Працюючи над циклом документальних стрічок про історію української авіації, мені пощастило бачити десятки великих і малих міст на різних континентах планети.
Якось, злетівши у небо з аеродрому пакистанської столиці Карачі — а перед цим були ще й далекі Сейшели — могутній український транспортник «Руслан» авіакомпанії «Авіалінії Антонова» пересік азіатський континент, потім європейський, залишив за собою Ла-Манш і м’яко приземлився на поле аеродрому англійського міста Рамсгіт.
Літак привіз з екзотичної острівної Республіки Сейшели телевізійний комплекс вагою понад 100 тонн: з його допомогою міжнародний фольклорний фестиваль із Сейшел транслювали на всі континенти.
Місто душевного спокою
Рим, Париж, Відень, Берлін, Ріо-де-Жанейро, Лондон... Про ці міста начувані, мабуть, усі. Та Рамсгіт — це щось особливе, своєрідне.
Уздовж і впоперек обходили ми зі знімальною групою це місто душевного спокою та ідеальної чистоти.
Тут багато затишних — суто англійських — парків, і в кожному з них обов’язково побачите табличку: на ній намальовано собаку і совок.
Поруч напис — 1500 фунтів. Досить сердита сума! Тому, якщо ваш песик залишить небажаний слід, швиденько приберіть за ним — від гріха подалі.
Рамсгіт побудовано на узбережжі Північного моря, за якихось сто кілометрів від Лондона.
І європейський континент поряд — через Ла-Манш, якщо придивитися, то можна розгледіти Бельгію або Францію.
І хоч Британія виходить нині з Об’єднаної Європи, вважайте, вони залишаються разом.
А нелегальним мігрантам з Африканського континенту — тепер зась. Прибережна морська охорона працює надійно.
Рамсгіт — популярний кліматичний курорт і рибальське місто. Серце Рамсгіта — гавань з її бурхливим життям. Тут — сотні вітрильників, прогулянкових моторних човнів, сейнерів.
Тут влаштовують весняні та осінні свята, коли першість виборюють рибалки-любителі та спортсмени-професіонали з водних видів спорту.
А коли сутінки спадають на Північне море, яскраві феєрверки розмальовують небо над містом.
Затишок Рамсгіта та його неквапливе життя особливо подобаються британським пенсіонерам (та й з європейського континенту) — вони полюбляють селитися тут на схилі літ.
То тут, то там можна побачити парочки літніх людей, що прогулюються узбережжям, тримаючись за руки, або п’ють каву в численних кав’ярнях.
Але багато в Рамсгіті й молоді — сюди приїздять вивчати англійську мову школярі та студенти з Європи, Латинської Америки, Китаю, Японії.
Раніше тут було багато мовних шкіл, тепер залишилась одна — Сhurchill House. Вона — гордість міста, адже входить у десятку найкращих шкіл Великобританії.
Її малював сам Ван Гог. Відомий художник (правда, на той час ще зовсім не відомий 23-річний стажер) працював у Рамсгіті вчителем. А жив поряд, у сусідньому будинку.
Молодь тут — багатонаціональна й особлива. Якось у Рамсгіті я побачив досить зворушливу картину: кілька молодих людей — хлопців і дівчат — вели під руки свого однолітка — хлопчину арабської зовнішності, хворого на ДЦП.
Недуга так кидала бідолаху з боку в бік, що на нього важко було дивитися... Але обличчя супроводжуючих були спокійні, доброзичливі.
Це місцеві волонтери вивели хворого на прогулянку в парк.
Додам, що екіпаж нашого «Руслана» розмістили в невеличкому затишному готелі. З чудовою панорамою на Північне море. У персоналі працювало кілька із порушеннями інтелекту дівчат-покоївок. Це — Британія!
Безпристрасність британців була у минулі часи однією з рис національного характеру, та все змінюється. Особливо серед молоді. Вони контактні і доброзичливі.
Якось ми вели телезйомку на вулиці Рамсгіта і побачили, як юний британець виконував на доріжці карколомні велосипедні трюки.
Відчувши наше бажання зняти його, хвацький вмілець в’їхав у кадр і блискуче продемонстрував неабияку циркову техніку, щиро посміхаючись...
А його мистецтву аплодували пасажири двоповерхового автобуса, який щойно припаркувався поруч.
Слава звитяжна
А ще це місто морської та авіаційної слави Великої Британії. У годинниковій вежі — музей. Поруч із вежею — іржаві гармати, якорі, катери ХIХ століття, копії вітрильників епохи адмірала Нельсона.
Тут усе дихає часом, коли Британія виборювала титул «володарки морів», а її супротивниками були Франція, Іспанія, Голландія, а ще — пірати південних морів.
Самобутня прикмета Рамсгіта — вікна будинків, як одно, так і багатоповерхових. Вони надзвичайно різноманітні й напрочуд ошатні.
Ці вікна — як очі красивої дівчини — мимоволі притягують ваш погляд. І майже на кожному будинку тріпоче під вітром з Північного моря прапор Великої Британії.
Рамсгіт — це море, історія, чарівна архітектура і музеї, музеї, музеї. Ось за новим поворотом ще один — меморіальний музей військової слави повітряних сил її Королівської Величності.
Експозиції висвітлюють подвиги британських льотчиків, які в часи Другої світової війни захищали рідне небо від армад німецьких бомбардувальників та ракет ФАУ-1 і ФАУ-2.
Фашистська авіація жорстоко бомбардувала Лондон, Ковентрі, Рамсгіт та інші міста Великої Британії. У кривавій війні загинули сотні тисяч мирних жителів і воїнів.
Радянська історіографія (а нині російська) десятиріччями замовчувала величезні втрати серед населення та армій колишніх союзників.
Кращий винищувач часів Другої світової «Спітфайєр» також можна побачити в музеї Рамсгіта.
Нещодавно сотні мільйонів телеглядачів планети спостерігали за його польотом у небі над Лондоном.
Він кружляв над резиденцією королеви, коли там проходила урочиста шлюбна церемонія.
Заміж виходила 34-річна Філіппа Шарлотта Меттьюз — молодша сестра герцогині Кембриджської Кетрін, дружини принца Вільяма — сина принцеси Діани.
«Сер Джон серу Піту»
Взагалі, історична пам’ять — свята справа для жителів Рамсгіта. Тому й пам’ятають тут всенародну улюбленицю. Ось меморіальна дошка із зображенням Діани.
Скільки вже часу минуло з дня трагічної дати... Але біля її портрета цілий рік гості міста бачать свіжі квіти.
Щойно принесли розкішний букет і о... диво! Почулася українська мова. Одна з красунь — українка з Москви (вийшла там заміж), інша — з Сум.
Подруги працюють у пивному барі. Кажуть, що заробітки добрі, та й Рамсгіт дуже подобається. Дівчата порадили відвідати музей сільського побуту, на кшалт нашого, що в Пирогові під Києвом.
Цей музей прийняв перших відвідувачів ще в далекому 1953 році: з того часу тут побувало понад три мільйони людей. Полюбляють його і члени королівської родини.
У музеї особливо багатолюдно, коли тут організовують фестивалі народного мистецтва.
У такі хвилини стрімке XXI століття ніби гальмує свій біг, і ти переносишся у стару патріархальну Англію. І душа тоді просто відпочиває...
Три дні стоянки літака у чарівному британському місті промайнули швидко. І ми востаннє вийшли на берег моря. У жителів Рамсгіта є зворушливий звичай.
На згадку про померлих вони ставлять уздовж набережної лавочки. На них таблички з іменами і датами: «Сер Джон серу Піту».
Щоб душі близьких людей могли тут посидіти, помилуватися рідним містом.
...Смеркало. Біля самої води ніби засвітилися сотні ліхтариків. Так воно і було: зручно розташувавшись у своїх маленьких наметах, на тихе нічне полювання вийшли місцеві рибалки...
