс проект нового статуту партiї.
Кагановича вразила моя зухвалiсть, але це була його «тема»:
— Ану, покажiть.
Вiн двiчi перечитав усi пункти нової редакцiї i недовiрливо запитав:
— Це ви самi написали?
— Сам.
— Нiчого не поробиш, ходiмо до Сталiна.
Коли Сталiну доповiли, що прийшов Каганович iз проектом нового статуту, вiн одразу ж прийняв нас, не здивувавшись, що разом iз Кагановичем до кабiнету ввiйшов i незнайомий молодий чоловiк: Сталiн знав, що Каганович через малоосвiченiсть не здатен скласти проект такого документа, тож привiв, очевидно, того, хто розробив цей проект.
Перечитавши все i вдруге, i втретє, Сталiн сказав:
— Ви ще такий молодий, а ваш стаж перебування в партiї ледве перевищує три роки, тож звiдки така обiзнанiсть?
Я почав боязко щось бурмотiти, але Сталiн мене не слухав:
— Статут — це найважливiший партiйний документ, — мовив вiн. — Змiни до нього не можна вносити одноосiбно, i навiть група людей не має на це права. Та оскiльки проект уже розроблено, ми скличемо Всесоюзну партiйну конференцiю. І головне: ви свiдомi того, що доповiдь iз цього питання має зробити лiдер партiї, лiдер країни, визнаний народом?
Сталiн недвозначно натякнув на себе, i так, зрештою, й сталося: на партконференцiї вiн добросовiсно зачитав проект складеного мною статуту, щоправда, з деякими зауваженнями вiд близьких йому закавказьких партiйних органiзацiй.
Але про Сталiна — далi, зараз же хочу завершити розповiдь про Кагановича: аби йому, єврею, вцiлiти бiля антисемiта-Сталiна, то треба було не лише вiдмовитися вiд свого єврейства (його знаменита фраза «я не єврей, я комунiст»), а й зректися всiх своїх родичiв i друзiв.
Що вiн блискуче й зробив: коли заарештували його рiдного брата Михайла Кагановича, першого мiнiстра авiацiйної промисловостi СРСР, то Сталiн запитав свого соратника, що вiн думає з цього приводу.
І Лазар Каганович, знаючи, що готується стовiдсоткове вбивство, без найменшого смутку запевнив Сталiна, що це його не стосується, бо це, мовляв, «справа слiдчих органiв». Дiзнавшись про таку позицiю молодшого брата, Михайло Мойсеєвич застрелився.
Надалi Каганович стає одним iз найвiдданiших сталiнцiв. Якщо в нього спочатку була совiсть та iншi людськi якостi, то, пристосувавшись до сталiнських «вимог», вiн втратив будь-яку людянiсть i винищення мiльйонiв не заважало йому спати спокiйно.
«Спочатку — Я, революцiя — потiм»
Цi слова якнайкраще характеризують такого ватажка Жовтневого перевороту, як Лев Троцький.
Без сумнiву, вiн був одним iз найосвiченiших серед тих, хто боровся «за iдеали Жовтня», але в ньому напрочуд дивно спiвiснували як видатнi якостi, так i суттєвi недолiки: вiн був чудовим промовцем, мiг знайти i кинути в маси потрiбне гасло, а на засiданнях Полiтбюро говорив смiливо i з пiднесенням, i водночас вiн був людиною пози, впевнений, що вiн уже ввiйшов до Історiї (з великої лiтери).
Вiдтак його буквально розпирало те бонапартiвське Я, вiд нього можна було почути:
«Коли я вiв пролетарiат на штурм Зимового палацу...»
«Коли я пiдписував у Брест-Литовську Брестський мирний договiр...»
Але найперше розповiдав такий епiзод зi свого дитинства: у дев’ятирiчному вiцi Троцький (тодi Льова Бронштейн) навчався в Одеському реальному училищi й жив у свого дядька Мойсея Шпенцера.
І дядько — той iще базiка — не раз доводив племiннику, що в Росiї панує потворний режим, коли царський рiд Романових бездарно керує величезною країною без усiляких обмежень.
І немає в країнi такої сили, яка б повалила ненависне йому, Мойсею Шпенцеру, самодержавство.
«Та чи мiг подумати мiй дядько, — iз задоволенням посмiхався Троцький, — що за одним столом iз ним сьорбає чай якраз той, який скине самодержавство, вiдкриє нову еру в iсторiї Росiї?»
Пiсля повалення самодержавства, а згодом i Тимчасового уряду Троцький упевнено стає ленiнським фаворитом, аж раптом дорогу йому перетинає неяскравий i непримiтний у натовпi Йосиф Сталiн: виступаючи в Інститутi червоної професури зi спогадами про Ленiна, Сталiн сповiстив, що навеснi буремного 1917 року зустрiчав Ленiна на Фiнляндському вокзалi Петрограда, i Ленiн читав йому свої Квiтневi тези — курс на збройне повстання, як у неспокiйному Петроградi, де нишпорили банди та контрреволюцiонери всiх мастей, вiн, Сталiн, сховав Ленiна на квартирi робiтника-ткача Іванова i тим зберiг Ленiну життя для подальших звершень.
Усi в країнi iз захватом слухали цей солодкий дзвiн, усi, крiм Троцького, у численних виступах вiн заявляв: так званi «спогади» Сталiна — чистiсiнька вигадка та брехня, у повсталому Петроградi Сталiн перебував зовсiм не на перших ролях, суттєвого впливу на подiї не мав.
Зi свого боку, в iнтерв’ю Американському єврейському агентству Троцький довiрливо повiдомив, що коли Ленiна було поранено i вiн на тривалий час вийшов iз ладу, то запросив Троцького до себе i в категоричнiй формi запропонував очолити Раднарком (уряд), бо сам Ленiн через погiршення стану здоров’я хоче зосередитися на посадi лiдера партiї.
Навiть не роздумуючи, Троцький вiдповiв рiшучою вiдмовою, бо на вершинi влади вже перебував один єврей — Якiв Свердлов, посада якого вiдповiдно до європейських стандартiв дорiвнювала президентськiй.
Для темної да вiдсталої Росiї, яка «уславилася» погромами, чорносотенцями, межею осiлостi та iншими мерзотами, нiякими аргументами неможливо було б обґрунтувати наявнiсть двох євреїв на найвищих посадах, уже й так по росiйських мiстах гуляла провокативна пiсенька: «Чай Висоцького, цукор Бродського, Росiя Троцького».
Амбiцiйний i самовпевнений Троцький високо цiнував свiй особистий внесок у перемогу Жовтня, вiдтак не боявся нiкого. Навiть Сталiна.
Показовим є виступ Троцького в Полiтбюро з нагоди 10-х роковин Жовтня.
Звертаючись до членiв Полiтбюро й особисто Сталiна, Троцький каже: «Ви — група бездарних бюрократiв. Якщо постане питання про долю країни, якщо станеться вiйна, ви будете абсолютно безсилi органiзувати оборону країни й досягти перемоги.
Тодi, коли ворог буде за сто кiлометрiв вiд Москви, ми зробимо те, що зробив свого часу Клемансо, — ми скинемо бездарний уряд, але з тiєю рiзницею, що Клемансо задовiльнився взяттям влади, а ми, крiм того, розстрiляємо всю вашу банду нiкчемних бюрократiв, що зрадили революцiю. Так, ми це зробимо. Ви також хотiли б розстрiляти нас, але ви не смiєте. А ми посмiємо, адже це буде цiлком необхiдною умовою перемоги».
То як не зняти капелюха перед цим виступом?
У полiтичнiй дiяльностi Троцького центральне мiсце посiдала боротьба проти сталiнiзму.
Коли Сталiн i на Україну розповсюдив такi потворнi явища, як голодомор, ГУЛАГи, значна частина партiйних i державних дiячiв України (зокрема, Юрiй Коцюбинський, Іван Голубенко) були активними дiячами Українського троцькiстського центру, всiляко сприяв троцькiстам i Павло Постишев, за що й був розстрiляний.
Ідеї Троцького знаходили розумiння в довоєннiй Галичинi, а також серез українцiв Канади, його працi висвiтлювала газета «Робiтничi вiстi», яка виходила в Канадi й звiдти завозилася до Галичини.
Троцький не раз пiдкреслював, що Українi, яка має такий вагомий потенцiал, як чорноземи, вугiлля, морськi та рiчковi порти, кадри науковцiв i трударiв, нiчого не потрiбно вiд Росiї, бо Україна самодостатня, тож у подальшому Росiя витягуватиме майже все з України.
І вже як справжню сенсацiю сприйняли в Галичинi й за кордоном роботу Троцького «Про полiтичну самостiйнiсть Української РСР».
Злочинець пiдступний i аморальний
Йосиф Сталiн нiколи й нiчого не забував. Не забув i того, що проект такого важливого документа, як статут партiї, розробив я, а коли цей проект ще й схвалила Всесоюзна партiйна конференцiя, Сталiн «категорично» запросив мене до себе, як вiн висловився «до мого апарату».
Коли я вийшов на роботу, то застав у приймальнi Сталiна вже досвiдчених Товстуху, Мехлiса, Канера, але надалi, якщо Сталiн i викликав до себе когось iз них, то обмежувався короткими наказами: «пошту», «чаю», «сiрники».
А в мене, як у його особистого секретаря, була набагато складнiша робота, тож менi було дозволено бувати в нього i вдома. Я вдивлявся в нього зблизька i хочу вiдтворити те, чого iнший не знав i не мiг знати.
Його iм’я було вкрите шаром мiфiв i легенд, подейкували про його надзвичайну волю, твердiсть i рiшучiсть. Це не так.
Сталiн — людина надзвичайно обережна, нерiшуча i вряди-годи не знає, як бути й що робити, але вигляду не показує.
Я часто бачив, як вiн коливається й скорiше йде услiд за подiями, нiж випереджає їх.
Мудрiсть Сталiна — ще один мiф. Уважно слiдкуючи за дебатами, вiн завжди схиляється до думок бiльшостi, а потiм, узявши слово, наче вiд себе пропонує те, що висловила бiльшiсть.
Виходить так, що хоча Сталiн промовець поганий, але те, що вiн пропонує, завжди приймається. Оце й дає привiд говорити про мудрiсть Сталiна — приховану й утаємничену.
До мистецтва, лiтератури, музики Сталiн байдужий, зрiдка пiде послухати оперу, частiше — «Аїду», i це тому, що фараон має абсолютну владу над рабами, а це збiгається з його свiтоглядом.
Залишається незбагненним: як мiг Сталiн, маючи такий скупий арсенал даних, прийти до абсолютної, диктаторської влади?
Розпочинав iз того, що обiйняв посаду наркома з нацiональних питань. Але наркомом Сталiн лише вважався, в наркоматi його нiколи не бачили, а на фронтах громадянської вiйни його анархiчна дiяльнiсть була навiть i шкiдливою.
Розглядаючи ретельно його життя та його поведiнку, важко знайти в них якiсь людськi риси.
Єдине, що я мiг би вiдзначити в цьому сенсi, — це деяка батькiвська прихильнiсть до дочки Свiтлани, i то до якогось моменту. А бiльше, мабуть, нiчого.
Коли дружина Сталiна — Надiя — повернулася з пологового будинку, вона звернулася до всiх, хто її зустрiчав: «Ось, полюбуйтеся моїм шедевром». «Шедевру» не виповнилося й мiсяця i був вiн зморщеним комочком.
Це й була Свiтлана. Декому Надя дозволила навiть потримати дочку на руках, але не бiльше однiєї хвилини. До нiг Надi тулився старший син Вася, якому тодi було не бiльше п’яти рокiв.
Коли повернувся їхнiй батько, то почав частувати всiх добiрними грузинськими винами. Не оминув i мене, але я, знiяковiвши, мовив йому: «Я не п’ю, товаришу Сталiн».
«Це найкраще у свiтi кахетинське вино, — мовив вiн у вiдповiдь, — чому б вам не випити за мою дочку?»
Та я стояв на своєму, бо боявся через алкоголь втратити контроль над собою, а поряд зi Сталiним, iншими членами Полiтбюро це було небезпечно.
Подивитися на свою зведену сестру раптом вийшов зi своєї кiмнати Якiв — старший син Сталiна вiд першого шлюбу. Чомусь його нiколи не називали iнакше, нiж Яшка.
Це був дуже стриманий, мовчазний i потайливий юнак, вiн був на чотири роки молодший за мене.
Вигляд у нього був забитий, вражала одна його особливiсть: вiн був завжди занурений у свої внутрiшнi переживання, i коли ви зверталися до нього i навiть говорили щось, вiн вас не чув, i вигляд у нього був якийсь вiдсутнiй.
У медицинi такий стан зветься нервовою глухотою. Єдине, що дiяло на нього безвiдмовно, це окрик батька, якого вiн панiчно боявся.
Аби завершити портрет сталiнської сiм’ї, докладнiше зупинюся на його дружинi Надiї. Вона нi в чому не була схожа на Сталiна, вона була порядною i чесною людиною.
Вона не була красивою, але в неї було вiдкрите й миле обличчя, вона була приблизно мого вiку, але виглядала старшою за мене.
Довкола неї було якесь провалля — жiнок-подруг вона не мала, а чоловiки боялися навiть наблизитися до неї — раптом Сталiн щось помiтить, зi свiту зживе.
Її хатнє життя було важке, адже Сталiн i вдома був тиран.
Надя казала: «Третiй день мовчить, нi з ким не розмовляє i не вiдповiдає, коли до нього звертаються, дуже, дуже важка людина».
І це була вiдкрита демонстрацiя його жорстокостi, нелюдськостi i це, врештi-решт, й довело Надю до самогубства.
Пiдсумовуючи все сказане, можна стверджувати, що Сталiн був аморальною людиною зi злочинними нахилами, i пристрасть у нього була одна: жага влади.
Пристрасть манiакальна, пристрасть азiйського сатрапа далеких часiв, перенесена ним у час сьогоднiшнiй.
Я часто запитую себе: як же змогла ця людина — семiнарист-невдаха у минулому, син чоботаря, виходець iз глухого аулу, що загубився в гiрських просторах Грузiї, пiдкорити мiльйони людей, а заради того, аби втриматися при владi, холодно й методично знищувати цi мiльйони?
Вiдповiдi не знаходжу.
