Почуття обґрунтованої тривоги за безпеку і подальшу долю Вітчизни викликають останні занадто резонансні в умовах російської агресії події в Україні.
Чого лише варті вочевидь інспіровані спецслужбами РФ шокуючі для українського суспільства терористичні акти і кримінальні розборки етнічних мафіозних угруповань у Києві та окремих обласних центрах.
Фактичне небажання Кремля до конструктивного діалогу в різних форматах. Як наслідок, ескалація бойових дій на східному фронті та неприйнятна для офіційного Києва і міжнародної спільноти пропозиція щодо мандата миротворчої операції ООН на Донбасі.
Проте в цьому переліку особливе місце за можливими наслідками для національної безпеки України займає зрежисоване в лабораторіях маргінальних політичних сил шахрайське шоу навколо Михеїла Саакашвілі.
Закономірним є запитання, як таке стало можливим? Чому і хто несе солідарну чи персональну відповідальність за запрошення в Україну колись прогресивного грузинського «вождя революції троянд» і реформатора?
А донедавна ще й українського державного службовця високого рангу і з відповідним громадянством.
«Заброшен к нам по воле рока»
Поза всяким сумнівом, запрошення свого часу в Україну Саакашвілі можливо обмалювати цитатою російського поета Михайла Лермонтова: «Заброшен к нам по воле рока».
Адже українська громада пам’ятає певну ейфорію, в якій чинний Президент України представляв «грузинського друга» й дарував йому відповідальну посаду із запевненням всебічної підтримки у боротьбі з корупцією та проведенні реформ на Одещині.
Хоча експертне середовище, а також окремі відповідальні держслужбовці з близького оточення глави держави попереджали його про ризики і загрози від ухваленого рішення.
І така позиція була цілком слушною.
Бо українська держава не футбольна команда, успішність і місце в турнірній таблиці якої залежить від кількості і гри придбаних за великі кошти іноземних заробітчан-легіонерів.
Україна не повинна ставати полігоном для руйнівних експериментів збанкрутілих іноземних політичних легіонерів, яким, власне, й є Саакашвілі.
Для ефективного кадрового забезпечення реформування країни доречно опиратися на власних висококваліфікованих і патріотично вмотивованих національних фахівців, науковців і менеджерів.
Вища та середня освіта країни вже підготувала такий контингент. І він вартий того, щоб йому довірити важливі державні справи.
Тепер же ми є свідками того, що низка помилкових управлінських і кадрових рішень очільника країни та інших державних інституцій привели до прориву 10 вересня компанією маргіналів і ультралюмпенів державного кордону, цим самим фактично створивши у Галичині ще один небезпечний осередок соціальної напруги.
Адже лідер «Руху нових сил» зі своїми так званими соратниками і політичними союзниками із «Батьківщини», «Самопомочі», «Справедливості» тощо намагаються створити у Львові деструктивний опозиційний центр.
З огляду на політичну історію, цинізм і засліплення бажанням реваншу «за всяку ціну», від такого конгломерату «однодумців» варто очікувати найнесподіваніших кроків.
Більше того, вже доречно говорити про стійкі ознаки намірів героя акції та очільників зазначених політичних сил створити у Галичині таку собі чергову контрреволюційну Вандею.
Чим прямо чи опосередковано допомагатимуть Кремлю, а можливо — Варшаві, Будапешту та Бухаресту реалізовувати сценарій розколу України на дрібні маріонеткові квазіутворення, підпорядковані відповідним країнам близького зарубіжжя.
Таким чином реально на кін ставиться суверенітет і територіальна цілісність держави.
Щось зазначене нагадує безпорадний 2014 рік, коли відсутність твердої волі і політичної відповідальності вищого керівництва країни призвели до окупації і анексії частини території України путінським режимом.
Ви не в «банановій республіці», панове
Чи усвідомлює такі наслідки екс-президент Грузії?
А можливо, він приміряє на себе лаври Наполеона Бонапарта, який свого часу після почесного заслання тріумфально повернувся в Париж і знову начепив корону імператора французів.
Але Михеїл Саакашвілі не український, а грузинський екс-президент.
І тому подібний сценарій може реалізовувати лише на історичній батьківщині. Хоча йому не завадило б пам’ятати, чим закінчилися «сто днів» Узурпатора і яким чином він відійшов у вічність.
Перебуваючи в полоні навіяних нещирими соратниками і союзниками оманливих ілюзій, лідер «Руху нових сил», здається, позбувся здатності тверезо аналізувати і оцінювати події, факти та почасти власні спонтанні та імпульсивні дії.
Вже очевидно, що екс-президент Грузії втрачає не лише обличчя, а й притаманні його співвітчизникам оспівані геніальним Шота Руставелі високі почуття гідності й честі.
При цьому грузинській нації в жодному разі не властиве дріб’язкове і ганебне почуття помсти, яке, з огляду на поведінку, зараз демонструє щодо України колишній очільник Грузії.
Як ексцентрична і емоційна особистість він не помічає, що став об’єктом брудних маніпуляцій маргінальних політиканів, яким для досягнення мети потрібно створити в Україні хаос, а не будувати велику заможну демократичну европейську і, зрештою, українську Україну.
Такі політичні банкрути готові і до крайніх кроків. Не виключається, що з Саакашвілі спробують створити посмертно героя-борця зі «злочинним режимом» і таким чином збурити суспільство на криваве протистояння. Щось подібне, напевне, опрацьовується і в штабах ФСБ та військової розвідки Росії. Для цього названі спецслужби мають в Україні глибоко законспіровані розвідувально-диверсійні тіньові резидентури.
Сподіватимемося, що подібний сценарій не буде реалізовано. Тому для запобігання подібної можливої резонансної провокації Саакашвілі українським спецслужбам і правоохоронним органам потрібно посилювати пильність, а також контррозвідувальний і адміністративний режим в країні.
Главі держави доречно також учергове розглянути питання про введення в Україні правового режиму надзвичайного стану та візового режиму для громадян із країн, що становлять загрозу національній безпеці Україні.
Повинна бути повноцінно задіяна передбачена Законом України «Про державну таємницю» кримінальна відповідальність для секретоносіїв із числа політиків та парламентаріїв, які дозволяють собі позаслужбові контакти з різними іноземними агентами.
Безумовно, що належну правову оцінку та судові рішення повинні застосувати до всіх учасників порушення священного державного кордону України.
Адже наша країна не є «банановою республікою», щоб продукувати безвідповідальний правовий нігілізм.
Україна потребує диктатури закону
У контексті подій, що відбуваються в Україні, на тлі суттєвого погіршення рівня життя населення, зростання безробіття, корупції і зубожіння значної частини суспільства все частіше лунають голоси про «сильну руку», а можливо, і диктатора — як панацею від усіх українських негараздів.
У пошуках такої особи звертаються погляди і до пана Саакашвілі. Із цього приводу спливає у пам’яті висловлювання одного з одіозних персонажів радянського бестселера Юліана Семьонова «Сімнадцять миттєвостей весни».
Аналізуючи стан суспільно-політичних і соціально-економічних процесів у Веймарській республіці «Німеччина після поразки у Першій світовій війні», він зазначив: «Чим більше у нас демократії, тим більше нам хочеться концтаборів, газових камер, диктатури».
Щось схоже відбувається в сучасній Україні, де вмотивовані на руйнацію політичні сили мають намір демократію трансформувати у профанацію і на цій хвилі привести до влади автократичний режим.
Світова практика засвідчує гіркий досвід багатьох країн, що на певному етапі історичного розвитку переживали катастрофічні за наслідками диктатури.
Звичайно, Україна теж не може бути убезпечена від такої антигуманної моделі державного устрою, що продукує насилля над власним народом і сусідніми країнами.
У своїй відомій промові 5 березня 1946 року в Фултоні видатний британець сер Уїнстон Черчилль заявив: «Щоб мільйони людей почувалися в безпеці, вони мають бути захищені від двох жахливих мародерів — війни і тиранії».
Через це, враховуючи рівень демократії, інтелекту нації та еліти, а також стратегічний курс на Євроатлантичну інтеграцю, диктаторський режим в Україні, що продукує тиранію, категорично не може бути прийнятним.
Так, у ситуації, що панує, державі й суспільству потрібна диктатура, але диктатура не партії, не особи, а диктатура закону і чіткого конституційного унормування системи противаг і стримувань між гілками влади.
Але не такого, як нещодавно запропонував гарант Конституції, коли імунітет із народних депутатів буде знято чинним складом Верховної Ради для парламентаріїв наступного скликання.
Доречно було б Президенту обрати інший стимулюючий спосіб. Зокрема, запропонувати депутатському корпусу ухвалити Закон України «Про імпічмент Президента України».
А так від жарту Президента досить віддає політичною корупцією, проти якої він завзято закликає боротися українське суспільство.
Інститут Президента спільно з Верховною Радою і судовою системою повинні послідовно і цілеспрямовано впроваджувати у життя стратегію принципового і взаємовідповідального партнерства влади і громадянського суспільства на засадах єдності, конструктивного діалогу і солідарності.
Очевидно, що саме в цьому запорука життєвості демократичних свобод, законності, подальшої соціалізації економіки та надійного забезпечення обороноздатності і безпеки країни.
Все інше від лукавого, спрямоване на дестабілізацію країни, підрив її іміджу на міжнародній арені та послаблення позицій зі встановлення миру у міжнародно визнаних кордонах Вітчизни.
До речі, радянська історія переживала тяжкі і трагічні наслідки правління грузина-диктатора Йосипа Сталіна.
У той період, унаслідок геноциду, репресій і депортацій було ліквідовано мільйони українців, представників інших етнічних груп. Наслідки тієї авторитарної епохи Україна на ментальному рівні відчуває дотепер.
Тому українському народу недопустимо випробовувати на собі ще одного можливого грузина-диктатора. Адже брутальний прорив кордону країни, методи і стиль керівництва в Грузії яскраво свідчать про автократичні уподобання претендента.
Загалом усе ж є бажання сподіватися, що остаточно не позбавлений здорового глузду лідер «Руху нових сил» спільно з політичними союзниками врешті переосмислить свою роль і місце в українській регіональній і міжнародній політиці.
Вони зрозуміють, що авантюризм і дріб’язкове зведення рахунків із країною, у якій поки що не вдалося реалізувати особисті амбітні проекти, — це шлях, що не веде до храму істини.
До управління Українською державою приходять різні владні команди.
Одні з них мають певну ідеологію і стратегію розвитку країни, іншим цього бракує, і тому вони намагаються маніпулювати громадською думкою, паразитувати, лукавити, конкретні справи підміняти демагогією, популізмом і фразерством.
Проте кожен владний олімп повинен бути вмотивованим на одну суперважливу мегамету — збереження і подальше зміцнення національної державності, власної ідентичності як потужної складової різнобарвної світової цивілізації.
Василь БОГДАН, експерт з питань безпеки, генерал-лейтенант, публіцист
