У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Імперія зла: як Росія століттями окуповувала землі під вивіскою «звільнення» народів
19.09.2017
Вони готові терпіти будь-що, аби нести в маси свій «русскій мір»
Серед росіян було і є багато порядних людей, але ліберали, демократи завжди були у меншості, їх оголошували божевільними, як Чаадаєва, зрадниками, як Радищева, Герцена, Сахарова, Нємцова.
Для росіян у цілому держава і правитель є об’єктом поклоніння, Москва — ІІІ Рим, великий білий цар великої Росії має перемогти ворогів, що її оточили, та забрати їхні землі.
Росіяни відчувають зверхність над іншими народами.
«Російський народ перебував у китайській упевненості, що він вищий за всі народи на світі» (С. Соловйов, «История России с древнейших времен», 1876).
«Широкій російській душі» завжди тісно у межах будь-яких кордонів
Російська ідея-фікс: нести іншим народам свою «цивілізацію» (православ’я візантійсько-московської закваски, марксизм, «удосконалений» ленінізмом-сталінізмом, путінський «русскій мір»); Росія завжди намагалася поширити «русскій мір» (під різними вивісками) на весь світ.
«Тому, хто мав нещастя народитися у цій країні, лишається шукати втіху в гордовитих мріях і надіях на світове панування. Росія живе, як солдат армії завойовників» (А. де Кюстін, «Миколаївська Росія», 1843).
«Після свого звільнення [від монголів] Московія грала роль раба, що став паном. Згодом Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з пихатим устремлінням монгольського владаря, якому Чингісхан заповів здійснити план завоювання світу» (К.Маркс «Викриття дипломатичної історії 18 ст.», 1857).
Росіяни дуже люблять «освобождать» народи — від ворогів, від експлуатації, від національного гноблення, від націоналістів; але вся ця ідеологія є прикриттям, а «освободiтєлi» насправді захоплювали землі для імперії.
«Царизм використовував фіктивне звільнення цих народів [«між Карпатами й Егейським морем»] для маскування своїх планів світового панування» (Ф.Енгельс «Зовнішня політика російського царизму», 1890).
Росія «звільняла» Чечню від чеченців, Крим від татар, Латвію від латвійців, Україну від українців. Замість виморених голодом депортованих «звільнені» землі заселяли російськими мігрантами.
Російський мігрант — особливий, він не хоче пристосовуватися до звичаїв корінного народу, він намагається країну перелаштувати під себе.
Такого мігранта скільки не годуй, він усе одно на Росію дивиться. Наслідки цього ми сьогодні маємо в Криму та на Донбасі.
«Широкій російській душі» завжди було тісно у межах будь-яких кордонів, Московія розширювалася, захоплюючи Новгород, Казань, Астрахань, Сибір, прибалтійські землі, Україну, Польщу, Кавказ, Туркестан.
Від XV до XX століття Росія збільшила свою територію в 57 разів.
«За 234 роки (з 1228 р.) Московщина мала 160 війн. Це були загарбницькі війни, і лише 4 — оборонні» (П. Штепа «Московство», 1968).
Лише за останні 75 років Москва відкусила частину маленької Фінляндії, острови у малої Японії, привласнила Кьонінгсберг із областю.
(Люди у пограбованих країнах живуть набагато краще, ніж у Росії, бо для росіян головне — захопити території, у цьому вони вбачають велич держави, а не в розвитку економіки, культури, добробуту).
Після чергового «упокорення» Чечні, захоплення грузинських земель дійшла черга до України, без якої повноцінної імперії росіяни не уявляють.
«Імперія зла»
Захоплюючи чужі землі, Росія чинила масові злочини проти людяності. Карамзін свідчить, що росіяни їх схвалюють і самі готові терпіти від Івана Лютого чи іншого царя, аби «матінка Росія» розширювалася.
«Росія мала зазнати грози самодержця-мучителя, встояла з любов’ю до самодержавства... Ім’я Іоанове нагадувало здобуття трьох царств могольських; докази справ страхітливих лежали в книгосховищах, а народ протягом віків бачив Казань, Астрахань, Сибір як живі монументи царя-завойовника, шанував винуватця нашої державної сили» (М.Карамзін «История государства Российского», 1820).
За Карамзіним, росіяни «вважали владу царську владою божою», «сила народної покори є сила державна».
Покора наказам правителя була і є, та московіти з величезним задоволенням нищили не лише татар, а й новгородців, українців (Батурин, Голодомор), народи Кавказу, поляків.
Про віру, послух говорив і Сталін у тості за «найвидатнішу націю»: «Довіра російського народу Радянському урядові виявилася вирішальною силою». Покора, довіра!
Великий російський народ» був і є опорою тиранів, у часи яких убито десятки тисяч (Іван ІV) і мільйони (Сталін) людей.
Нині вигадали цинічне виправдання: допомагали успішним менеджерам розбудовувати Росію.
Суть російського більшовизму викрив Микола Бердяєв («Истоки и смысл русского коммунизма», 1937).
«Сталінізм... перероджується непомітно в своєрідний російський фашизм. Йому притаманні всі особливості фашизму: тоталітарна держава, державний капіталізм, націоналізм, вождизм і, як базис, — мілітаризована молодь... Об’єктивний сенс процесу, що відбувається, — збирання російського народу під прапором комунізму».
Після Другої світової війни Росія поклала лапу на «визволену» Східну Європу. Гасло про «світову революцію» замінили гаслом «за русский мир во всем мире».
Цю мету розумів Рональд Рейган і у своїй промові (Флорида, 1983) висловився щодо керівників «імперії зла» і населення, яке їх підтримує.
«Через те, що ці тихі люди не підвищують голосу, що вони, як і диктатори до них, вимагають собі лише окремі території, комусь здається, що нам варто сприймати їх такими, якими вони є».
Портрет Путіна дано задовго до його появи. Далі йдеться про росіян, 80% яких підтримують загарбницьку політику.
«Доки вони сповідують всемогутність держави та її перевагу над особистістю, доки вони вірують у своє майбутнє панування над усіма народами землі, вони — центр зла у сучасному світі».
Світ підтримав Рейгана, і російська більшовицька імперія завалилася; нині Путін її відбудовує. Усім людям (західним лідерам насамперед) треба зрозуміти, що для Путіна і путінської Росії Україна — лише етап, їхня мета — світове панування.
Ігор ДЕМ’ЯНЧУК, кандидат технічних наук
