Навіть якщо ви їдете до Італії вперше, ви однак маєте власну течку уявлень про країну (хтось розповів, багато різного самі прочитали).
Однак побачене і відчуте вами «на місці» перевершить найсміливіші очікування.
Так було зі мною: Італія мене підкорила з першого погляду, дотику, посмішки, звуку.
Мій особистий емоційний реєстр не витримував напруги, лампочки іноді вимикалися від надміру вражень, але я тут же знаходила спосіб відживити енергію.
У Римі, Венеції, Флоренції таких джерел для відновлення сили — на кожному кроці.
Я ледве встигала занотовувати враження, пригадувала новели Михайла Коцюбинського, написані класиком на основі капрійських вражень, і мріяла про одне — щоб моя італійська мандрівка тривала вічно.
Тепер мрію про інше: повернутися в Італію. Ось так...
Рим: посмішка імператора і любов як навігатор
Над Римським Форумом кружляють чайки. Ніколи не думала, що почую їх у Римі.
Можливо, це символічно: море не так далеко звідси, а Рим — величний корабель, Вічний Корабель, який пливе через тисячоліття, не збиваючись iз курсу. Тому й птахи морські. Ну, власне.
Я не готувалася до зустрічі з ним. Не знаю, чи це взагалі можливо — підготуватися до Риму. Колеги з роботи поділилися картами і сказали на прощання якось так: «Рим?! О, Рим... Колізей! Фонтан Треві! Іспанські сходи! Пантеон... Ватикан... Форум! Італійці... Піца... Рим. Ох, Рим... »
І я все зрозуміла. І була готова. Знала, на що йду.
У жодному іншому місці я не переживала скільки емоцій одночасно. Захват, подив, тотальний брак слів, надмір розчулення, жаль, надію.
«Ні-ні, я не п’яна, — казала принцеса Анна, героїня Одрі Хепберн із фільму «Римські канікули». — Я просто дуже-дуже щаслива!»
Зі мною коїлося щось подібне. Мені теж здавалося, що я живу в Колізеї...
Ну бо це ж фантасмагорія! Він стоїть, тримаючи на собі пил тисячоліть і відлуння епох, а римляни байдуже ковзають поруч.
Вибігають iз метро, пірнають в автобуси, повертаючись з роботи — і зупинка просто тут, під стінами Колізею.
Життя, як воно є. На вулиці Імператорських Форумів туристи фотографуються з Юлієм Цезарем. Імператор тамує посмішку.
Руїни антики і яскрава зелень садів, запах цитрусових й антикварні авто, вогні нічного міста і звуки автомобільних сирен, площа Венеції і Капітолійський пагорб. Квіти і фонтани.
Шоколадне морозиво і паста карбонара. Замок Ангела і голуби на площі Святого Петра. Посмішки. Багато посмішок.
Я втрачала почуття реальності, забувала про карти і навігатор, йшла наосліп — і не загубилася жодного разу. І тільки на хвилю прилягла відпочити на лавочці поблизу монумента Вітторіано.
А потім скуштувала води з «фонтану закоханих» — і все... Я вже ніколи не буду такою, як раніше.
Бо є міста красиві. Є дуже красиві. І є Рим.
Венеція: коли гондольєри мовчать
«Єдине, що у Венеції залишилося безплатного, — це повітря. І ще вхід до собору Святого Марка — поки що...» — каже Ліліана.
Але жарт нашої провідниці звучить так, ніби в ньому забули запрограмувати гумор.
Мій знайомий, який давно живе в Італії і побував, напевне, в усіх її регіонах, не приховує цинізму: «Якщо хочеш побачити, де живуть найбільш жадібні італійці, — їдь до Венеції. І будь готова платити за все втридорога».
З усіх міст світу, де випало побувати, Венеція здалася мені найбільш «заточеною» під туристичну індустрію. Добре це чи зле — не знаю, але перше, про що подумала, гуляючи її вузенькими вуличками і звивистими лабіринтами каналів: ніколи б не змогла тут жити.
Так, Венеція прекрасна, не схожа на жодне інше місце в світі, вона навіює поетичний настрій і незбагненну меланхолію.
Тут добре освідчуватися в коханні, пити вино на набережній Гранд каналу, закохуватися і писати вірші, розмовляти «про вічне» на красивих місточках і мріяти, малювати картини і плавати в гондолі, зустрічати схід сонця і смакувати тістечко «наполеоно» на площі Святого Марка. Якщо стане коштів на ці сентиментальні розваги, звісно.
Але те, що добре для романтичної прогулянки, не може придатися для життя щоденного.
І справа не в сірих стінах будинків, які неухильно підточує пліснява, не в стабільно високій вологості, що доводить до божевілля; не в постійній загрозі паводків, від яких не завжди рятують спеціальні засувки на дверях помешкань.
Є щось інше, що не окреслити одним словом. Ніби маска, красива венеціанська маска, яку краще не знімати, щоб не втрапити в тенета розчарувань.
До речі, зняти маски (тобто зробити фото) теж коштує грошей.
Про те, що вода у місті піднімається, попереджає спеціальна сирена, і тоді треба швидко, не марнуючи й хвилини, прибрати весь крам із перших поверхів крамничок, зачинити вхідні двері в помешканнях і не виходити з дому. Перечекати, доки вода не спаде.
На площі Святого Марка спеціальні помости для пішоходів завжди напоготові: вода тут просочується просто з-під бруківки. І часом сягає по шию туристам. Різне розповідають.
У Венеції давно збираються будувати спеціальну захисну конструкцію на випадок такого шаленства води, але 5 мільярдів євро на грандіозний проект десь безслідно розчинилися. Може, у морській піні...
«Ні мафії! Венеція — священна!» — написано на одному з будинків на набережній Гранд каналу. Отож-то...
«Молоді майже не залишилося. Всі виїжджають iз міста, — Ліліана ніби озвучує мої здогади, бо не уявляю, чим тут практично може займатися молодь. — І за якийсь час може статися так, що місцевих у Венеції зовсім не залишиться. Тільки туристи...»
...Тільки туристи... Їм тут справді є що робити. Оглядати розкішні музейні колекції та палаци, приміряти маски і годувати голубів, торгуватися з гондольєрами і милуватися золотими мозаїками Собору, робити селфі й слухати пісні гондольєрів.
«Деякі співають так, що краще б цього не робили, — посміхається Ліліана. — Один недавно такі серенади заводив, керуючи гондолою, що туристи мусили йому заплатити, аби не співав».
Гіди мають свої заготовлені жарти на всі випадки і маршрути. Як, скажімо, про найвужчу вуличку Венеції, в якій треба бути обачним, бо «одна туристка вийшла пізно ввечері з ресторану після щедрої трапези, а до готелю не дійшла — застрягла у цій вуличці, ось так...»
Я намагаюся уявити, як цими вуличками походжав Казанова, простував Марко Поло — ось їхні будиночки, або те, що від них залишилося.
Ось вежа, схожа на Пізанську, похилена від часу і ще Бог знає яких причин. А тут театр, де співала Марія Каллас.
«А далі орієнтуйтеся на вказівники — не заблукаєте!» — каже Ліліана, коли ми прощаємось.
І ми йдемо, розминаючись на кожному кроці з рішучими туристами, обтяженими картами і валізками. Їхні мобільні валізки, які зусібіч стукотять бруківками і містками, — такий же незмінний символ Венеції, як канали й гондольєри...
Флоренція: селфі з ренесансом
У Флоренції дощ, а «Давид» Мікеланджело без парасолі... У туристів натомість їх безліч — строкатих і різних, — і кожен, напевно, охоче поділився б своєю. Та скульптури геніїв навряд чи бояться дощу.
І «Давид», вкритий краплями небесної вологи, поблажливо дозволяє себе фотографувати кожному, хто має розкладний «дашок від негоди».
Площа Сеньйорії і лоджія Ланці — культове місце для тих, хто поклоняється ренесансу.
Шедеври Мікеланджело, Челліні, Джамбол’ї — на відстані руки, без усілякої охорони. Краса людського тіла, втілена в мармурі, що пережила віки.
Ти стоїш і невідривно споглядаєш всю цю розкіш навколо, а надокучливі продавці сувенірів повертають тебе до тями. Що вони так уперто хочуть мені нав’язати? Палицю для селфі?! Боже ж мій...
Флоренція — музей просто неба: 43 відсотки витворів мистецтва епохи Ренесансу зосереджено в столиці Тоскани.
В місті, яке колись було столицею Флорентійської республіки, де правила родина Медічі, де панували інтриги і змови, народжувалися і творили генії, де коронували, піддавали інквізиції, страчували і воскрешали...
Де кожен був змушений оборонятися, і тому мешкав у будинку-фортеці, і ці твердині (або їхні силуети, перекроєні на вимогу нових епох) досі навівають похмурий настрій.
Флоренція — пишний сад галерей, музеїв, розкішних колекцій, базилік і соборів.
Найвеличніший iз них — собор Санта-Марія-дель-Фьоре на площі дельДуомо — з гігантським куполом, мармуровою вишуканістю і годинником, який досі відмірює час, хоча стрілки його крутяться... навпаки.
Бо в 1443 році, коли цей годинник створили, ніхто достеменно не знав, у якому напрямку мають рухатися стрілки. І досі не знають, як на мене.
Середньовічний міст Понте Веккьо, річка Арно, сади Боболі. І вулички, якими ходили Леонардо да Вінчі, Боттічелі, Данте, Мікеланджело, Рафаель...
А тепер ними снують туристи, які їдуть до Флоренції з усіх усюд — відчути, пройнятися духом епохи, яка подарувала світу геніїв мистецтва.
Мільйон туристів щомісяця приїжджає сюди влітку. Для Флоренції з 380-тисячним населенням це — дуже і дуже.
Жителі Флоренції кажуть, що скульптури з площі Сеньйорії щоночі прогулюються вуличками міста.
Ходять слідами своїх творців, спілкуються між собою, а над ранок повертаються на лоджію Ланці й завмирають.
І чекають новоприбулих туристів, які в свою чергу безкінечно завмиратимуть перед ними, не ймучи віри.
Я вірю флорентійцям. І думаю, що, коли наступного разу приїду сюди, стану свідком тих легендарних нічних прогулянок...
