Русь — це Україна

Деякі приїжджі росіяни у Києві ставили провокативно-нахабне питання: «Если Киев — мать городов русских, то откуда здесь взялись эти украинцы?»

 

Цим людям замість історії втовкмачили російську шовіністичну брехню.

 

Путін і нині верзе нісенітниці про «російський» Київ, привласнює київських князів.

 

Беззаперечним є факт: українці — автохтони на своїй землі, з Києвом включно. Треба розуміти не лише що «Україна — не Росія», а й те що Росія — не Русь, що Київ — мати не російських «городов», а руських (українських).

 

В Іпатіївському літописі є визначення: «Поляни, яже нине зовомая Русь». У Гадяцькому договорі гетьмана Івана Виговського (1658) Україна зазначається як «Велике Князів­ство Руське».

 

Самійло Величко писав у літописі: «Предки наші Козацькоруські». Іван Франко свою батьківщину називав і «Русь», і «Україна».

 

Росіяни з’явилися в Україні та в Києві як мігранти, чужинці, що посунули туди після Переяславської угоди. До Богдана росіян в Україні практично не було; у 1742 р. у 20-тисячному Києві було 129 торгових російських людей.

 

Після Переяслава Росія посилала в Україну ратних людей з воєводами та командирами (київські вулиці Рейтарська та Стрілецька — місця їх розташування), також у місто надсилали дяків.

 

Служиві люди одержували землю, осідали та почували себе хазяями в місті. У скаргах міщан Петру І на московських ратних людей йшлося, що ті вимагають у киян підводи, сторожа на заставах бере хабарі, ратні люди торгують у долішньому місті, відкрили «кабаки», завдаючи шкоди міщанам, вони та їхні командири захопили острови Муромець і Труханів із дібровами та рибними ловами. 

 

Увесь час імперська влада ламала самоуправління, права киян; автономний лад і магістрат у Києві остаточно були знищені за Миколи І.

 

Цей цар також видав указ (8.03.1835) про пільги російським купцям, що збудують чи куплять у Києві будинки або спорудять фабрики.

 

Київські міщани сприйняли це боляче, бо розуміли, що це призведе до етнічних змін у місті, до зайняття чільних посад росіянами. Це відображено у вірші («Київська Старовина» ,1882).

 

Перелізуть до нас сміло, тут артіль їх завелась, 

Поставають всі панами. Хоч і в патлах з бородою 

Та тут буде головою. ... Прогуляли права наші,

Москаль буде панувать.

 

Побоювання справдилися: першим головою з впровадження нового «городового положення» став Дехтерьов, потім були Єлісєєв, Бухтєєв, Ходунов.

 

Російська пропаганда подала б це так: кляті «фашисти» ще тоді виступали проти «дружби народів».

 

Зі збільшенням рівня «воссоєдінєнія» Росія посилала в Україну все більше чиновників, військових поселенців, попів, учителів, надавала їм пільги.

 

Крім пільг, навіть упереджені росіяни бачили різне ставлення до людей (навіть чужих). Попри путінську брехню про «один народ» у всьому подібний, корінні відмінності ментальності українців і росіян відзначив Микола Костомаров («Дві руські народності», 1861), зокрема у ставленні до іноземців, іновірців.

 

Українці доброзичливі, московіти — нетерпимі, виявляють зверхність, пиху. Йдеться також про гостинність і скупість: О. Пушкін («Гусар», 1833) показав різницю, побачену очима старого солдата.

 

Здесь человека берегут, как на турецкой перестрелке.

Насилу щей пустых дадут, а уж не думай о горелке...

Толь дело Киев! Что за край! Валятся сами в рот галушки...

 

Старовіри тікали в Україну, бо тут ставилися до них толерантно. Та більшість росіян приваблювали безкоштовні галушки; розраховуючи на толерантність, ті, хто нібито не розумів, «откуда здесь взялись эти украинцы», хотіли сісти на голову місцевому населенню.

 

Влада царської імперії (як і згодом більшовицької), вибудовуючи те, що нині називається «русскім міром», намагалася збільшити кількість  росіян, у «воссоєдіньонних» землях.

 

Моральний рівень тих, кого царизм використовував для зросійщення, показав Козьма Прутков: «Если продуемся, в карты играя, поедем на Волынь для обрусения края».

 

Сталін застосував нелюдський метод заміщення українців росіянами — Голодомор. Російська політика частково мала успіх, особливо у великих містах, про що свідчать дані по Києву за 1874, 1897, 1917, 1919 роки: так, у 1917 р. у місті було 16,4% українців і 49,5% росіян.

 

Подібна ситуація напередодні Другої світової війни була у Львові: українці становили меншість, поляки — більшість. Усі колонізатори починали деукраїнізацію з адміністративних центрів.

 

Окрім заміщення українців, російська влада намагалася зросійщити корінних жителів, так з’явилося «російськомовне населення».

 

Спочатку це були комічні, морально неповноцінні персонажі типу Галахвастова та Проні Прокопівни.

 

Потім з їхнього середовища виділилася група хижо агресивних до всього українського, як «тьотя Мотя з Курська», родичка Мини Мазайла. Такі в наші дні кричали разом із росіянами: «Путін, ввєді войска!»

 

Російські імперіалісти роз­раховували, що всі російськомовні стануть під знамена «русского міра».

 

Та вони помилилися: українська ментальність виявилася сильнішою за російськомовність, більшість російськомовних (включно з порядними росіянами) стала на захист Батьківщини від російської агресії.

 

Такі тенденції виявилися в Дніпрі, в інших південних і східних містах, а насамперед у Києві.

 

За роки незалежності етнічні та мовні показники Києва поліпшилися, наблизилися до середніх по країні. Київ справді став українською столицею: у 2001 р. тут налічувалося 82,2% українців і 13,1% росіян (у 72,1% киян рідна мова — українська, у 25,3% — російська). У Києві панує український менталітет, тут відбулися Майдани, це дійсно патріотичне українське місто.