«Я їм не вiрю...»
23 серпня 1939 року найвище керiвництво СРСР готувалося до урочистої подiї.
Напередоднi до Москви прилетiв мiнiстр закордонних справ Нiмеччини Йоахiм фон Рiббентроп, який вiд нiмецької сторони мав пiдписати Пакт про ненапад, названий з iнцiативи радянської сторони Договором про дружбу.
І от Катерининський зал Кремлiвського палацу — тут усе готове для пiдписання (мовою дипломатiв — парафування).
Голова Ради мiнiстрiв СРСР В’ячеслав Молотов i нiмецький мiнiстр фон Рiббентроп, як i всi присутнi, у напруженому чеканнi. Як завжди несподiвано i не з тих дверей, звiдки його чекали, з’являється Сталiн. У залi вибухає нестримна овацiя, та Сталiн, пiднявши руку, знiмає її.
— Прошу приступити до церемонiї пiдписання Договору про дружбу, — каже Сталiн.
Начальник Протокольного вiддiлу Мiнiстерства закордонних справ СРСР сповiщає, що договiр укладено росiйською та нiмецькою мовами, тексти їхнi iдентичнi, пройшли експертну оцiнку i будь-який варiант — росiйський чи нiмецький — має однакову юридичну силу.
Молотов i Рiббентроп, усiвшись у зручнi крiсла, скрiплюють договiр своїми пiдписами...
Тiєї ж митi до залу внесли пiдноси з шампанським. Усi одразу похапали бокали — всi, крiм одного: його бокал самотньо стояв на пiдносi.
Сталiн, який помiчав навiть несуттєвi деталi, звернув на це увагу, i в той момент, коли посол Нiмеччини Шуленбург щось жваво розповiдав Рiббентропу i це не пiдлягало перекладу, пiдiйшов до людини, яку соратник Сталiна Микола Бухарiн називав «гордiстю країни»:
— Чому не п’єте, товаришу Кольцов? — запитав Сталiн.
— Я їм не вiрю, — Кольцов вказав очима на нiмецьку делегацiю.
— А своєму уряду вiрите, чи теж — «не вiрю»? — запитав Сталiн i додав iз неприхованою злiстю. — Надто розумний.
Повернувшись пiзно ввечерi додому, Кольцов, який як журналiст i письменник звик усе занотовувати, сiв бiля зручного письмового столу, витяг папiр, авторучку, аби вiдтворити все за своїми свiжими враженнями.
Вiн знав, що в його країнi прослуховують кожне слово, вiдслiдковують кожний написаний рядок, тож писати вирiшив не про нiмецького високопосадовця, а тим бiльше про Сталiна, а про те, за що в тюрму його не посадять.
«Стiл був сервiрований розкiшно: на важких скатертинах iз голландського полотна я побачив тарiлки з зображенням виноградного грона й дубового листя — то були сервiзи петроградського iмператорського фарфорового заводу, столовi ж прибори, усi цi виделки, ложки, ножi, були сучаснi iз зображенням серпа й молота.
Перед кожним iз нас лежало меню, вiддруковане росiйською та нiмецькою, кожен мав також тарiлки iз закусками та пляшки з рiзними напоями.
Пiсля супiв надiйшла черга м’ясних страв, дичини, риби — усе в широкому виборi, а чарки та бокали наповнювали знову i знову, вiдтак розмова ставала гучнiшою, слова пiдкрiплювали жвавою жестикуляцiєю, адже не всi розумiли мову протилежної сторони, i все завершувалося вибухами смiху.
Ікра була червона i чорна, каспiйська й далекосхiдна, i було її так багато, що офiцiанти перед кожним iз гостей поклали десертнi ложки, тихо пiдказавши: «для iкри».
І все було б добре, якби основна рушiйна сила революцiї — московський пролетарiат — просто за стiнами Кремля — не вишикувався в черги до магазинiв iз написом «Хлiб», аби вранцi купити буханець хлiба, а якщо поталанить — то й два».
У двобої з системою
На цьому запис вражень вiд пiдписання пакту уривається, бо несподiвано у дверi помешкання Кольцова хтось неголосно постукав. Його дружина-iноземка, аби не вiдволiкати чоловiка, сама пiдiйшла до дверей i, знаючи, що їхнiй будинок режимний, тобто надiйно охороняється, вiдчинила дверi. На порозi стояли офiцер iз пiстолетом на боцi, за ним троє цивiльних у чорних костюмах.
— Проходьте, будь ласка, — привiтно мовила жiнка, яка знала, що до Кольцова, який воював в Іспанiї, часто приходили люди, у тому числi й вiйськовi.
Непроханi гостi ввiйшли до кабiнету господаря, i офiцер голосно запитав:
— Кольцов Михайло Юхимович?
— Так.
— Іменем Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк ви заарештованi.
— Заарештований? — перепитав Кольцов. — За що? Чи не помилилися ви адресою, майоре?
— Вам доведеться поїхати з нами, i вам скажуть — «за що?». У разi спротиву я маю наказ застосувати зброю.
Дружина Кольцова, хоча й не знала росiйської, однак зрозумiла все. Вона кинулася до чоловiка, але оперативник у цивiльному силою зупинив її: «Нє положено».
Пiсля короткого упередженого слiдства Кольцов постав перед Вiйськовою колегiєю Верховного, суду СРСР.
Голова колегiї воєнюрист Василь Ульрiх одраху впiзнав пiдсудного, бо не було в країнi людини, яка б не знала полум’яного публiциста, статтями якого зачитувалася вся країна, але вiдповiдно до вимоги процесуального кодексу слiдчий Макаров представив його членам Вiйськової колегiї:
«Кольцов Михайло Юхимович — член редколегiї газети «Правда», засновник i перший редактор журналiв «Огонек» та «Крокодил», депутат Верховної Ради РРФСР, член-кореспондент Академiї наук СРСР, радник ЦК Компартiї Іспанiї та Республiканського уряду, вiйськове звання — корпусний комiсар...»
— Досить! — обiрвав Макарова Ульрiх, — це та личина, за якою ховався активний агент низки iмперiалiстичних розвiдок, член антирадянського пiдпiлля, популяризатор троцькiзму й терорист. Розкажiть краще, навiщо на своїй дачi в Передєлкино ви приймали ворожих агентiв Фейхтвангера та Мальро?
— Ви назвали iмена найбiльших письменникiв сучасностi Лiона Фейхтвангера та Андреа Мальро, — спокiйно вiдповiв Кольцов. — Я гордий, що вони знайшли можливiсть побувати в мене. Я читав їм власнi твори, уже виданi в СРСР, i отримав вiд них високу оцiнку. Бiльше того, вони взяли в мене рукописи, аби перекласти їх i видати у своїх країнах.
— Ми ще розберемося, що саме ви передали за кордон, — iз загрозою в голосi мовив Ульрiх. — А ви тим часом пояснiть суду, що спонукало вас стати наперекiр лiнiї партiї та уряду на зближення з дружньою нам Нiмеччиною пiд час пiдписання пакту про дружбу мiж нашими країнами?
— Я два роки працював у Республiканськiй Іспанiї, бачив суть нiмецького фашизму i заявляю з усiєю вiдповiдальнiстю: фашизм — це вiйна, i в якi б одежi вiн не виряджався, якi б договори не пiдписував, вiйна з ним усе одно неминуча.
Те, що говорив Кольцов, не мало нiякого сенсу, бо його долю було вирiшено наперед.
— Розстрiл! — несамовито заволав Ульрiх.
Пiдсудному не дали навiть належного йому заключного слова — силомiць виволокли за дверi.
Благословенна «терра iнкогнiта»
Пiсля пiдписання Пакту про ненапад радянську пресу наче пiдмiнили: якщо ранiше вона рiзко критикувала нiмецький фашизм й особисто Адольфа Гiтлера, то тепер Нiмеччинi присвячували лише схвальнi статтi та вiдгуки.
Преса, як i найвище керiвництво СРСР, не помiтила навiть того, що нiмецькi комунiсти та антифашисти опинилися в концтаборах, у Бухенвальд потрапив i лiдер нiмецьких комунiстiв Ернст Тельман.
Посол Нiмеччини в СРСР Шуленбург, який любив перевдягатися в просте вбрання й ходити Москвою, доповiдав у Берлiн:
«Радянський уряд робить усе можливе, аби змiнити ставлення населення до нас: припинилися всi випади проти Нiмеччини, всi подiї нашої зовнiшньої полiтики подають без осудження — на основi внутрiшнiх нiмецьких повiдомлень, перекладених росiйською мовою, будь-яку антинiмецьку лiтературу активно вилучають».
Пафос обiлювання нiмецького фашизму був такий, що до нього долучився навiть всемогутнiй Лаврентiй Берiя, видавши наказ для тюрем i ГУЛАГiв, який забороняв наглядачам i конвоїрам називати в’язнiв «фашистами», аби не ображати стратегiчного нiмецького партнера.
...Першого вересня 1939 року нiмецькi вiйська вторглися в Польщу i завдяки взятому на озброєння «блiцкригу» (блискавичної вiйни) швидко окупували її.
Вже 9 вересня Гiтлер, виступаючи пiд бурхливi оплески в рейхстахзi, заявив: «У нiмецькому тлумаченнi поняття «Польща» бiльше не iснує, є генерал-губернаторство, яке у визначених нами межах стає складовою частиною фатерланду».
А в рейсканцелярiї на робочому столi нiмецького фюрера вже лежала телеграма радянського прем’єра В’ячеслава Молотова: «З нагоди взяття Варшави вiйськами вермахту радянський уряд радий вiтати Вас iз блискучою перемогою».
Успiшному здiйсненню плану «Вайс» — плану окупацiї Польщi — Нiмеччина була зобов’язана тому ж таки Радянському Союзу, який, згiдно з пiдписаним пактом, налагодив безперебiйне постачання «нiмецькому партнеру» стратегiчної сировини, аж до нападу на СРСР.
Нiмеччина отримала 1,5 млн. тонн лiсоматерiалiв, 100 тис. тонн бавовни, для вiйськової промисловостi — 100 тис. тонн марганцю, 20 тис. тонн хрому.
Тим часом вiйськовi оглядачi низки європейських країн звернули увагу на своєрiднiсть польської компанiї вермахту: переможно просуваючись польською територiєю, нiмецькi вiйська старанно оминали землi, якi межували з Радянською Україною i були розташованi по лiнiї рiчок Нарва—Вiсла—Сан. На цих землях проживало 13 млн. людей i звали ці землі одним словом — Галичина.
Не знаючи анi сутi, анi змiсту утаємниченого пакту мiж СРСР i Нiмеччиною, всi в Європi, як кажуть, «губилися у здогадках», а вже 17 вересня того ж таки 1939 року все стало зрозумiлим: на землi Галичини в кiлькостi 600 тис. солдатiв ступила Червона армiя, i вже за п’ять днiв — 22 вересня — ввiйшла у Львiв.
Ентузiазм i радiсть львiв’ян, як i всiх галичан, були безмежнi, польське населення отримало прихисток вiд нiмецької навали, українське — плекало надiю на створення власної держави (цю iдею польськi властi агресивно вiдкидали), а єврейське було врятоване вiд остаточного знищення в полум’ї Голокосту.
І дуже скоро обидвi сторони — галичани з одного боку, Червона армiя — з iншого — відчули обопiльний шок: перших вразила кричуща бiднiсть армiї-визволительницi: на солдатах були вицвiлi гiмнастерки не першої свiжостi, i в будь-якiй водоймi бiйцi їх самi прали, у руках вони тримали застарiлi гвинтiвки Мосiна 1903 року випуску, сидiли на жерстяних «полуторках», якi навiть на невелику гору не тягнули причiпної гармати, у сiльськiй мiсцевостi можна було побачити кiннi ескадрони i таку дивину, як тачанка часiв громадянської вiйни.
Галичани жартували:
Понаїхали бiльшовики,
Понавозили технiки.
Бiйцiв же, особливо командирiв Червоної армiї, вразила чистота галицьких мiст, багатство i розкiш магазинiв, широкий асортимент будь-якої їжi.
Тож магазини Галичини швидко спорожнiли: якщо командири скуповували й вiдправляли на батькiвщину одяг, взуття, килими та iншi промисловi товари, то рядовi бiйцi змогли наїстися досхочу — на багатих галицьких ринках їх частували свiжим хлiбом, пирiжками, а якщо пощастить, то й вiдрiзали шмат сала — всi розумiли, що грошей у бiйцiв немає.
Тож лейтмотив їхнiх листiв додому був такий: «нам посмiхнулося щастя, ми потрапили у благословеннi краї, про якi ще мiсяць тому не мали найменшої уяви».
Благословеннi краї пiднесли й людську гiднiсть червоноармiйцiв: якщо ранiше вони були лише «гвинтиками», за визначенням Сталiна, то в будь-якому мiстi Галичини їх називали панами.
Перетворення по-радянському
У радянських офiцiйних документах поняття «Галичина» не використовували. Замiсть нього з’явилося поняття «Захiдна Україна», а 2 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про включення Захiдної України до складу СРСР i возз’єднання її з УРСР».
Верховна Рада Української РСР, зi свого боку, створила тут шiсть областей — Львiвську, Станiславську, Волинську, Тернопiльську, Рiвненську, Дрогобицьку, а дещо пiзнiше українська Верховна Рада скасувала Угоду країн Антанти вiд 25 червня 1919 року, якою Галичину приєднували до Польщi.
Далi Верховна Рада законодавчо закрiпила Акт Захiдно-Української Народної республiки (ЗУНР) вiд 1918 року про вiдмiну австро-угорської назви «Лемберг» i надання центру Захiдної України української назви Львiв.
Те, що відбулося потiм, стало сенсацiєю для цього краю, викликало сплеск схвальних емоцiй, а лiтнiх людей розчулило до слiз: на виконання указiв Верховної Ради уряд України ухвалив постанову про перейменування унiверситету Яна Казимежа на Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка.
Це означало, що давнiй бастiон польської культури, заснований 1661 року, тепер стане оплотом культури української, вiдкриє дверi для українських студентiв i викладачiв, i запанує тут, зрозумiло, українська мова.
Із цього розпочалася українiзацiя й усiх iнших закладiв освiти: вже за рiк половина початкових шкiл тут стали українськими.
Вiдповiдно до радянської доктрини в Захiднiй Українi було нацiоналiзовано промисловi та торговельнi пiдприємства, якi ранiше належали полякам та євреям, а найпопулярнiшим кроком стала експропрiацiя польських землевласникiв iз наступним розподiлом належних їм земель мiж селянами.
Та дуже скоро «совiти», як їх тут називали, помiняли шило на мило: замiсть польської мови всюди стали запроваджувати росiйську.
Вiйськовi комiсари та цивiльнi агiтатори на зустрiчах iз мiсцевими жителями пiд виглядом розвитку «iнтернацiоналiзму, пролетарської солiдарностi та дружби народiв» почали войовничо впроваджувати росiйську мову.
Воно й не дивно, адже бiльшiсть членiв найвищого керiвництва компартiї та уряду України були росiянами, i чи не найперше слово сказав тут тодiшнiй керiвник України етнiчний росiянин Микита Хрущов. Людина енергiйна, дiяльна, вiн часто бував у Захiднiй Українi, зокрема у Львовi.
Ось найхарактернiшi його вислови, якi виголошували на зустрiчах iз мiсцевими партiйно-господарськими активами, а також на мiтингах i зборах iз найширшими верствами населення (дослiвно).
«Росiйський народ — це великий народ. Вiн допомагає всьому людству рухатися до перемоги демократiї та соцiалiзму. Пiд керiвництвом свого робiтничого класу найпередовiший росiйський народ першим в iсторiї звiльнився вiд капiталiстичного гнiту та експлуатацiї. Росiйський робiтничий клас допомiг звiльнитися вiд нацiонального, полiтичного та економiчного гнiту численнiй сiм’ї народiв, що населяють колишню царську Росiю».
«Росiйську мову вивчають трударi всього свiту. Маркс свого часу вiддав належне могутнiй росiйськiй мовi, вивчаючи її та використовуючи у своїх працях росiйськi першоджерела. В нашiй ситуацiї росiйська мова є мовою мiжнацiонального спiлкування народiв СРСР, знання росiйської мови дозволяє народам оволодiвати найвищими культурними цiнностями».
Бачачи, що з цього намiру нiчого не виходить, апологети зросiйщення заговорили мовою погроз, трактуючи пiклування захiдних українцiв про рiдну мову (дослiвно) «як про культурну i мовну контрреволюцiю, нацiлену на розпалювання нацiональної ворожнечi, на iзоляцiю українських робiтникiв i селян вiд благотворного впливу росiйської культури».
Саме тодi в росiйському партiйно-адмiнiстративному середовищi народився «знаменитий» термiн «український буржуазний нацiоналiзм». І оскiльки «нацiоналiсти» пiдлягали тюремному покаранню або засланню за «антирадянську дiяльнiсть» (ст. 58 Карного кодексу СРСР), у Захiдну Україну понаїхали слiдчi-чекiсти й цiлi полки НКВС — полювання на «нацiоналiстiв» розпочалося.
Хапали всiх, тисячi людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли в холоднi товарнi вагони й вивозили до Сибiру чи Казахстану.
Чимало депортованих гинули цiлими сiм’ями. За розсекреченими пiзнiше даними НКВС-МДБ СРСР, за короткий час було депортовано i знищено 1 мiльйон 300 тисяч осiб, тобто 10 вiдсоткiв усього населення Захiдної України.
Цих страшних цифр тодiшнi керiвники Польщi, звичайно, не знали, але вони бачили, що винищення галичан iде справдi стахановськими темпами.
Тодi й виникла у керiвникiв Польщi iдея, за яку вони одразу вхопилися: Радянському Союзу, який має найбiльшу у свiтi територiю, крихiтна Галичина не потрiбна, у той час як у Польщi, окупованої Нiмеччиною, не залишилося жодного клаптика землi.
То чи не варто домовитися про те, аби за згоди найвищого керiвництва СРСР повернути Галичину до Польщi?
Не роздумуючи довго, прем’єр-мiнiстр емiгрантського уряду Владислав Сикорський звернувся до свого приятеля — посла СРСР у Польщi Івана Майського, i через деякий час той сповiстив: «Товариш Сталiн прийме вас».
І ось польськi високопосадовцi в Москвi. Разом iз прем’єром Сикорським прибули вiйськовий мiнiстр генерал Владислав Андерс, до них приєдналися посол Польщi в СРСР Станiслав Кот, журналiст i полiтичний оглядач Ксаверiй Прушинський.
Забiгаючи наперед, зазначу: варшавське видавництво «Руй» регулярно видає книгу спогадiв Ксаверiя Прушинського «Нiч у Кремлi», i книга ця розходиться миттєво.
Свiдоцтва Прушинського єдинi у своєму родi, i вони вартi того, аби їх навести дослiвно: «Небагато знайдеться журналiстiв, якi пройшли крiзь ворота Кремля, ще менше тих, хто бачив Сталiна.
Зустрiтися з мiкадо чи з далай-ламою, можливо, не менш важко, нiж зi Сталiним, але японський iмператор — лише пiшак у руках вiйськових i промисловцiв, а далай-лама — тiльки релiгiозний ватажок кочових племен. Тi iндивiдуальнi рiшення, якi приймуть мiкадо чи далай-лама, практично не матимуть впливу на долю свiту, тi ж, якi приймає Сталiн, уже змiнили хiд цiлої низки подiй i здатнi змiнити ще багато чого.
Я уважно спостерiгав за Сталiним. Його манера говорити була також незвичною, як i вiн сам. Сталiн — оратор своєрiдний: вiн сам ставить собi запитання, сам на них вiдповiдає, вишукуючи яскравi приклади, образи.
Знаючи, що йтиметься про Галичину, Сталiн навiв приклад зi свого життя:
«напередоднi 1914 року я мав вiдвiдати Ленiна, який переховувався в Пiвденнiй Польщi. І от тодi, коли я їхав через Галичину, поїзд зупинився на станцiї в обiдню пору. У моєму розпорядженнi було трохи часу, i я пiшов до ресторану, замовив собi обiд. Сiв за стiл i почав чекати. Бачу, мого сусiда праворуч обслужили, iншого, лiворуч, також, а мене — нi. Навiть той, що з’явився пiзнiше за мене, отримав обiд. Робилося це явно свiдомо.
Нарештi, за двi хвилини до вiдправлення потяга менi таки принесли тарiлку супу. Я — грузин, людина темпераментна, кинув двi австрiйськi крони на стiл, перевернув тарiлку й голодний пiшов iз ресторана. У Закопане я розповiв Ленiну про цей iнцидент, звинувачуючи полякiв. Ленiн вислухав мене, а потiм запитав: «А якою мовою ти говорив?» — «Росiйською, звичайно».
Тодi Ленiн почав смiятися: хiба ти не розумiєш, що пiсля того, чого поляки натерпiлися вiд царських загарбникiв, вони мають ненавидiти росiйську мову, в них є справедливий привiд до такого ставлення до нас. Ось чому ти й прийняв на себе їхнiй справедливий гнiв i тому ти став останнiм, кому принесли обiд».
Бачачи, що ми чекаємо вiд нього зовсiм iнших слiв, Сталiн пiдсумував: «Пiсля вiйни Польща стане бiльш могутньою, нiж колись ранiше, а Галичина нехай залишиться за Україною».
Додам вiд себе: ось такий iсторичний парадокс — кремлiвський тиран, один iз спiвавторiв Голодомору й геноциду щодо України, несподiвано став на захист її територiальної цiлiсностi, а ця людина, як зазначив Ксаверiй Прушинський, у той час багато чого в свiтi вирiшувала одноосiбно.
І ще: минуло рiвно сто рокiв, i вже не царськi, а путiнськi загарбники вдерлися в Україну, i якби Путiну судилося опинитися на українськiй землi, навряд чи хтось почастував би його обiдом...
Локомотив нацiонального вiдродження
Є в Єрусалимi меморiальний комплекс Яд Вашем (у перекладi Ім’я та Пам’ять). Напередоднi 25-ї рiчницi Незалежностi України тут побували депутати Верховної Ради Олег Ляшко, Антон Геращенко, Людмила Денисова, Георгiй Логвинський, Юлiй Мамчур, Сергiй Березенко, Мустафа Джемiлєв — усього 60(!) осiб.
Серед iншого гостям з України показали спецiалiзовану експозицiю пiд промовистою назвою: «Галичина».
Вона являє собою високий дерев’яний паркан, на якому вивiшенi накази й розпорядження нiмецької окупацiйної влади. Ось найбiльш типовi:
«1 березня 1944 року в мiстi Самбiр на Львiвщинi було виконано вирок. За переховування жидiв i сприяння їм страченi:
Крушковська Марiя, українка,
Дмитровська Софiя, українка,
Зубович Стефан, українець, жонатий,
Качмар Марiя, українка,
Масляга Ганна, українка,
Назар Марiя, українка,
Куляк Микола, українець, жонатий,
Ковальчук Михайло, українець,
Суш Настася, українка.
Так буде з кожним, хто допоможе єврею.
Отто Франк».
«На жаль, сiльське населення продовжує допомагати євреям, таким чином воно робить зле громадi, а також собi своїм нелояльним ставленням до вимог нiмецької окупацiйної влади. Сiльськi жителi за допомогою своєї спритностi постачають у єврейськi гетто всi види харчових продуктiв у необхiднiй кiлькостi. Сiльське населення необхiдно вiдрiзати вiд євреїв, вiдлучити вiд звички допомагати євреям.
Карл Ляш».
А коли гостi з України пiшли Алеєю Праведникiв, вони побачили багато дерев — цiлий лiс, висаджений на честь тих, хто, ризикуючи життям, рятував євреїв у тяжкi роки вiйни. Депутати йшли, а дерева стрiбними табличками називали себе: Іван Стебельський, Олена Григоришина, Марiя Бабич, Олександра Дудко, Іван Яцюк, Ольга Чорнобай, Леонiд Бак, Фелiкс Рудюк, Петро Семенiв, Володимир Ланко, Богдан i Орест Загайкевичi — не полiчити всiх...
Як пояснили науковцi Яд Вашему, за кiлькiстю врятованих евреїв Україна посiдає одне з провiдних мiсць у свiтi, але правильнiше буде сказати, що посiдає його саме Галичина. А по вiйнi Україна як член ООН проголосувала за створення незалежної єврейської держави, а кращi сини України розумiли, що прийде час виборювати й власну незалежнiсть.
Але всi росiйськi послiдовники Сталiна побачили в цьому загрозу цiлiсностi СРСР, а тому широко вiдкрили ворота великих i малих ГУЛАГiв, куди й звозили прибiчникiв вiдокремлення України. І враз безкраї росiйськi ГУЛАГи зговорили українською: у холодних товарняках сюди, у проклятi Богом мiсця, звозили цвiт галицького українства. Тут опинилися кардинал Йосип Слiпий, визначний юрист, доктор Володимир Горбовий, юний Юрiй Шухевич, борцi українського нацiонально-визвольного руху Лебiдь, Сорока, Грицяк, Долiшний, Дужий, Колесник, Кулиняк, Ільчук...
Цi люди подали гiдний приклад своїм наступникам, полiтв’язням брежнєвської доби — Левку Лук’яненку, В’ячеславу Чорноволу, Богдану та Михайлу Гориням, Іринi Калинець i багатьом iншим.
А коли у некерованiй Росiї гору взяло комiчне ГКЧП, прагнучи увергнути Україну у дещо призабутi сталiнськi порядки, у столицi Галичини — Львовi — створюється славнозвiсне Товариство Лева, яке очолили Орест Шейка, Ігор Гринiв, Левко Захарчишин, Ярослав Рибак. Товариство Лева стало предтечею Товариства української мови iменi Шевченка, а також Народного руху України. Вперше в Українi цi патрiотичнi масовi органiзацiї не контролювалися партiєю, увiбравши до своїх лав найвiдомiших письменникiв, науковцiв, громадських дiячiв — курс на Незалежнiсть України став нарiжним каменем дiяльностi кожного з цих товариств.
Пiдтримали галичани й європейськi прагнення України, узявши активну участь у Революцiї гiдностi, чимало з них i нинi тримають фронт на Донбасi.
Сьогоднi цей дивний край стоїть на сторожi європейського вибору України: Галичина, яка вже була у Європi, нинi прагне не лише повернутися туди, а й привести за собою решту України.
