У Києві за кілька тижнів двічі презентували вже видрукувану антологію українських письменників Донбасу «Порода», яку вже представляли читачам на Форумі видавців у Львові.
До збірки увійшли твори 63 авторів, які у різний спосіб пов’язані з Донеччиною та Луганщиною.
Ідея книжки належить двом літературознавцям, перекладачам, письменникам — Микиті Григорову та Веніаміну Білявському.
Вони протягом двох років збирали тексти антології. Редакційна колегія — письменники Сергій Жадан, Андрій Курков i Володимир Рафеєнко.
Проект має на меті популяризувати культурні надбання східного регіону України, сприяти подоланню негативних стереотипів та уявлень про культурний простір українського сходу, а також промувати сучасних українських письменників, що стали вимушеними переселенцями чи навіть опинилися в полоні.
Чи не вперше в одній збірці представлені твори різних жанрів — поезія, проза і драматургія, зокрема в ній уперше надруковано уривок роману Ірен Роздобудько, присвяченого Джону Юзу — британському промисловцю, якого вважають засновником Донецька.
Після першої київської презентації «Україна молода» розпитала у причетних до випуску «Породи», що нині для них Донбас та які перспективи регіону вони бачать.
Книжка як контраргумент
Микита ГРИГОРОВ,
упорядник антології «Порода»:
— На презентації було багато людей, зокрема багато переселенців. Прийшли автори антології, прочитали вірші, розповіли особисті історії. Загалом книжку сприймають добре, є ті, хто купив кілька примірників, щоб дарувати друзям.
Звісно, є й інший погляд. Хтось, наприклад, каже, що антологія не має сенсу, бо на Донбасі не може бути літератури. Це ті, хто називає нас неповноцінними, ті, хто перебуває в полоні стереотипів. Чули ми таке і на Форумі видавців у Львові. Там щойно почали розставляти книжки на лотках — були люди, які казали: «Це ж донецькі, навіщо їх публікувати!?».
Тож вихід цієї книжки — це контраргумент. Адже є 60 авторів, які виїхали з окупованої території, це стовідсоткова інтелігенція. Книжки недостатньо, потрібно робити програми на телебаченні, соціальну рекламу, соціальні проекти, показувати людей — письменників та переселенців, — вони такі, як і решта українців. Ця книжка має стати інформаційним приводом для розмови про український Донбас.
Нинішній Донбас зруйнований, причому не фізично, а метафізично. Атмосфера в місті змінилася, ще коли я був там, буквально за два місяці, а виїхав я в липні 2014 року. І це страшно, бо фізично ти можеш щось відбудувати. А метафізично... Той Донецьк для мене закінчився ось тоді, у травні 2014-го.
Щоб побачити світло в кінці тунелю, потрібно зробити колосальну роботу — насамперед треба стабілізувати ситуацію в Україні загалом. Якщо буде власна гармонія на цій території, підконтрольній українській владі, то люди самі потягнуться знову до української спільноти, і вони зможуть підірвати окупаційний режим зсередини. Думаю, щоб усе повернулося, потрібні, мабуть, десятки років.
У мене були знайомі, друзі, але десь із першої половини 2015 року ні з ким не підтримую зв’язків. Ні, ні з ким не сварився, просто все обірвалося, якось так само припинилося. Там є сувора цензура — прослуховують телефони, наприклад, тож люди не можуть сказати те, що думають, — бояться.
Наразі ми плануємо кілька проектів, якщо наклад стане успішним, то буде довидання антології — з правками, новими авторами і новими текстами. Другий проект — це інтерв’ю з письменниками Донбасу, але на нього ще шукаємо гроші.
Ми почали укладати антологію два роки тому, зараз починається осмислення цієї ситуації — хай іще поверхове, але люди щось починають писати, видавати, з’являються важливі тексти. Тож друге видання — це буде те, що народилося після Ісходу.
Треба відвойовувати Донбас не лише книжками
Петро АНТИП,
художник, скульптор:
— Якщо є такі письменники, яких дала донецька земля, то Донбас буде українським. Воїна одного з шаблею не буває, воїнів буває два — з книжкою і шаблею. Треба захоплювати Донбас силою, а не тільки книжками.
Книжки — то добре, але має бути державна політика, а не волонтерство. 25 років я займався Україною: поширював книжки разом із Левком Лук’яненком, видавав газету українською мовою, навіть дві,у мене були українські ресторани, українське меню, багато до мене письменників приїжджало, рок-музикантів. І що? І нічого. До всього ще треба мати державну політику.
Є такі люди, дурні, я їх називаю сільські, хуторські, які кажуть, що Донецьк — це не Україна. Не треба на них зважати і розслаблятися, а треба робити свою справу. Ця хутірська ментальність ще була за Симона Петлюри, коли Петлюра звертався до селян, а ті казали, що все в порядку, а в результаті отримали голодомор.
Донбас — це моя хата. Насправді я не дуже звідти виїжджав, бо я ж їжджу скрізь — виставляюся то там, то там, то живу у Франції. Для мене не було трагедією переїхати до Києва. І всі мої друзі виїхали.
І я знаю, що коли Україна зайде на Донбас, а вона стовідсотково туди зайде, то я взимку буду в майстерні працювати — у Горлівці в мене гарна майстерня лишилася, влітку буду в Києві, а восени їхатиму до Львова. Просто на Донеччині мені клімат більше подобається, це моя мала Батьківщина, але Україна для мене — найголовніше.
Прагнення мати хазяїна переважило самоідентифікацію
Ірен РОЗДОБУДЬКО,
письменниця:
— Під час київської презентації у мене виникло словосполучення — «кардіограма інфаркту», вона в мене досі дуже різна. Коли на Донбасі це все почалося, в мене було почуття ненависті до своєї малої Батьківщини, я не могла збагнути, як таке може бути, я почала несправедливо звинувачувати своїх друзів, які залишилися там і які зараз є біженцями і вигнанцями. Перед тими людьми, за цю ненависть, перед земляками, які не схибили, не зрадили, я і просила пробачення.
Моя подруга в Донецьку, викладач університету, написала: «Ірен, ми вивели 7 тисяч студентів під нашими прапорами на Майдан, що ще я могла зробити, ми робили все, що могли!» У мене думка змінювалася весь час щодо цієї кардіограми, бо коли вивели полонених на вулицю Артема, по якій я ходила, коли нею йшли наші військові, я тоді взагалі викинула з пам’яті це місто, воно перестало для мене існувати. Потім я зрозуміла, що хочу переформулювати дискусію, що Донецьк — це рогаті, хвостаті і не патріоти.
Але Донбас — це Україна! І ніколи не було там поняття і розмов, що це Росія. Так, говорили російською, але ходили в українських костюмах. За Донецьк від’їжджаєш — там українська мова.
От кажуть: відрізати, поставити колючий дріт — я не віддам Донбас. Треба зараз не протиставляти схід і захід, а шукати краще.
Точки дотику між нами є, і шукати їх не треба, треба просто розуміти, що Україна дуже різна і розмаїта — в кожного регіону своя ментальність — і хороше, і погане. І захід наш був і під Польщею, і під Австро-Угорщиною. Наприклад, перша рідна мова Ольги Кобилянської — німецька, до української вона прийшла пізніше.
Так, у Донецьку російська мова домінантна, але треба копати глибше і глибше аналізувати. Бо ж загалом ми однакові, і з біди вибиратися треба разом. Я знаю, що в мене з дитинства був український костюм, в мене бабусі в 16-річному віці сфотографовані в українських костюмах. Це Україна — але інша. Тим ми й багаті, що різні.
На українській іконі в храмі в Назареті з одного боку зображені західноукраїнці в костюмах, по інший бік від Марії та Христа стоять східняки у вишиванках. Іще тоді ця строкатість України була зображена.
Я не хочу культивувати ненависть, треба йти до любові. Там є люди, які страждають, треба зрозуміти, що таке для людини — покинути свою хату. У Донецьку в мене зосталася квартира, де мої книжки, антураж український, дідух у нас завжди стояв.
Донбас — це нині для мене рана. Я вірю в те, що все буде добре, тільки дуже довгий цей тунель до світла в його кінці. Нас ще зі школи не навчили аналізувати — нам зі школи казали, що все написане — правильне. От така особливість Донбасу, я завжди з цього виламувалася, але велика частина людей там підпорядкована хазяїну, скільки я до мами не приїздила — зараз її забрали — навіть від дуже освічених людей я чула цей вираз — «хазяїн», його присутність завжди була.
І ще треба розуміти, що Донбас — це край, у якому немає напівтонів. Якщо патріоти — то вони через донецьку впертість до останнього кричатимуть «Слава Україні». А якщо він упевнений, що має стріляти в українців, то він стрілятиме до кінця...
Я не можу не сказати, про того, про кого мало кажуть. На обкладинці антології «Порода» картина горлівського художника і скульптора світової слави — Петра Антипа, його брат активно допомагає армії. У Горлівці лишилася його майстерня-садиба — ми там сиділи, розмовляли, там були скульптури, картини. А ще пам’ятаю, це було буквально за рік до війни, нас у Горлівці в бібліотеці зустрічали в українських костюмах, з хлібом-сіллю, червоною доріжкою та піснями.
Ми спілкувалися з місцевими — був повний зал, я не уявляю, що зараз із тими людьми. Те, що я бачила, — це була повна самоідентифікація. Це було до того часу, поки не прийшли 40 підбурювачів, що кричали: хліба та ковбаси російської! Прагнення мати хазяїна, що дасть ту ковбасу, переважило в населення самоідентифікацію.
Власне, я з кров’ю продиралася до цієї самоідентифікації. Самому завжди важче. Якщо пекли паски в дитинстві — це просто було пригощання. Усі традиції зберігалися, але не було їх осмислення, до цього ти пробирався сам. Багато людей на Донбасі таких, що прийшли до цього самотужки.
Усі мої друзі виїхали з окупованого міста. Проте там лишилися родичі — люди похилого віку, яким я співчуваю, які виживають, вони пенсіонери, мамині подруги — їм душно, вони не можуть виїхати. Проте їх досі пропаганда не затьмарила. Їм нема з ким поговорити, і небезпечно говорити. Те, що зроблено з психікою людей у Донецьку, — це страшно, бо вони не знають, хто стоїть поруч. Там не можна вільно спілкуватися. Психологічний злам у багатьох.
Я за те, щоб не розподіляти нашу країну на схід і захід. Тому ця книжка, «Порода», і має мандрувати всією Україною.
