Ірина Дмитришин — завідувач кафедри українських студій у Національному інституті східних мов і культур у Парижі.
Вона — автор книжки «Григорій Орлик: український козак на службі Людовіка XV», написаної на основі докторської дисертації «Українська карта у французькій закордонній політиці: Орлики та козацька нація». Дисертацію пані Ірина захистила в паризькій Сорбонні у 2005-му.
Нині Ірина Дмитришин — і перекладач на французьку. Завдяки їй франкомовний читач має змогу читати книжки Марії Матіос та Андрія Кокотюхи, а також дізнатися через тексти, хто такий Олег Сенцов.
Тривалі франко-російські стосунки нинішня Росія завжди притягує як аргумент своєї добропорядності
— Пані Ірино, нещодавно був день народження Олега Сенцова. Ви перекладали оповідання ув’язненого в Росії українського режисера. Як сприймають читачі видання французькою мовою?
— Це видання в українській колекції видавництва «Арматтан» мало на меті привернути увагу до долі Олега Сенцова, до ситуації з іншими політичними в’язнями і, загально, до Криму та України. Ми плануємо заходи і публікації щодо цієї книжки. Поки що пройшло мало часу, щоб говорити про вплив цієї книжки на французького читача, навіть якщо є вже перші позитивні відгуки.
— Як у Франції сприйняли «приватизацію» Анни Київської Володимиром Путіним на зустрічі у Версалі з Еммануелем Макроном наприкінці травня?
— Якщо зовсім відверто, то цей момент більше привернув увагу української громади, ніж французів. Останні більше обговорювали сам візит і його обставини, політичну кон’юнктуру, перспективи франко-російських взаємин за нового президентства і в умовах санкцій, сирійської кризи... Але переконана, що реакція була потрібною, і заява МЗС, як і недавній візит Президента Порошенка у Сенліс, пов’язаний з Анною Київською, розставили необхідні акценти. Це потрібно було зробити сьогодні з огляду на тривалі франко-російські стосунки, які нинішня Росія завжди притягує як аргумент своєї добропорядності.
— Наскільки згуртованими у просуванні проукраїнських позицій у Франції є українці, які там мешкають?
— Українці у Франції не становлять однорідної маси, що властиве будь-якій діаспорі. Деякі просувають, вболівають, переймаються тим, що відбувається на Батьківщині, деякі досить байдужі. Добре, що є різні угруповання, які об’єднуються, але і продовжують існувати своїм життям. Маю на увазі студентські чи релігійні громади, жіночі організації, волонтерські проекти.
Майдан і сьогоднішня війна стали, очевидно, переломними моментами, які викристалізували і розшарували громаду, стерли певні бар’єри (вікові, регіональні, релігійні) заради вищої мети або, навпаки, виокремили тих, для кого «нічого не відбувається».
Тема досліджень про Григорія Орлика не відпускає
— Ви слідкуєте за справою за позовом режисера-документаліста Поля Морейри до української журналістки Анни Чесановської-Жайяр, котра є автором рецензій на відверто тенденційний та антиукраїнський його фільм «Україна: маски революції»?
— Так, справа продовжується в апеляційній інстанції. Сподіваюся, що Анна виграє, адже йдеться про об’єктивне висвітлення подій в Україні і, за великим рахунком, про імідж України, яку намагаються представити у пропагандистських російських кліше.
На жаль, такі документалісти існують у західному світі (принагідно згадаймо Стоуна), на щастя, вони в абсолютній меншості. Як історик не маю жодного сумніву, що історія і час все розставлять на свої місця: можна отримати Пулітцерівську премію і буквально розчавити свого колегу, але правди не сховати.
— Чи продовжуєте ви досліджувати історію роду Орликів? Коли приїздили недавно в Київ, доїхали і в Батурин, i в Глухів.
— Так, звичайно, тема, якій присвячуєш кілька років життя, ніколи не відпускає, і я дуже тішуся контактам із Батурином і щаслива можливості долучитися до нових проектів, пов’язаних iз Григорієм Орликом, який, безумовно, заслуговує на нашу увагу.
Сподіваюся, що до кінця року вийде моя монографія, присвячена Орлику і його діяльності на європейській дипломатичній арені. Свого часу, намагаючись привернути увагу до московської експансії, Орлик захищав тезу, що «без свободи козацької нації не буде спокою в Європі».
«Ціную можливість працювати над текстами, різними за стилем, епохою, темпераментом»
— Першим виданим твором сучасної української літератури великого французького видавництва Gallimard стала «Солодка Даруся» Марії Матіос. Ви переклали твір на французьку. Як усе відбувалося?
— Дорога від українського видання до французького — складна і довга. У перекладній літературі легким, якщо можна так висловитися, є тільки шлях бестселерів, коли видавці борються за право видавати прибутковий титул. У випадку з малознайомими літературами видавець дуже прискіпливо відбирає, зважує, перш ніж переконається у необхідності проекту. І дуже добре, що найпрестижніше класичне французьке видавництво обрало саме Марію Матіос. Попереднім їхнім виданням українського автора був «Жовтий князь» Василя Барки, у 1981 році.
— Gallimard не видає одну книжку автора, як правило. Чи знаєте щось про новий твір для франкомовних читачів Марії Матіос?
— Так, переговори ведуться щодо наступної книжки, але, поки нічого не підписано, волію про це не говорити. Зрештою, такі новини має анонсувати автор.
— Жанрово вибивається з названих перекладів, які ви робили, «Аномальна зона» Андрія Кокотюхи. Як зав’язалася ця співпраця?
— Я дуже люблю детективний жанр і рада перекладу саме цього роману, дія якого відбувається на тлі Чорнобиля. Це нагода привернути увагу до цієї катастрофи, а також показати життя сучасної провінційної України. Як перекладач я ціную можливість працювати над текстами, різними за стилем, епохою, темпераментом.
Щодо самого проекту, то він почався завдяки знайомству з видавцем Андрія Кокотюхи.
— Чи є конкурентоздатними книги українських авторів на французькому ринку? На вашу думку, хто має фінансувати просування українських творів за кордоном?
— Я не певна, чи можна використовувати термін конкурентоздатності. Французький ринок цікавий тим, що тут видається стільки ж своєї літератури, скільки перекладної, де левову частку займає американо-англійське видання. Але видавець вас запевнятиме, що його єдиним критерієм є якість літературного твору, і тут немає підстав не вірити йому. Незаперечно також і те, що письменник, який представляє невідому літературу, без чітких маркерів чи світових імен, повинен двічі доводити своє право бути почутим.
І фінансування тут може допомогти, але не вирішить проблему. Тобто французький видавець — справжній, той що поважає себе і свого читача, не візьме книжку тільки через те, що йому заплатять. Наразі дійсно популярним і улюбленим українським письменником у Франції є Андрій Курков. Андрухович, Жадан чи Забужко викликають інтерес у читачів, які цікавляться чи знають Східну Європу. І це теж добре.
Україна безумовно повинна підтримувати видання своїх книжок за кордоном. Тут можна брати приклад з тієї ж Франції, яка має програми фінансування придбання прав чи перекладу, яка фінансує подорожі авторам за межі країни, як відомим, так і початківцям, а також надає можливість перекладачам (і видавцям!) відвідати країну. Це — вміння працювати на перспективу, вкладати в майбутнє, створювати і розгалужувати мережу контактів, які працюватимуть капілярно. І щоденно. Сподіваюся, що новостворений Інститут книги зрушить існуючий стан речей.
