«Як ви човен назвете, так він вам і попливе», — цей відомий вислів з мультика про капітана Врунгеля якнайкраще відповідає сьогоднішній ситуації з втіленням ідей і слів на українських теренах. Ідей або українських національних, або ж царських, тоталітарних чи «невизначених». Відомо, що все в нашому світі починається з думки і слова, які матеріалізуються у світі речей і подій і, змінивши які, можна вплинути на хід подій довкола нас. Проте чи можна сподіватися, що простір, усе ще заблокований печаттю спадку вже неіснуючої держави (плетивом назв міст і сіл — Кіровоград, Дніпропетровськ, Леніно-Ульянове; «всеукраїнських» вулиць Карла Маркса, Будьонного чи Чекістів; заводів «Більшовик» чи імені 40-річчя Жовтня; свят 8 Березня і Дня народження Щербицького тощо), раптом сам собою наповниться ідеями свободи і поваги до людей? Адже ці безневинні знаки є ніби вікнами й дверцятами, відчиненими у світ, який вони символізують. Тобто у світ тоталітаризму.
Сьогодні ми хочемо змін на краще. Поле для таких змін у нашій країні майже неоране. Однак, як виявилося, орати його можливо. І засівати чимось гарним — також. Нещодавно народний депутат Олег Тягнибок проклав на цьому полі значну борозну — завдяки його депутатському запиту був ліквідований герб СРСР на фасаді будинку Федерації профспілок у центрі столиці, на майдані Незалежності. Сьогодні — наша розмова з Олегом Тягнибоком про можливості й перспективи таких змін.
— Пане Олеже, серп і молот є для нас знаком держави, що спричинила смерть для мільйонів розумних і працьовитих громадян, серед них — родичів багатьох із нас. Проте і досі цей знак «вінчає» фасади будівель держадміністрацій, клубів, освітніх закладів у багатьох регіонах нашої країни...
— Це є великою проблемою столиці і, врешті, Центральної і Східної України. Усім уже зрозуміло, що комуністичний режим був злочинним, що радянська влада не принесла розвитку, а навпаки, знищувала український народ. А державні символи пов'язані за змістом з державним суверенітетом. Тому ми, що живемо уже в іншій системі, зобов'язані посприяти тому, щоб цю символіку було замінено. Я маю на увазі не тільки ту, що є на фасадах будинків, а й пам'ятники, які, як правило, не мають жодної історичної цінності, і назви вулиць і площ.
Якийсь парадокс є в тому, коли в Донецьку синьо-жовтий прапор і тризуб розміщені на вулиці Леніна, який давав вказівки нищити українську націю. Це виглядає цинічно. Вулицю Косіора в Києві перейменували, а пам'ятник йому все ще стоїть. Або ж проспект Червоних козаків назвали Московським. А чому? Тому що він веде на Московський міст. А може, тому, що київський мер — великий друг московського мера.
— На вашу думку, як це впливає на юних?
— Молодше покоління вже не знає тоталітарної системи і не уявляє, якими були її «принади». Молодь, відповідно, мало дратують її символи в сьогоднішньому житті. Якось я спілкувався з одним підлітком, розповідав, що були часи, коли в магазині не було масла. І підліток, який не може уявити, як це, коли приходиш у гастроном, а там, крім березового соку і морської капусти, нічого немає, ставив мені логічне запитання: «А чому ж це масло не привезли з бази в магазин?». «Бо і на базі не було масла». Вони не уявляють, що в той час цукор купували за талонами.
Незмінність назв комуністичного режиму негативно впливає на свідомість та підсвідомість. У дітей формується хибне сприйняття історії власної держави. Адже незрозуміло, заради чого було проголошувати незалежність, якщо повсюдно залишаються ознаки залежності. Як пояснити дітям, чому бовваніють пам'ятники катам українського народу? Через 10—15 років ми матимемо аморфне середовище, для якого не буде цінністю нація, держава, наша символіка.
— Чи є дані психологічних досліджень про те, як на свідомість громадян держави, що декларується як незалежна, впливає така велика кількість вшановуваних пам'яток часів узалежнення?
— Цим питанням у державі ніхто не займається. Те, що було подано цей депутатський запит, якраз і є намаганням привернути увагу громадськості й влади до цієї теми. Я гадаю, будь-хто погодиться з думкою, що, якщо ми не будемо усувати символи тоталітарного режиму, нам буде дуже складно формувати нове покоління, якому жити в незалежній державі, яке матиме свою гордість і гідність.
— А хто може працювати над цим, надавати можливості громадянам для формування їхнього світогляду як вільних людей?
— Патріотична влада. Хто є сьогоднішня влада? Це колишні директори заводів, секретарі обкомів і райкомів партії, партсекретарі різних установ, колишні комсомольські працівники. Люди, які раніше були червоними, а потім за певних обставин перефарбувалися в синьо-жовті. Але ж є значна категорія, яка і далі залишається зі своїми «партійними квитками». Я маю на увазі не формальні квитки, а ті, що є «всередині».
— Розкажіть, будь ласка, історію «про серп і молот» на майдані Незалежності. Хто посприяв вашій ініціативі, щоб цей символ перестав «працювати» на ідею «повернення до печер»?
— У першу чергу, це моя внутрішня ідеологія, світобачення моїх однодумців. Окрім того, питання боротьби з комуністичною ідеологією є програмовою засадою Соціал-національної партії, яку я представляю. Також мені здається значним позитивом те, що вдалося провести цей депутатський запит через парламент, тобто Верховна Рада проголосувала за ліквідацію зображення герба неіснуючої держави на центральній площі України. Депутатський запит був направлений меру Києва Олександрові Омельченку й голові Федерації профспілок Олександрові Стояну. Київська міська держадміністрація і Федерація профспілок вчасно відреагували, і вже до Дня незалежності серп і молот було ліквідовано.
Здавалося, що ніхто не звертає уваги на те, що міститься на фасадах, — звикли... Але ні! Коли зняли «серп і молот» на майдані — це помітили всі. Це дало багатьом людям хоча б малесеньку, але надію змін на краще, що врештірешт Україна з совєцької перетворюється на українську, стає цивілізованішою.
— Чи є якась загальнодержавна програма з «українізації» України на рівні ідей, слова, символіки?
— Прикро, але нема. В першу чергу це повиннi робити центральна влада й органи місцевого самоврядування. Більше того, існує Указ Президента України про зняття символіки тоталітарного режиму ще від 1993 року і Указ Президента № 79/2001 від 09.02.2001 року «Питання щодо використання державних символів України», які ніхто не відміняв. Їх просто треба виконати.
— А як на Західній Україні знімали пам'ятники авторитарникам і перейменовували вулиці? Чи були протести, скажімо, з боку комуністів?
— На Західній Україні це все відбувалося на хвилі національного відродження, коли на вулиці виходили десятки тисяч людей. І навряд чи якісь комуністи могли собі дозволити протестувати у тому натовпі.
— На цей час Компартія була вже заборонена?
— Це робилося ще до путчу. У березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори місцевих органів самоврядування. І вони, ще за існування Радянського Союзу, розпочали перейменовувати вулиці.
— Мені доводилося говорити з багатьма людьми в Криму, на Луганщині, Київщині стосовно перейменування вулиць і населених пунктів. Для того, аби щось таке перейменувати, люди збирають купи підписів. «Свої» депутати виступають на засіданнях місцевих рад. Але влада цей процес гальмує.
— Розумієте, наша влада має певну специфіку. Особливо це стосується влади на місцях. Вона не дуже хоче проявляти ініціативу. Зміна назви вулиці потягне за собою певну роботу для найнижчих чиновників. Їм потрібно буде переписати якісь реєстри, замовити нові таблички. Але проблема в тому, що влада не розуміє важливості виховання. У нас у державі не існує безпосередньо патріотичного виховання усіх прошарків населення. Це є трагедією для нас у майбутньому. Ми вже сьогодні маємо проблеми. У такій ситуації, я вважаю, влада повинна чинити жорстко і рішуче.
— Але вона так не чинить. Що робити в такому випадку?
— Владу треба міняти! Треба прийти й обрати керівників, які це робитимуть. У нас в Україні дозволено діяльність такого горе-письменника, як Олесь Бузина, який пише пасквілі на Шевченка. У нашій державі можна преспокійно купити газету «Кієвскій тєлєграф», власником якої є Андрій Деркач — проросійськи налаштований політик, де виходять такі статті про Шевченка, як «Янголець з копитцем». Ви розумієте, чому це робиться? В цьому зацікавлена, в першу чергу, Росія, яка не може зараз окупувати Україну військами, тому робить це шляхом економічної й інформаційної експансії. Українцям нав'язують не притаманні їм цінності. Це треба зупиняти.
— Чи можна сказати, що українська інтелігенція, депутати, ті люди, які мають фінанси, створили на сьогодні аналітичний центр з цього питання, щоб збирати інформацію як про негативні факти, так і про позитивні, здійснювати моніторинг громадської думки з цього питання, популяризувати ідею звільнення?
— Я думаю, що це треба робити обов'язково. Скажімо, така організація, як «Просвіта», яка ще на початку минулого століття займалася подібними питаннями, напевне, мала б виступити таким координатором...
— А чому впродовж 12 років не виступила?
— На жаль, так склалося. Тому ми сьогодні цю проблему порушуємо. Ситуацію потрібно зрушувати з місця. Хоча розуміємо, що це повинні робити і влада, і громадські організації. Ми, скажімо, можемо створити структуру, провести якусь конференцію, кілька мітингів. Але це нічого не дасть, поки при владі не будуть люди, які захочуть це виконувати.
— Але якщо на владу не тиснути, вона нічого не зробить...
— Проблема теперішньої влади полягає у тому, що вона не відчуває необхідності формування патріотичної свідомості у населення, зараз вона займається самозбереженням. Ще рік залишився до президентських виборів. Кучма і ті 15-20 сімей, які його оточують, хочуть зробити все, щоб зберегти себе при владі. Але ж у Польщі чи у Франції такі речі, як антидержавна символіка, на почесному місці взагалі є неприпустимими.
— А є конкретні приклади, скажімо, з Польщі?
— Так. Сьогодні в Польщі немає вулиць Леніна. А там були вулиці і Леніна, і Маркса, і всіх польських комуністичних лідерів. У всіх державах соціалістичного табору таке було. Як і в країнах Прибалтики — Литві, Латвії, Естонії. Ми ж були взагалі в одній державі з ними, зрозуміло, що вони мали весь набір радянської символіки. Але там цього вже немає і не може бути.
— Який же вихід?
— Вважаю, що в будь-якій нормальній державі формування патріотичної свідомості населення є одним із першочергових пріоритетів. А в Україні як у посттоталітарній державі непогано було б створити центральний орган виконавчої влади — Міністерство навернення до українства. Адже святе місце порожнім не буває
Олег Тягнибок, 1968 року народження, закінчив Львівський медичний інститут (хірургія), Львівський державний університет (правознавство). Був одним з ініціаторів створення у Львові Товариства української мови, Руху, Студентського братства. Упродовж кількох років був головою Студентського братства міста Львова. Один з організаторів та учасників Студентського голодування 1990 та 1992 років у Києві. З 1991 року є членом Соціал-національної партії України. З 1994 по 1998 роки був депутатом Львівської обласної ради. Народний депутат третього та четвертого скликань від Львівщини. У парламенті є членом фракції «Наша Україна».
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
