У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Ювілей iз гірчинкою: Музею шістдесятництва замість більшого приміщення «урізали» територію
06.09.2017
Фойє музею зустрічає відвідувачів картою України зі світлинами шістдесятників.
Днями відбулося урочисте засідання у стінах багатостраждального Музею шістдесятництва з нагоди його п’ятиріччя.
За час офіційного існування Музею шістдесятництва, створеного за ініціативою громадської організації з аналогічною назвою, його «будні» були наповнені інтенсивною роботою.
Хоча п’ять років — то лише формальність, адже насправді його історію не можна відраховувати від дня офіційного відкриття (а відбулося це 22 серпня 2012-го у стінах історичної будівлі на вул. Гончара, 33).
Насправді цілих 18 років передувало цьому урочистому дню.
20 тисячам експонатів у цьому приміщенні вже тісно
Про доробок останніх п’яти років Музею шістдесятництва, який наразі ще не є самостійним суб’єктом, а лише філією Музею історії міста Києва, розповіла його завідувач Олена Лодзинська.
«За ці роки в стінах музею було проведено 53 виставки й по над півсотні різних заходів: презентація книжок, зустрічі з видатними діячами культури, лекції, зустріч iз молоддю тощо. Також було 14 радіопередач разом із працівниками нашого музею. А ще відзнято низку телепередач у стінах нашого музею — це документальні фільми про шістдесятників, членів української Гельсінської групи (зараз їх «крутять» на телебаченні).
Додам, що часом робота буває завдяки комусь і чомусь, а частіше — незважаючи на якісь обставини. У нас працює лише п’ять наукових співробітників i двоє самовідданих доглядачів — наш маленький згуртований колектив любить цей музей і намагається зробити в цих досить тісних для нас стінах усе, що ми можемо», — сказала пані Олена.
Додамо, що лише за останній рік музейні фонди збільшилися на понад 300 одиниць: зокрема, художні «засіки» музею поповнили 28 картин Володимира Куткіна, а також полотна Станіслава Хохлова та Геннадія Польового.
Багато речей доповнили кімнату-інтер’єр, яка переносить відвідувача на кілька десятиліть назад. Загалом у фонді музею кількість експонатів уже перевалила за 20 тисяч.
Світлична — мати, Плахотнюк — батько
А про «доофіційний період» історії створення музею розповіла одна з активних учасниць ГО «Музей шістдесятництва» Вікторія Цимбал.
«Найкраще історія створення висвітлена в книзі «Коловорот» Миколи Плахотнюка, — зазначає пані Вікторія. — Усе почалося в далекому 1994 році з вручення Шевченківської премії Надії Світличній, коли під час церемонії колишня дисидентка озвучила ідею створення музею та його фонду й передала у цей фонд свою грошову частку премії (а згодом — переслала з США й чимало безцінних матеріалів)».
Саме з того моменту починається відлік часу боротьби за створення музею.
«Пані Надія зуміла переконати Миколу Плахотнюка в необхідності музею. І без його харизми, неймовірної людяності й уміння переконувати, мабуть, задум не вдалося б здійснити. Тож Надія Світлична — в Америці, а Микола Григорович — в Україні починали цей музей. Плахотнюк почав навколо себе гуртувати однодумців, із якими вирішили створити громадську організацію. До ГО «Музей шістдесятництва» почали горнутися люди», — розповідає пані Вікторія.
Я гордий тим, що до створення музею причетні й мої батьки. Адже ходили на всі засідання в період його становлення, фінансово допомагали членськими внесками, а при «совєтах» певний час навіть переховували матеріали з архіву Миколи Плахотнюка (який тоді був запроторений у «психушку»). Ті матеріали згодом стали частиною експонатів музею.
«До 1999 року Плахотнюк створив проект статуту, — продовжує Вікторія Цимбал, — а його затвердження вимагало неймовірних зусиль через безконечне ходіння по кабінетах чиновників. І нарешті 6 червня цього ж року відбулися установчі збори ГО «Музей шістдесятництва», на яких головою було обрано Миколу Плахотнюка, а почесним головою — Надію Світличну, а також затверджено правління та наглядову раду. (Але ще ж треба було зареєструвати громадську організацію, тож ходіння по бюрократах тривало ще цілий рік).
У 1999 році також були створені «Дитяча світлиця», ізостудія, літературна вітальня, студія народних ремесел. Ось цікавий запис із журналу, який вів Микола Григорович: «5 березня 2000 року. Відбулася урочиста презентація «Дитячої світлиці» при Музеї шістдесятництва. До цього дня дітки готувалися протягом місяця. До світлиці діти прийшли з українських родин. Вік діток: 5-12 років і старші.
Завдання «Світлиці» — допомогти українським дітям (як це не дивно й не парадоксально) знайти одне одного, збиратися разом бодай раз на тиждень, щоб поспілкуватися українською мовою. Відомо, що в російськомовному середовищі української столиці українським дітям важко спілкуватися рідною мовою й вони інколи комплексують. «Світлиця» повинна виховувати дітей в дусі патріотизму, любові до України та рідної мови».
Варто наголосити, що перший прихисток майбутньому музею дав голова «Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих» Євген Пронюк, який виділив кімнатку у своєму приміщенні на Подолі, на вулиці Межигірській. І ця невеличка кімната одразу почала наповнюватися експонатами, документами, книжками.
У 2011 році Євген Пронюк попросив скласти список заходів, які були проведені ГО «Музей шістдесятництва», аби добитися від «верхів» власного приміщення для музею.
Так от у цьому списку були ще й науково-практичні конференції, і різноманітні подорожі до історичних місць, а загалом у переліку було 43 вечори, 33 презентації різних заходів (лише в галереї Веніаміна Кушніра, в КПІ, було 30 виставок).
Усе це відбувалося завдяки харизмі Миколи Плахотнюка, й усім заходам, які він проводив, сприяло чимало митців.
«Через відсутність свого приміщення культурні вечори доводилося проводити в стінах Музею Грушевського, Музею літератури, Будинку художника, приміщенні Народного руху, Будинку вчителя, Києво-Могилянській академії тощо.
А зберігати величезний фонд допомагали Музей Івана Гончара, церква Покрови, школа Чорновола, Народний рух та інші небайдужі по всьому Києву», — додає Вікторія Цимбал.
«Шістдесятники»... в театрі
Поділився спогадами й професор Олександр Пономарів:
«Ще до того, як Надія Світлична поїхала в Америку, ще коли були вечори в медінституті та інших закладах напівлегальні, Микола Плахотнюк iз нею увесь час про щось шепотіли, й, мабуть, уже тоді в них були якісь задуми щодо майбутнього музею. Пригадую 1960-ті роки, «Клуб творчої молоді», які там були яскраві особистості (Алла Горська, Євген Сверстюк, Іван Дзюба та інші), які вони вечори проводили!
І однією з найяскравіших із тієї когорти шістдесятників була актриса Тетяна Цимбал. Як зараз бачу її струнку, горду поставу — вона виступала скрізь, де не можна було. Коли був неповторний вечір на схилах Дніпра, бо ж його заборонили проводити в приміщенні, Тетяна Іванівна й там читала вірші».
Емоційним і лаконічним був громадський діяч Віктор Гребенюк:
«Усі виставки, які організовували в музеї, давалися часом нелегко, але всі вони приносили свої плоди. Хотілося б, щоб і надалі музей продовжив цю роботу, а інформація про заходи доходила до шкіл та вишів. Тим паче що тут виступають люди (митці, політики), які були безпосередніми творцями нашої незалежності, й їхня праця має знайти продовження в молодому поколінні».
Але неприємною несподіванкою став виступ екс-нардепа Олеся Шевченка, який сказав:
«Для цього музею ще багато хто може знайти експонати, як серед своїх речей, так і архівів друзів. Але було б тільки де їх зберігати. Роками музей вів боротьбу за те, щоб збільшили приміщення. І така можливість була: на другому поверсі, який частково займає музей В’ячеслава Чорновола, ще були вільні «квадрати». Але влада туди поселила якийсь розважальний театр, про який ніде й ніхто не чув. Тож нещодавно група представників громадськості була змушена написати лист до Президента України на захист інтересів багатостраждального Музею шістдесятництва.
Бо тепер прийшло нове керівництво столичної культури, очолюване Діаною Поповою, яке прийняло «геніально-блюзнірське» рішення: демонтувати вітраж, віддати частину території музею — фойє-коридор, вхід до музею — й передати це театру, хоча в них є свій окремий вхід. Із часом у цьому коридорі театр зробить буфет, де в антракті глядачі, попиваючи коньячок, будуть дивитися на портрети дисидентів. Оце такий рівень міської культури та директора Департаменту культури».
«Наше існування зараз фактично залежить від громадської підтримки. Для нас ця ситуація дуже неприємна, адже саме під ліквідацію (при спільному використанні фойє) потрапляє частина експозиції з теми Майдану, АТО», — додала завідувач музею.
А відомий кобзар Тарас Компаніченко засмучено й водночас емоційно сказав:
«П’ята колона «працює», це такі «совки», які на роботі живуть одним життям, а поза роботою — іншим. Дивна річ, що ні Миколі Григоровичу, ні Лесеві Танюкові, які мали великі заслуги перед Україною й зв’язки, не вдалося свого часу подолати, пробити цю «стіну» й добитися власного приміщення під музей. Вважаю, що треба створити хвилю, яка би цих «культурних чинуш» накрила й не дозволила чинити цієї вакханалії над музеєм».
Власне, саме так свого часу вдалося врятувати в Донецьку мозаїку, створену Аллою Горською та Віктором Зарецьким.
Як розповіла журналістка з донецького осередку Союзу українок Людмила Огнєва, це стало можливим лише завдяки великому розголосу — міжнародному скандалу, який вибухнув у 1990-х завдяки українкам в Америці, а згодом його підтримала українська діаспора всього світу.
Невже й сьогодні, на 27-му році незалежності, ми, українці, маємо галасувати на весь світ, що в нас досі нищать історію, а чиновники одним розчерком пера здатні звести нанівець багаторічну роботу людей, які цю історію для нас зберегли?!
