Із художницею Наталією Павлусенко «Україна молода» поспілкувалася на виставці «Герої козацької України» у Музеї гетьманства у Києві.
Охочі у підвальній залі будинку, якому не менше 300 років, милувалися експозицією із семи портретів гетьманів та отаманів.
Гостями виставки стали, зокрема, Ігор Мазепа , голова координаційної ради міжнародної громадської організації « Родина Мазеп»; Олексій Дорошенко, президент Гетьманського фонду Петра Дорошенка; актор Театру імені Івана Франка Володимир Нечипоренко, з якого пані Наталя малювала одного з гетьманів.
У планах художниці — додати до своєї колекції гетьманів портрети Івана Сулими та Дмитра Вишневецького.
А ще Наталія Павлусенко мріє намалювати Івана Богуна. І вдосконалити вже існуючі портрети гетьманів так, щоб ними ілюстрували підручники з історії.
Замість Северина Наливайка — булава
— Пані Наталю, чому і коли вам прийшла ідея малювати гетьманів? Чий портрет був першим?
— Що мене наштовхнуло — це підручники з історії мого сина. Коли він навчався у художній школі, то вивчав історію. І за всі роки навчання я гортала ці підручники. Їх прикрашали портрети польських королів, російських царів, султанів Османської імперії — їх прижиттєві дуже гарні портрети. Мене обурював той факт, що, на жаль, не було таких портретів у наших героїв. Або був поганий прижиттєвий портрет, або не існувало портретів взагалі, як у Северина Наливайка — замість нього друкували булаву.
Мені стало дуже соромно, і я почала пробувати писати ці портрети. Першим був портрет Богдана Хмельницького. Потім мені трапилися дослідження про те, яким був Мазепа, бо прижиттєвих портретів у нього майже не збереглося. По цих дослідженнях мені стало цікаво відтворити його портрет. Мазепу я кілька разів повторювала, як і Богдана Хмельницького. Потім Іван Підкова, який за життя дуже погано зображений.
Тобто пальне, яке рухає мною — це національний сором. Не стільки національна гордість, хоча вона теж є, а національний сором за те, що в підручнику бачать наші діти. Художники, як правило, замислюються над своїм самовираженням, як показати себе, свою індивідуальність, свою творчість. Я йду іншим шляхом. Не стільки хочу показати свою індивідуальність та творчість, скільки хочу залатати білі плями в історії. Можливо, в цьому є якась творчість, але це більше реконструкція історична.
Перш за все, мене проконсультував Музей гетьманства. Звідси все починалося. Епоха «Фейсбуку» дала знайомство з різними істориками, реконструкторами одягу. І зараз, уже в останньому портреті Дорошенка, про те, яким робити одяг, мене консультував Сергій Шаменков. Це дуже хороший реконструктор та дослідник історичного одягу. Раніше я його не знала. Зараз настільки швидко йде інформація, що завдяки цьому наступні портрети будуть уже на іншому рівні. До цього я не робила виставку, бо постійно думала, що будуть ще кращі і кращі портрети. Виставку у Музеї гетьманства зробила спонтанно.
— А буде продовження цієї колекції?
— Ще, може, три-чотири портрети, не більше, а далі — все. Якщо буде якесь замовлення: або державне, або приватне, то я, можливо, хотіла б заново повторити й Івана Мазепу, і Петра Дорошенка, і Петра Сагайдачного, і всіх решту. А ще є дуже велика мрія написати Івана Богуна, про якого зараз готується до друку книжка Тетяни Таірової-Яковлевої. Цікаво буде почитати.
— Розкриєте секрет, кого з гетьманів малюватимете наступним?
— Хочу обов’язково написати Байду-Вишневецького, якого колись писала, але в цій колекції його немає. Також у цю колекцію хочеться написати Івана Сулиму. З двома іншими ще не визначилася.
«Дуже люблю Івана Мазепу»
— А хто з гетьманів є вашим улюбленим і чому?
— Вони у мене всі, як кажуть, улюблені. Але, звичайно, я дуже люблю Івана Мазепу. Бо це постать одіозна і для України значуща. Він понад 20 років був гетьманом, а не просто там декілька років. Це людина, яка зробила колосальний внесок в Україну. Люблю Івана Сірка. До речі, про Сірка-характерника. Історики вже довели, що це міф. І мені це дуже приємно.
Він був настільки розумний, що прораховував усі свої битви. І якщо бачив, що програє, то не вступав у битву, тому він не програв жодної битви. Я хотіла передати у портреті його хитрість, розум, поміркованість, нестандартне мислення, які я написала на основі реконструкції Лебединської, що реконструювала по черепу скульптурний портрет Сірка. Із нього я намагалася зробити живописний портрет більш молодого віку.
— Якщо повернутися до Мазепи, що було в тих дослідженнях, як у вас склався саме такий образ цього гетьмана? Адже існує не так і мало його зображень.
— Першим мені трапилося дослідження «Яким був Мазепа» у книзі Кіма Скалацького «Пошуки, знахідки, відкриття». Він дуже цікаво надрукував описи французьких дипломатів, козацької старшини, які розповідали про зовнішність Мазепи. Також він надрукував портрет його друга — якогось графа, який був подібний на Мазепу. На основі цього я зробила перший портрет. Уже коли Ольга Ковалевська стала досліджувати це питання, й «1+1» створив фільм, то виявилося, що наші портрети дуже схожі.
Тобто дослідження антропологів, судових експертів iз тих зображень, що вони брали, і з тих, що брала я, у пiдсумку зійшлися дуже близько один до одного. Наші образи дуже подібні. Просто в них гетьман без шапки, а в мене він у шапці і більш завуальований. Це ще раз підтверджує, що ми ідемо, мабуть, одними й тими ж шляхами і приходимо до того ж самого результату та наближаємося до його образу максимально, наскільки можливо наблизитися. А от цікаво із Северином Наливайком, у якого взагалі немає образів.
Лицарство минулого переплітається із лицарством сучасним
— Так, до речі, як ви відтворюєте портрети тих гетьманів, чиї зображення не збереглися?
— Це дуже важка робота, але я трішки ввімкнула логіку і подумала про те, що письменники створювали його літературні портрети. Скажімо, Микола Вінграновський у романі «Северин Наливайко» описує його зовнішність. Він пише, що Наливайко був гарний, як Бог, мав гнучкий високий стан, був смаглявий, мав чорний оселедець, був iз темнавими губами. До того ще й освічений. Брат його був священиком у церкві князя Острозького. Тобто це були дуже освічені, шляхетні люди, це не були якісь прості нерозумні дикуни, як іноді нам нав’язують образ шароварщини.
Але справа в тому, що психологічний образ важко було створити. На час створення цього портрета була активна фаза війни з Росією. В iнтернеті траплялися різні фотографії героїв АТО, я їх зберігала і наштовхнулася на фотографію Олександра Мороза із серії Вікторії Ясніцької «Портрет солдата». Він зовсім рудий, голубоокий, не підходив до цього чорнявого образу, але психологічний його портрет був вражаючим. Він мене вразив своєю простотою, простим мужнім поглядом людини, яка брала до рук зброю, і не тільки брала, а й воювала цією зброєю. Я взяла його психологічний образ на свій портрет, тобто скористалася оцим його поглядом.
Потім виявилося, що це Герой України. Ми знайшлися через «Фейсбук» iз ним та його дружиною. Цікаво, коли я написала цей портрет і надіслала їм фотографію, а у них дитинка близько двох років, дівчинка, і вони показали їй Северина Наливайка та запитали: «Хто це такий?», вона сказала: «Тато», незважаючи на те, що тато рудий та голубоокий, а Северин Наливайко — чорнявий. Тобто психологічний образ вдалося передати.
Лицарство минулого переплітається з лицарством сучасним. Хоч війна — це трагедія, але, з іншого боку, це дає можливість подивитися в очі цим героям, людям, які настільки мужні. Це люди, які переступають через iнстинкт самозбереження, які жертвують собою заради нас. І взагалі, те, що ми зараз iз вами отут розмовляємо і ходимо по виставці, а Путін не в Києві, — це завдяки їм.
Для попередніх моїх робіт — до війни, до Майдану, мені позували актори Театру імені Франка.
От ви кажете, з чого зробити? Поганенькі зображення, поганенькі, але вони хоч якісь були, наприклад, Богдана Хмельницького з гравюри Гондіуса, Байди-Вишневецького є прижиттєвий портрет в Історичному музеї. Це, знову ж таки зображення низької якості, але щось можна було з них тулити. А от коли я прийшла до якоїсь такої точки, що немає взагалі нічого, дуже важко щось було створити.
Якщо ми візьмемо європейські портрети козацької доби, наприклад, у Польщі, в Голландії, у Британії, в Іспанії над ними працювали художники XVI—XVII століть: Дієго Веласкес, Ганс Гольбейн, Рембрандт Харменс ван Рейн. Це були видатні художники, які робили такий колосальний рівень, порівняно з якими у нас, на жаль, дуже велика прірва. Але ж ті художники малювали з натури, їм королі позували! Вони бачили одяг, вони могли його намалювати достеменно, з усіма деталями, ґудзиками і пір’ям.
А тут нічого цього не було. От я дійшла до цієї точки. І тут мені вже покійна Ірина Георгіївна Левицька, художниця з театральної сім’ї, сказала, що мені потрібен Театр імені Франка. І от коли я зробила останнього Байду-Вишневецького, пам’ятаю, їду потім у метро, мені так тяжко на душі, і думаю: «Боже, дійсно, ну спробую я цей театр». Я звернулася в театр Франка з офіційним листом, довго йшли якісь перемовини — і актори відгукнулися. Вони перед виставою «Назар Стодоля» та перед «Урус — шайтан» уже в приблизному козацькому одязі та гримі попозували мені для фотосесії.
— Як проходила ця фотосесія, ви якось підбирали акторів на роль гетьманів?
— Мені не було навіть що вибирати, для мене було головне, щоб вони дали мені можливість просто потримати булаву, подивитися приблизний одяг, як лежать складки на одязі, на руках, як шапка лежить, який психологічний образ. Завдяки цій фотосесії було створено портрети декількох гетьманів, зокрема Івана Сірка. Я попросила акторів зробити парадний варіант портрета з булавою, такий собі парсунний.
І сказала: «А потім ви запропонуєте щось своє і пофотографуємо те, що ви запропонуєте». І от Анатолій Чумаченко взяв стілець, сів на нього, взяв шаблю, повів шаблю туди, шаблю сюди. Коли я потім подивилася ці його фотографії, мені дуже сподобалося. Іван Сірко взявся з нього, з його положення, з цього психологічного образу. Коли шабля — це його подруга, це його така інтимна зброя, з якою він розмовляє, це його таке любовне ставлення до своєї зброї.
Мене часто звинувачували у «Фейсбуцi», що він не може тримати лезо біля сонної артерії. Це взагалі-то смішно, тому що людина, яка воює, ніколи не заподіє собі ніякого такого зла. Допомога акторів театру була ще до війни, ще до 2013 року. Так вийшло, що до війни були ті лицарі — театральні, а після війни — це вже наші військові лицарі.
«Зараз картина живе двома життями»
— Дивишся на намальовані вами портрети — ніби живі люди переді мною. Як вам вдається їх настільки оживити?
— Мені хотілося їх оживити, щоб вони щось промовляли. Я, наприклад, щаслива, що ці портрети, які, як ви кажете, оживають, є нiби живими образами, тобто вони промовляють. Таке враження, що не ми хочемо подивитися на них, а вони хочуть подивитися на нас, реінкарнуватися сюди через ці портрети і подивитися. Це за рахунок акторів Театру імені Франка плюс герой АТО. Реалістична натура дає більше. Те, що я бачу, те я можу цілком використовувати, ну а далі — вміння, майстерність, яка дає можливість це зробити.
— Ваші роботи є у приватних колекціях. Чи багато поціновувачів такого національно-патріотичного малярства?
— Дуже мало поціновувачів цього патріотичного напряму. Я вам скажу, що черги такої не стоїть, щоб хтось замовляв. Оця колекція створювалася як? Одна моя знайома замовила мені портрет, щоб подарувати чоловікові на день народження. Я написала Івана Підкову. Чоловік побачив Івана Підкову і захотів цілу серію. Але, щоб хтось у мене запитався про купити чи замовити — ні. Зараз картина живе двома життями. Перше життя — це її життя на полотні, а друге — не менш важливе — це життя онлайн, життя на рекламі, на коробці цукерок. І тому заради цього другого життя я йду багато на що.
«Хочеться, щоб портрети були достовірніші»
— Як ви ставитеся до ідеї ілюструвати портретами, які ви створили, підручники?
— Я дуже хотіла б, але поки що не задоволена своїми роботами аж настільки. Мені хочеться, щоб портрети були достовірніші. Думаю, що Северина Наливайка вже можна взяти в підручник. Можливо, можна взяти Петра Дорошенка, Богдана Хмельницького, точно можна помістити в підручник Івана Підкову. Я була би щаслива, якби ці портрети пішли в підручники і робили свою роботу, позитивно впливали на дітей, допомогали б, щоб учням було цікавіше історію вивчати. Бо одна справа — бачити примітивне зображення, і зовсім інша — коли бачиш красиве зображення.
— У підручниках часто повторюють одні й ті самi портрети.
— Тому що там використовуються історичні портрети. Це ж історія України, а не посібник iз мистецтва і культури. Якби діти ще вивчали у наших школах ази культури! От я закінчила міжрегіональний університет Грінченка. Там була покійна Елла Вікторівна Бєлкіна, яка зробила підручник для 5-го класу «Мій Київ» і робочий зошит. Там була культура — всього потрошку: і архітектура, і живопис, і кіно.
Я думаю, в усіх західних школах вивчають історію культури, мистецтв, а в нас, на жаль, узагалі не вивчають на належному рівні, тому діти не знають, що таке портрет і що таке музей, де розташований оперний театр і що це таке. У нашій освіті це величезна прогалина. Тому в підручник з історії будь-що не можна друкувати, треба, щоб зображення були максимально достовірним з історичної точки зору.
