Фома, як його називають друзі та шанувальники, — людина багатогранна.
Сергій Фоменко не лише чудовий музикант i керівник гурту «Мандри», а ще й патріот.
Не так давно разом із друзями здійснили тур по Україні — Європі — Америці: Сергій був промоутером виставки, яка розповідала глядачам про героїзм і мужність Майдану.
Там про нас нічого не знають і не розуміють
— Гурт «Мандри» існує два десятки років. Чи всі пісні потрапили в диски, яких вийшло вже добрий десяток?
— Перші пісні я писав... російською мовою, тому вони не для «видання», а всі україномовні — записані, але не всі офіційно видані: деякі живуть своїм життям у нетрях інтернету.
Останні три роки займався не музикою, а культурною дипломатією: як автор ідеї, як куратор, компілюючи, аби задумане найкраще спрацьовувало. Ми зробили велику мультимедійну виставку «Майдан. Україна. Шлях до свободи» — був її куратором і промоутером.
Відкрили її в Києві, а згодом вона побувала в Берліні, Лондоні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Вашингтоні. Добралися ми навіть до конгресу США, показуючи її конгресменам під час бізнес-форуму. Три місяці з нею знайомилися студенти Університету ім. Вашингтона, а завершили експозицію в одному з найкрутіших ВНЗ світу — Єльському університеті.
Оскільки виставка була «живою», адекватною часу, то з’явилася й додалася друга частина — присвячена війні. Знайомий сапер «Добровольчого українського корпусу» прислав у Київ зрешечений осколками шолом нашого загиблого невідомого воїна, й цей артефакт згодом бачили на виставці за океаном.
Показували ми «там» i щити, палиці, шоломи, бруківку, «коктейлі молотова» з Майдану, адже свого часу назбирали їх цілу фуру (240 щитів, діжки, дроти, сім мішків каміння з Інститутської й Грушевського, частини барикад і т.д.). Наразі всі ці вже історичні речі зберігаються на складі мого товариша.
Аби відвідувачі виставки одразу потрапляли в «ту» революційну атмосферу — під час перегляду їх супроводжували звуки (постріли, крики, удари кайла по бруківці, які пiд час Майдану мої друзі музиканти записували на диктофон). На жаль, ніхто, крім нас, не зробив від держави подібної виставки, яка би їздила по світу, де була б експозиція артефактів, картин, демонструвалися докфільми, були б зустрічі з дискусіями, інтерв’ю.
— Ви були також промоутером «Добровольців божої чоти»...
— Так, фактично в цей же період часу був промоутером документального фільму «Добровольці божої чоти» режисера Леоніда Кантера про бійців «Правого сектору». Ми з друзями з допомогою української діаспори провели найбільший у новітній історії тур українського фільму та його творчої групи, бо це було 14 міст у США та 10 — у Канаді.
У повних залах, де фільм сприймали фантастично. А ще були ж неофіційні покази у військових академіях (Вест-Пойнт, Королівська академія, канадійська академія в Кінгстоні). То була серйозна й цікава робота, адже треба було чимало всього збирати докупи — логістика, переписка. Усе це навчило мене багатьох речей, про які я не знав, будучи в Україні лише музикантом.
— Чому, по-вашому, Україна часто програє інформвійну?
— Шкода, що назагал подібні нашим проекти для держави були й є нецікавими. Але саме держава повинна проводити таку роботу, бо під час цих турів, які були фактично «партизанщиною», стало зрозумілим, що там про нас нічого не знають і не розуміють. І досi така ситуація, бо ніякої інформації про себе ми не транслюємо. У нас немає ніяких агентств, холдингів, які б займалися українською «пропагандою», а уявлення про нас за кордоном люди складають з ефірів на кшталт Russia Today...
Тож чиновникам варто зрозуміти, що ця ідеологічна, інформаційна робота є однією з безпекових складових, бо інакше держави може й не стати. Тож, мотаючись через океан, буваючи на фронті, музикою я займався опосередковано, адже то був дивний спосіб життя. І врешті, по поверненні з цих численних закордонних турів, зрозумів, що все треба міняти, адже набув дуже серйозного досвіду. Так сталося, що попередній багаторічний склад гурту перестав існувати.
На нашу «шоблу» виділили аж 50 доларів
— Як починалося захоплення музикою й що вплинуло на вибір професії?
— Мені дуже подобався баян і я пішов у музичну школу. Трохи пізніше поміняв уподобання, змінивши баян на гітару й навчившись грати на ній самотужки. Музика завжди була присутня в моєму житті й завжди хвилювала як жанр. Любив слухати музику, а ще більше — брати участь у тому процесі. Наприклад, коли ще був зовсім маленький, то полюбляв гамселити по дивану лінійками, відбиваючи в такт мелодії, яку слухав. Пізніше, коли вже навчився читати й писати, то почав творити пісеньки, а далі — більше. Нещодавно, риючись у своєму архіві, натрапив на багато своїх творінь, які в дитинстві записував на магнітофон.
— Що для вас «Мандри»?
— Група постійно міняється, зараз це вже четвертий склад. «Мандри» — це скорше бренд, ніж кілька однодумців, які постійно працюють в одному напрямку. Цей бренд був придуманий дуже давно спершу в одному форматі (своєрідний музичний театр «нічогонероблення», тусовка творчих людей) — ми собі просто бавилися, граючи такий-собі «фрінойс».
На початку 1990-х (нас тоді було 15 чоловік) якось до нас завітав один із дипломатів і запросив грати імпрезу на відкритті якоїсь виставки в Будинку вчителя, додавши: «Нам саме не вистачає ось такого музичного бешкету», ще й виділив на нашу «шоблу» аж 50 доларів. Ось цю нашу імпрезу тоді й можна вважати першим публічним виступом. До речі, напередодні виступу цей дипломат нас запитав: «Як вас представити?» і мені спало на думку красиве слово «мандри» — згодом цей бренд я собі й забрав. Почали писатися пісні — й «процес» пішов.
— Ви пишете і музику, і слова — скільки цей процес поглинає часу, й як багато пісень у вашому доробку?
— Та десь кілька сотень. Пісня в мене народжується з музикою. Буває, що прийде лише перше слово, але музику обов’язково треба додати, бо інакше можна загубитися. Тож основна мелодія «приходить» сама. Пісня може писатися за 10 хвилин, а на іншу — йде кілька років. Ніколи не стараюся, та й немає такого бажання, щось із себе вичавити й насильно придумати. Тобто, має прийти і рима, і мелодія. Тобі щось приходить цікаве — оце перше ти й записуєш. А вже потім намагаєшся «поставити» риму, і звичайно ж — повинен бути зміст. Але, якщо воно не йде, то я його не придумаю.
Наприклад, пісня «Гради вогняні», на яку ми зробили кліп, почала писатися ще до початку війни, десь у 2011 році, коли з’явилися перші рядки: «На світанку тануть, як дим/ Зорі — золоті, золоті!/ Падають у вікна твої/ Золотих зірок промені». І все. І скільки я не бився, далі нічого придумати не міг. І ось почався Майдан, потім війна — пісня з’явилася повністю, й вважаю її однiєю зі своїх найсильніших. Ми цей кліп уперше показали 24 серпня, адже він — на честь українських вояків.
— Як нині працюєте на музичному фронті?
— Нещодавно підписав контракт із «Комп Мюзiк», яка є дочірньою компанією американської Universal, на те, що вони займатимуться моїми правами на твори. І, нарешті, почав робити все так, як це треба було робити ще... 20 років тому. Наразі інший склад гурту й я опрацьовую нову концепцію, що під «Мандри» можна брати будь-кого, хто потрібен для втілення того чи іншого творчого завдання: це можуть бути і духові оркестри, й іноземні музиканти.
Це не будуть одні й ті самi люди, бо досвід попередніх років показав, що все швидко змінюється. Тож останні півроку дуже щільно працював у студії й нарешті підготував до видання в листопаді максі-сингл «Час летить», який буде ретроспективою важливих для мене пісень за цей період: створені в 2013—2017 роках. А ще будуть зніматися кліпи крок за кроком. Згодом видам новий альбом, який уже записано, з абсолютно іншою концепцією.
— Розкажіть про тур, який започаткували влітку.
— Ми розпочали в серпні перманентний тур «Час летить», який триватиме кілька років. Першими слухачами були наші бійці на сході (танкісти, гірсько-штурмові бригади та інші): відіграли по два концерти на день в Авдіївці, Попасній, Бахмуті, Торецьку, Волновасі й Маріуполі.
— «Мандри» — не лише гурт, а й просто подорожі. Мандрувати почали ще в молодості...
— Зараз я подорожую значно більше. А в «совкові» часи то були Пітер, Москва, Твер, Прибалтика — це була така собі хіпстерська юність. Одразу по закінчені школи у 1989 році я чкурнув із подругою в цю півторарічну подорож по Союзу ще й через те, щоб подолати депресію (у 15 років втратив матусю, яку дуже любив, а тата в мене не було).
Добре, що були якісь накопичення на ощадкнижці, тож про гроші не думав. Ми їхали автостопом, ночували по дорозі практично на голій землі — це був романтичний період життя. Для самооборони в мене був великий тесак-мачете, і часом були ситуації, які показували: добре, що мав його із собою... Але гроші почали закінчуватися, все вже обридло, тож треба було повертатися до Києва.
— Як мiнятиметься гурт «Мандри»?
— Слова є сакральними, й якщо ти називаєш гурт «Мандри», то так воно й буде. Щоправда, зараз буде інша назва: «Фома та гурт «Мандри». Бо десь 99% усього, що відбувалося навколо всього «того», концептуальні речі, я робив сам: аранжування, пісні, був саунд-продюсером, ходив на ефіри. Тобто була проведена настільки велика робота, що мені зараз простіше розставити акценти: попередній період був фантастичним, але зараз — новий. Наразі знову повертаюся в музику, але з інакшим досвідом, провівши чимало «історій» за кордоном. Зокрема, навчився шукати гроші (хоч і невеликі) на культурні проекти й втілювати саме ті, які, на мій погляд, є дуже важливими, й робити це якісно.
— Ви встигли навіть побувати «лобістом» закону...
— Про мовні квоти в українському теле-, радіоефірі. Активно попрацював у робочій групі під час роботи Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики над цим дуже потужним і необхідним законом. Наприклад, із головою цього комітету Вікторією Сюмар переклав українською мовою кілька законів про квоти Канади, Франції та Польщі.
І коли вже були дебати й нам розповідали, що то недемократично, ми показували ці закони трьох абсолютно різних демократичних країн, у яких квоти ще жорсткіші. Крім того, постійно ходив до Верховної Ради, ловив депутатів i пояснював, переконував їх, що цей закон треба прийняти. Це для мене була цікава робота. Тож просто музикою ніколи було займатися, бо цей сплеск громадської активності треба було підтримувати. Вважаю, що так треба й надалі робити.
