Партії чи громадські об’єднання?

Якось, ще за совєцької минувшини, перед черговим з’їздом чи пленумом ЦК «руководящєй і направляющєй», кореспондент зi столиці запитав у літнього колгоспника: «Ну як воно, дідусю, живемо-можемо?».

 

І замість очікуваного «жизнь стала лучше, жизнь стала вєсєлєй» старий великодумно прорік: «Було колись... та й тепер». 

 

Досі вовтузимося у трясовинні, куди завели нас сусаніни з амбіціями Мойсея. Щоправда, посох замінили багнетами, скрижалі — кадилом із нервово-паралітичними бацилами.

 

Ще варнякали про свободу, рівність та братерство. Проте поміркованість умить зблідла перед партійною дисципліною. Тільки це наслання сатани не вщухає.

 

Запитання з Римського права: Cui bono? Кому вигідно тримати народ у страху і покорі? 

 

Наразі поводирі, чиновницька рать до здичавіння багатіють. Ще й дорікають нам куснем хліба. Ми ж — ледь животіємо. Хіба це не підточує підвалин патріотизму, не спустошує духовну міць?

 

Нагадаймо: вбогість починається з дефіциту мислення. Про людське око, і то вряди-годи, винуватці наших бід потрапляють під опіку правоохоронців, а частіше лікарів. І що з того?

 

Судова застава, тобто не заслужена, а куплена індульгенція, лише нервує громадян. 

 

На жаль, коли настає дилема: воля або животіння, окремі наші громадяни ще обирають останнє. Тобто московсько-ординське раболіпство, а не заповітну козацьку вольницю.

 

Виходить, колоніальне минуле спотворює систему суспільних цінностей. 

 

Що коли структурованість суспільства, за яку так пристрасно ратував В’ячеслав Чорновіл, давно себе дискредитувала? Та й загалом чи не була наносною, чужою нашій ментальності?

 

Уже через один постулат: маси, партія, вожді. А були ж — братство, товариство, спілки, де взаємини на рівних, без «єдіноначалія».

 

Формально чи не найближче до цих параметрів ВО «Свобода». Відомий правозахисник генерал Петро Григоренко, котрий на власній шкурі відчув безправ’я рядових членів компартiї, писав: «Усяка партія — гроб живому ділу... Об’єднання людей буде правдивим не організаційною спільністю, стиснутою обручами статуту, а духовним братством» (Григоренко Петро. Вітер зустрічний. — К.: Книга роду, 2008.).

 

Не рідко в назві партії запрограмовано свавілля, деспотизм, замішані на демагогії. Не громадянам, а державній бюрократії, правлячому кланові служить.

 

Якщо попервах і наявний присвійний прикметник, що буцімто вказує на національну приналежність, то згодом він трансформується в державну. Яскравий приклад: РСДРП—РКП—ВКП(б)—КПСС—«Єдіная Росія».

 

Не менш демагогічно звучала й «Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини». І де, як не в партійних лавах, здобували агресивний вишкіл диктатори?

 

Тріумфували до владних вершин, звісно, не без супроводу штурмовиків, енкаведистів, бойовиків. Хто всю ту братію вигодовував, відомо. Як і тих, що в паралітичному заціпенінні чи страху вигукували «Слава!» або «Хайль!».

 

То чи припустимо, щоб нині кошти, вкрай необхідні для розбудови національної економіки, розтринькували на підтримку політичних баталій?

 

Хто ще вірить, що партії не посягають на національну єдність, не провокують чвар і, зрештою, конфронтації в суспільстві? 

 

Щодо партій націоналістичного чи демократичного спрямування, найперша відмінність — відсутність сакралізації.

 

ОУН, Республіканська, УНА-УНСО, мабуть, зійшли з політичної арени саме через те, що їхні партійці залишалися мужніми лицарями супроти розбійників.

 

Окрім того, ідея, хоч якою прогресивною вона була б, потребує фінансової підтримки.

 

Наразі великий капітал цинічно спотворює національну ідею до бізнес-проекту.

 

Ще таке спостереження: допоки Рух репрезентував широку національно свідому громадськість — був застрільником соціально-економічних звершень. У статусі ж партії втратив цю роль.

 

Окремо хотілося б наголосити на подвижництві у вітчизняній історії ОУН—УПА. То був-таки спалах на небосхилі колоніальної пітьми, що вказав шлях наступним поколінням до свободи.

 

Хоча й не обійшлося без розбрату між мельниківцями і бандерівцями, швидше за все — за партійне лідерство їхніх очільників. 

 

Метушилися, було, «не перші, але й не другі люди в державі» Олександр Ткаченко та Володимир Литвин, блукаючи між аграрною і народною партіями.

 

Завзято вправлялася в риториці «прогресивна» соціалістка Наталія Вітренко. Зате Олег Ляшко впевнено тримається, поки доїть чиюсь корову.

 

А ось дисиденти-шістдесятники не визнавали ніяких партійних структур. Гельсінська група — всього лише дорадче об’єднання, бо кожен з її учасників — особистість.

 

Їхня самовідданість вражає. Пріоритетним для них є безсмертя духу: «Якщо не я, то хто?». Символічно, що добровольці, волонтери і всі наші захисники успадкували ці патріотичні устремління. Неспроста влада остерігається їхньої відчайдушності. Їх неможливо «приручити» чи заманити в партійні тенета.

 

Тоді про які партійні списки балачки, коли партіям довіряє лише 19% громадян? Зате капеланство стало звичним. Відтак довіра до духовенства сягає 59%. Що тут скажеш? Факти промовисті.

 

Мабуть, настав час здихатися партійного нагляду. Отож не забуваймо повсякденно про велич нашого буття, аби не блукати більше манівцями раболіпства, розпачу й безнадії. У нас єдиний дороговказ — Бог і Україна!