Це сталося 13 листопада 1708 року.
День, коли українська незалежність була похована на довгі роки. В історію ця дата увійшла як Батуринська трагедія.
Саме тоді війська Петра І під проводом Олександра Меншикова зрівняли з землею величну Гетьманську столицю — місто Батурин.
За один день московським військом було закатовано і вбито близько 15 тисяч осіб.
Знущалися загарбники навіть над немовлятами та матерями, а оборонців міста розпинали і пускали за течією річки Сейм.
Земля гетьманів Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича та Івана Мазепи потонула в крові...
З того часу пройшло три століття, але Батурин тільки зараз по праву повертає собі славу Гетьманської столиці, забутої колиски української незалежності.
Якою була Гетьманщина
Напевно, більшість із нас не зможе відразу сказати, де саме розташований Батурин, так само як і розказати, які історичні події тут відбулися і яке значення вони мали для подальшої не тільки української, а й європейської історії.
А 300 років тому про звірства, що сталися в місті, писали чи не всі європейські газети.
Тоді, у 1708 році, події могли розвиватись декількома шляхами. Гетьман Іван Мазепа усвідомлював небезпеку політики Петра І та всіма способами намагався зберегти незалежність Гетьманщини, запобігти перетворенню її на частину Російської імперії.
За його задумами, землі України могли ввійти до складу Речі Посполитої на рівних правах із Польщею та Литвою або ж залишитись незалежними, заручившись вагомою підтримкою Швеції на чолі з Карлом ХІІ.
Якби тоді Батурин вистояв у боротьбі, карта та історія Європи могли б виглядати сьогодні зовсім інакше. Російська імперія не була б такою могутньою без повного підпорядкування собі земель Гетьманщини.
Зважаючи на це, будь-які спроби відновлення української державності відразу ж придушувались усіма московськими царями, а потім очільниками Радянського Союзу.
Сьогодні Батурин — це мальовниче містечко Чернігівської області з майже трьома тисячами жителів.
Біля міста проходить автомагістраль Київ—Москва, а до найближчої залізничної станції — 23 км.
Проте це не має стати завадою для тих, хто хоче дізнатися про Гетьманщину більше, ніж написано у шкільних підручниках історії.
Батурин — це те місто, яке обов’язково повинно бути на карті відвіданих.
Можна прочитати багато історичної літератури чи подивитися документальних фільмів, але тільки побувавши на цій землі, побачивши всі пам’ятки та археологічні знахідки на власні очі, ви зможете осягнути, якою насправді була Гетьманщина і яку роль зіграла в українській історії.
У Батурин любив заїжджати класик світового кінематографу, режисер, письменник та художник Олександр Довженко.
У своєму геніальному творі «Зачарована Десна» він згадує і ріку Сейм, яка несе свої води через цю місцевість у Десну. Довженко називав їх ріками свого дитинства.
Зараз вона обміліла і вже не є судноплавною, як за часів Гетьманщини, проте мальовнича природа навкруги зачаровує неймовірними пейзажами — бери пензлик і малюй!
Вціліли тільки двори на околицях...
А тоді, в той страшний день, військо Меншикова залишило на місці Батурина згарище, вціліли тільки двори на околицях.
Довгі роки справжня історія про події тих днів приховувалася Російською імперією, а потім владою СРСР.
Правда жила тільки у пам’яті людей, які переповідали її з покоління в покоління.
Уже після здобуття Україною незалежності розпочались археологічні розкопки в місті, які відкрили історію Гетьманської столиці та підтвердили жахливі подробиці її знищення московським військом.
У 2000-х роках батуринські пам’ятки Козацької доби було відбудовано. Як і 300 років тому, сьогодні на пагорбі над Сеймом здіймається фортеця — Батуринська цитадель.
На її території — відновлений Гетьманський будинок та церква Воскресіння Господнього.
Остання є місцем перепоховання батуринців, убитих Меншиковим. Тут вони спочивають, знову захищені стінами своєї фортеці.
Гетьманська столиця була настільки добре укріплена й її оборона була така сильна, що солдатам Петра І не вдавалося взяти місто.
Війська починали відступати. На жаль, в історії часто знаходяться зрадники, які готові на все заради власної вигоди.
Таким зрадником для Батурина став полковник прилуцького полку Іван Ніс.
Він вказав Меншикову на таємний підземний хід, який вів просто в серце фортеці, за що отримав жалувану грамоту від Петра І.
Проте в історію України він увійшов як ганебний зрадник і боягуз, що прирік на смерть 15 тисяч українців та, разом із здачею Батурина, віддав українську державність у руки московських царів.
Зараз підземний хід під Цитаделлю відновлено на тому ж місці, де він був на початку ХVIII століття.
Він залишається ще одним символом для міста, нагадуванням про страшну зраду 300-річної давнини.
Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», окрім Цитаделі Батуринської фортеці, включає в себе ще кілька об’єктів.
Це — Археологічний музей Батурина, Будинок генерального судді Кочубея та Кочубеївський парк поруч iз ним, палацово-парковий ансамбль Кирила Розумовського.
Усі ці місця сьогодні відкриті для відвідувачів і кожне з них має що розказати гостям.
При в’їзді в центральну частину міста вас зустріне величний білий храм — Свято-Покровська церква. Відома вона тим, що була місцем сповіді самого Івана Мазепи.
Храм двічі було зруйновано: спершу під час Батуринської трагедії, а потім більшовиками у 1936 році.
На початку 2000-х його відбудували стараннями батуринської громади та української діаспори.
Україна — не придаток імперії
Та не тільки в самому містечку є що відвідати — із найвищої вежі Батуринської фортеці видніється мистецький хутір Обирок.
До нього звідси рукою подати. Дорогою туди варто заїхати на могилу відомого бджоляра Петра Прокоповича.
Мало хто знає, що українське і світове бджільництво, яким його знаєм сьогодні, починалося поруч із Батурином.
Український пасічник Прокопович походить із сусіднього села Митченки. Він же винайшов технологію рамкового вулика, що використовується зараз у цілому світі.
Із містом пов’язаний і останній гетьман в українській історії. Ще одна перлина Батурина, яку неможливо не описати, — це палац гетьмана Кирила Розумовського, споруджений у 1799—1803 роках шотландським архітектором Чарльзом Камероном.
Повна реставрація відбулася у 2000-х роках, і заново палац був відкритий у 2009 році. Кирило Розумовський, ставши гетьманом, хотів відновити колишню славу Батурина.
У нього були плани щодо відкриття у місті університету із власною друкарнею та будівництва розкішного палацу.
Проте на той час Гетьманщина була вже повністю підконтрольна Російській імперії, і як він не старався воскресити велич Війська Запорозького, йому це не вдалося.
Кирилу Розумовському судилося стати останнім українським гетьманом. Палац у Батурині був збудований для нього вже як для графа, а не гетьмана. Сьогодні його велич вражає.
Подібних палаців XVIII—XIX ст. в Україні залишилось дуже мало.
Мені пощастило зустріти 26-й День Незалежності в Гетьманській столиці — Батурині.
Але, гуляючи його вуличками і занурюючись у нашу довгу історію, ставиш перед собою питання: справді тільки 26 років? Не можна дозволити вкрасти давню історію України й українського народу.
Хоча ми й відраховуємо сучасну українську незалежність від 1991 року, незалежним український народ уже був задовго до цього: під час процвітаючої доби Київської Русі, войовничих часів держави Гетьманщини, періоду проголошення незалежності Українською Народною Республікою, яку визнали уряди багатьох держав і яка була нанесена на політичну карту світу.
Насправді українська державність налічує вже багато століть.
Україна — це не придаток імперії, як це багато років подавалося написаними в Росії підручниками, а держава з довгою історією та спадщиною, яка має глибше коріння, ніж деякі європейські.
Тоді, в 1708 році, в Батурині розпочався кінець могутньої Гетьманщини, але й тоді почалася велика битва за незалежність Української держави. Ця битва триває вже 300 років. Триває і сьогодні.
P.S. Із часу Батуринської трагедії у російській мові з’явилося нове зневажливе слово «мазепинці». Так понад двісті років називали українців національно-визвольного руху, що не хотіли коритися московському царю.
На початку ХХ століття новим ворогом Росії став Симон Петлюра, і термін змінився на «петлюрівці». Згодом в українській історії з’явився новий герой — Степан Бандера... І українці для Росії по сьогоднішній день залишаються «бандерівцями».
За три століття на території сучасної Росії змінилося три різні держави, проте методи ведення політики, як і ставлення до українців, залишалися ті ж самі. Тільки от для самих українців це завжди було гідністю, а не зневагою, називатися на честь своїх героїв.
