Художник Володимир Кальненко народився на Київщині.
Свого часу навчався в Інституті імені Рєпіна — це Петербурзька художня академія, в якій навчався Тарас Шевченко.
Там, на берегах Неви започаткував «Тарасові ночі». А у 1986 році, коли вибухнув Чорнобиль, художник повернувся в Україну. Бо зболіла його душа прагнула творити на своїй землі.
Мистця формувало село. Володимир Кальненко переконаний: «Кожна людина запрограмована. Це абсолютно доказово. Якщо людина йде своєю стезею, вона неодмінно досягне успіху. Я пригадую своє дитинство. Ранок. Сонце викотилося з Нових Безрадичів (село на Київщині). Я вибігаю з хати, мчу запиленою дорогою і кричу: «Сонце! Сонце!» Іноді в пам’яті зринають такі картини... Скажімо, образ рідної бабусі Катерини, яка вкладала в мою душу любов до Тараса Шевченка...»
Малювати Володимир почав рано і де тільки можна. Затамувавши подих спостерігав, як працював сільський маляр дядько Семен. А ще йому до безтями подобався запах тих фарб: аж у голові паморочилося!
Якось батько побачив, як син малює вугіллям на стінах старої клуні. Після цього свого четвертокласника привіз на навчання до Київської художньої школи імені Тараса Шевченка. Хлопцеві поталанило на педагога.
Навчався у графіка Олександри Павловської. Володимир Кальненко частенько бував удома у родині Якутовичів. Юний художник відкриває для себе новітнє мистецтво Заходу, дізнається про Джотто, Мозаччо...
Одного дня, нікого не попередивши, він зривається і їде до Петербурга, аби на власні очі побачити шедеври світового мистецтва. Звідти пише захоплюючі листи-враження Олександрі Павловській.
Мудрий педагог стала на захист Володимира, його не звільнили з художньої школи за пропуски занять...
Успішно закінчивши художню школу, через два роки Володимир вступає до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді.
Отримує добру підготовку з рисунка, майстерно опановує живопис, стає одним із найкращих копіювальників Рембрандта.
За кілька років до диплому розпочинає роботу над картиною «Гоголь». Утім, рік, коли закінчував інститут, було оголошено ленінським.
Володимиру довго не затверджували тему диплома. І все ж ця робота була прийнята на ХІV всесоюзну виставку вибраних дипломних робіт студентів художніх вишів, з якої... полотно таємничо зникло. Ну зовсім по-гоголівськи!
Володимир з успіхом захистив диплом. За майстерність атестаційна комісія дала роботі найвищу оцінку. Але, враховуючи «специфічність» теми, поставили «четвірку».
— Гоголь для мене був дуже близький, — згадує художник. — Він так само страждав у Петербурзі й поневірявся, як і я. — Зі стосу паперів художник дістає фотографію картини, яку свято береже.
«Я знав: рано чи пізно — повернуся на Україну, — розповідає художник. — Бо ж рано чи пізно вірні діти повертаються до матерів. А до того треба було жити й працювати, а Україну — плекати у зраненім тугою серці».
Своєрідним прозрінням для художника стало знайомство з народними картинами, зокрема, славнозвісними «Козаками Мамаями».
Власне, він знайшов своє, рідне, знайоме з дитинства. Ці образи давно в ньому жили, лиш треба було сказати самому собі: «Саме це — твоє!»
Так народилися «Автопортрет з «Козаком Мамаєм», «Я — Козак Мамай, мене не займай», «Вставай, козаче молодий, твоя Вкраїна плаче!»
Тоді з’явився і цикл полотен на мотив «повернення додому»: «Летіли лелеки з далекого краю», «Любов у неї очі відняла, кохання забрало вуста», «Якщо помножити любов усіх людей»...
Володимир Кальненко створював свій світ, живучи поза Україною. Він влаштовував щотижневі зібрання українців — так звані «четверги в майстерні».
Став одним з організаторів проведення щорічних Шевченківських вечорів у Ленінграді. Йому вдавалося збирати український гурт звідусіль до меморіальної кімнати-майстерні Тараса Шевченка в Академії мистецтв.
Саме він, Володимир Кальненко, започатковує традицію не спати в ніч із 9 на 10 березня з 1964 року... Тлумачить це так: «Українцям в Україні і світі не можна спати в цю ніч, бо проспимо...»
У «Тарасову ніч» у майстерні художник розвішував на стінах портрети кобзарів, які приїздили на вечори. У майстерні звучала жива бандура, читали «Кобзар» Шевченка.
Вечори надихали художника на створення мистецького циклу «Кобзарі України», які нині експонуються в Музеї кобзарства в Переяславі-Хмельницькому.
Про Володимира Кальненка так і говорять: «Той, що пішки прийшов в Україну, повернувся на рідну землю... Він повернувся в Україну саме тоді, коли сталася Чорнобильська катастрофа. На відміну від тих, хто втікав подалі, він вважав, що повинен бути вдома, на рідній землі.
Він енергійний, талановитий, незалежний. Власне, й незахищений, як і більшість митців. Проте, не здається.
Свого часу знайомився з гончарами Опішного. Це дало йому потужний поштовх до творчості. На його картинах з’явилися тексти віршів, народних пісень.
А 8—22 травня 1991 року Володимир Кальненко став провідником пішого походу-реквієму «Останнім шляхом Кобзаря», присвяченого 130-річчю перенесення праху Тараса Шевченка.
Саме Володимир ніс посмертну маску Шевченка від Петербурга до Києва. 21 травня на теплоході «Кременчук» піднімав український прапор, один із перших в Україні.
2001-го, коли Папа Римський Павло ІІ приїздив до України, мав честь із ним зустрітися. Зустріч відбулася біля церкви Святого Миколая.
«Він благословив мене, — розповідає Володимир Кальненко. — І тихо мовив: «Тяжкий шлях українця, але тобі треба ним іти». Я був зачудований, що він знає мою рідну мову. Отож одразу почав писати картину «Папа Римський розмовляє українською».
До речі, картина зараз у Канаді. А у майстерні художника, що на вулиці Бориспільській у Києві, є копія роботи.
Понтифік намальований на тлі тріснутої ікони. Поряд — ангел і україночка, яка гладить ягнятко.
Він справді неперевершений — Володимир Кальненко. Ми ще довго будемо відкривати його дивосвіти. А він обіцяє ще не раз нас подивувати своєю неординарною майстерністю.
