Дружина добровольця Маріанна Варшавська: АТО — це мирний час чи воєнний?

— Маріанно, коли ваш чоловік сказав, що йде добровольцем на війну, ви його відмовляли? 

 

— Він кілька разів казав, що от люди воюють, а я з Донецька — сиджу вдома. Ну, я слухала і думала — говори-говори. Але переломним стала стаття Всеволода Стеблюка, київського медика. Він розповідав про події в Іловайському котлі, як він витягував поранених, як вмирали та боролися наші хлопці. Мій чоловік сказав, що йому соромно стояти осторонь. Бо його сім’я, його рід завжди жили на Донбасі. Тож треба відстояти від загарбників рідний край.

 

В Олександра була після Майдану поранена нога. Я сказала — куди ти підеш, у тебе ще нога не зажила. А він — уже вирішено, я йду на війну. Два дні я била посуд, сварилася. Не відмовляла, але відчувала досаду. І ніби недобре, що він йде, бо тут вистачає роботи з біженцями — їх кудись треба влаштовувати, адаптувати, а хто це робитиме? І з іншого боку, хто ж буде країну боронити! 

 

Прийшло розуміння, що якщо я хочу, щоб він повернувся живий, то маю допомагати, чим можу. Мої емоції йому ні до чого. Тож витерла сльози, дістала гроші і кажу — йди купуй форму, бо знаю, що всі пішли голі-босі. До речі, купив завелику та погану. Тоді, на початку, мало хто що розумів, що потрібно.

 

— Робота з біженцями, про яку ви згадували, в чому полягала?

 

— У нас була група з п’яти чоловіків, усі майданівці, «східний філіал» Шпиталю Майдану. Вони вивозили людей із Донецька і Слов’янська. Жінки забезпечували цей процес у Києві. 

Ми розробили систему, як люди, не відкриваючи до останнього своїх даних, могли отримати квиток, щоб про це мало хто знав. Ми брали лише жінок і дітей, бо чоловіки мають воювати за свою країну, а не тікати. За допомогою цієї системи ми вивезли 2,5 тис. людей. А зруйнувала її ДСНС, що зробила проміжні табори для біженців. 

 

Коли ми казали, давайте, от Дебальцеве близько, під’їдьте, там люди в скруті, нам відповідали: «Ну, якщо ви нас заправите...». Де ми візьмемо гроші, та й узагалі — ви державна структура! Нам зателефонувала мама хлопчика, якому потрібен був діаліз. Вони сиділи у підвалі, і дитина могла запросто померти. Мій чоловік домовився з Хотабичем, він тоді на своїй «таблеточці» вивозив людей. Вони вже деякий час співпрацювали. Коли Хотабич з Олександром приїхав, у підвалі було повно людей, жінки та діти. Усі благали — заберіть! Усі не влізли. Приїхали ще. 

 

Новина, що тут вивозять, розійшлася містечком, на іншому кінці якого йшов бій. До підвалу ще поприходили матусі з дітьми. Знов завантажили машину. Люди сиділи та стояли скрізь, машина була битком. Поїхали та повернулися знов. На останній рейс не вистачило палива. Олександр із каністрою побіг до наших БМП: «Хлопці, допоможіть». Ті підійшли, зазирнули в машину, а там жінки та діти з жахом в очах. Завмерли, мовчать. Військові тоді вже самі з каністрою побігли, бо треба своїх рятувати. Загалом з-під обстрілу вивезли 76 людей. А представники служби ДСНС сказали: що ми будемо з цими людьми робити? Вони зробили табір для біженців, напнули намети, поставили собі душ, комп’ютери підключили, а що робити з людьми — не знають. 

 

— Тож Майдан, допомога біженцям і, зрештою, війна.

 

— Так, Саша поїхав на фронт із цими п’ятьма хлопцями, що разом людей вивозили. Троє з них досі воюють. Вони з Донецька, вік 50+. Спочатку був батальйон «Донбас», вони брали добровольців, тож чоловік пішов туди. Це третя хвиля була. Поїхали під Дніпропетровськ. Але в «Донбасі» вже було якось дивно. 

 

Телефонує мені чоловік і каже: ми вже третій тиждень на полігоні, ніхто з нами не займається, тренувань нема, зброї нема, контрактів не підписують, їжа лише від волонтерів. Я це послухала і зрозуміла, що маю щось придумати. Так я вийшла на тренінг НАТО з парамедицини. Американські інструктори самі шукали виходів на військових. Тож відразу погодилися їхати. 

 

У нас за часів Майдану склалися добрі стосунки з санаторієм Новомосковська. Я туди зателефонувала, чи пустять вони в актовий зал і поселять інструкторів та перекладачів. Кажу, так і так — буде теорія та практика: хлопці побігають на вулиці під соснами. 25 людей буде тренуватися. В санаторії були патріоти. Погодилися, ще й самі запропонували викладачів годувати. Так почалося навчання. У Дніпрі закупили свинячих ніжок, бо зашивати рани вчаться саме на них. 

 

Щоб потрапити на тренінг, хлопці двi години йшли пішки з полігона. Згодом у санаторії вже і їх почали годувати. Під час тренінгу мені зателефонував військовий з позивним Серафим iз 93-ї бригади. Я йому й похвалилася, що в нас натовський тренінг. Він каже — нам теж треба. За кілька хвилин задзвонив мені начальник штабу 93-ї ОМБр, полковник Губський. 

 

Не встигла зібратися, як приїхали в санаторій уже втрьох — начальник штабу Дмитро Губський, зам командира бригади з бойової підготовки Сергій Сердюк та Роман Бабіч, медик батальйону, що мав виходити на фронт. До речі, Роман — це той славетний доктор аеропорту Діск, що врятував безліч наших хлопців та став Народним Героєм України. Зрештою домовилися з керівником натовців провести тренінг ще й для військових. Чесно кажучи, тоді я скористалася моментом. Кажу начштабу — я вам тренінг, а мій чоловік iз товаришами — на полігоні сидять, «Донбас» про них забув, вони прийшли захищати країну, візьміть їх до себе. 

 

— Обміняли чоловіка на тренінг?

 

— Так. Хоча тоді подумала, що він скаже — адже його саме не було, пішов до магазину. Тому кажу Губському, що вирішує чоловік. Ми ще розмовляли з інструкторами, коли чоловік прийшов. Я йому кажу — ось начальник штабу 93-ї бригади, домовляйтеся. Вирішили в момент. Хлопцям сказали, де казарма, і вже в грудні Саша пішов в аеропорт. Чоловік iз товаришами пішов як підрозділ розвідки. Саша — з генеральської сім’ї, тож він мав добре уявлення, що таке розвідка. Розвідник мусить мати певний склад характеру — щоразу мислити і чинити нестандартно. Ну і чітко розуміти, що або всі гинуть, або всі повертаються.

— Що тоді відчували?

 

— Я розуміла, що маю йому допомагати, інакше він може не повернутися. Думала, що потрібно військовим — каремати, спальники, лампи, їжа, плівка, щоб закрити дірки в стелі та вікнах. Возили все: від трусів до біноклів і карт. Мене фінансово підтримувала моя сім’я. Ще був потрібен транспорт. Розвідці без нього ніяк. Машина на фронті довго не живе. Першу автівку розбили в Тоненькому, на початку 2015 року. Потім друзі назбирали грошей, ми пригнали ще одну машину. Вона прожила десь півроку. Остання — «Звір», пройшла до дембеля нашої групи. Зараз «Звірик» воює у друзів з 25-ї ОМБр. Якщо хтось скаже, чоловік на фронті заробляє, то ви спробуйте за ті гроші повсякчас лагодити та заправляти машину. Спочатку ще й самим їжу купувати доводилося.

 

— Чому почали приїжджати з психологами?

 

— Моя подруга — професійний психолог. Дуже важливо розповісти солдатам, що таке стрес і як із ним боротися. Як людська психіка реагуватиме на ті жахливі умови, в яких військові опиняться. Для такого навчання потрібні групи десь по 20-25 людей. Так і займалися. От одного разу приходимо, нам кажуть — iдіть в актову залу. А там сидить 600 людей. Боже! Але у військових була така потреба в цих знаннях, що навіть після закінчення лекції десь години півтори до дівчат підходили і запитували, чому так і так. Були в бригаді штатні психологи, але вони не спеціалісти. Всі хороші фахівці за 25 років, поки розвалювали армію, з армії пішли. 

 

— Як часто ви їздили до чоловіка?

 

— Щойно діставали те, що треба відвезти, і гроші на дорогу, то й їхали. Двічі-тричі на місяць. Ніколи не забуду казарми, тамтешню їжу. Якщо поголодувати кілька днів, то смажені свинячі вуха можна, звичайно, їсти. Нема чого їздити до Освенцiма — можна натомість поїхати в казарму. Це жах. Так люди не мають жити. У всьому світі система така, що кожний підрозділ живе у своєму кубрику. Не можна заганяти 200 людей, щоб вони жили в одному залі на двоповерхових ліжках. Не можна, щоб не було душу, не можна ходити в таку вбиральню. Це зневага людської гідності.

 

Звичайно, були й приємні моменти. Одного разу в казармі для нас засмажили шашлики. Їхній смак я ніколи не забуду. Зараз iз їжею у військах стало краще. Навіть останній раз чоловік тушонку нову привіз, щоб ми подивилися, що вона таки з м’яса. Але готують на фронті самі, як і в 2014-му. Польових кухонь на фронті немає.

— Що було найтяжче?

 

— Чекати на дзвінок. Дочекатися, щоб зателефонував, а потім, поклавши слухавку, знову чекати. Найстрашніше було їхати на Київський вокзал і проводжати Сашка на Дніпропетровський потяг. Навіть якщо йшли в цивільному — ти бачиш, цього дружина проводжає, того мати, того родичі. Досі не можу стримати сліз. Ненавиджу вокзал. Зараз я військових та їхніх родичів серед усіх людей можу відрізнити. Вони інші. Мабуть, це назавжди. Приходила додому — жодних слів, бо треба просто дожити. Мене найбільше підтримали моя сестра і мій брат, мій син. Мої дівчата-психологи приходили і ми домовлялися, що робимо далі. Увесь час були зайняті. Так легше.

 

— Коли ви приїжджали до чоловіка, помічали в ньому якісь зміни?

 

— Я не бачила змін у чоловікові, бо мінялася сама. На війні чоловік не міняється, він дуже концентрується і напружується, він замикається. У Саші було кілька відпусток — я вже знала, що спочатку йому треба виспатися, від’їстися. Найтяжчим був день третій. Тоді починало все боліти: спина, шлунок, голова, коліна. Не було б війни, я б ніколи не дізналася, що маю таке терпіння, можливість так довго виносити чужий біль, слугувати комусь опорою. Насправді весь тягар депресії почався тоді, коли чоловік проходив ВЛК — військово-лікарську комісію. 

 

— Мабуть, це варто окремої розмови?

 

— Це було ще те випробування. До речі, під час ВЛК людей не лікують. Тільки досліджують. Військові лікарі не бачать, що офіцеру зле. Є негласний наказ — офіцери мають повернутися на фронт. Бо їх не вистачає. Мій чоловік не міг сидіти — або стояти, або лежати, так спина боліла. Ще й тиск зашкалював. В Інституті нейрохірургії сказали, що потрібна операція на хребті. В Інституті ортопедії підтвердили, що чоловік потребує негайного оперативного лікування. Інакше чекає інвалідність. Тобто про армію вже не йдеться.

 

Цивільний лікар може побачити, що людина не придатна до служби, а військового хірурга, що таке напише, можуть послати на фронт. На фронт ніхто не хоче. Тому у військовому шпиталі ніяких проблем зі здоров’ям не бачили. А коли читали, що Сашко — офіцер розвідки, то взагалі казали, що в нього все гаразд. Нарешті ми отримали висновок ВЛК. Там стояло «обмежено придатний у воєнний час і не придатний — у мирний». 

 

АТО — це що? Мирний час чи воєнний? От Саша поїхав у військову частину. Вкотре його провела. Взяв відпустку за попередній рік і повернувся. Раптом йому зателефонував начальник підрозділу: «Де ви є? Завтра щоб були в мене». Знову в дорогу. Доїхати до Сiверськодонецька ще можна. Далі — суцільна невизначеність. «Маршрутки» на фронт не ходять. Далі — як прийдеться, від блокпоста до блокпоста. Інколи і ночувати доводиться, де ніч стрінеш. За три дні Сашко повертається. Лається, каже, що командир не міг зайти в сусідній кабінет і спитати, де я. Приїхав, показав документи. Кажуть — добре, їдьте назад.

 

Завершується відпустка, а документи зi шпиталю у частину не надійшли. Знову на фронт. Там стає зле, гіпертонічний криз. Викликають «швидку». У Сiверськодонецьку тиск збили і послали назад. Кажуть: якби вас одразу повезли в Дніпро, то ви б могли звідти потрапити до Києва в кардіологію. В нас кардіології немає, але направити в Дніпро не маємо права. Маєте повернутися на фронт, може, там вам дадуть направлення на лікування. Чоловік знову їде на фронт. Уже два місяці пройшло, як ВЛК визнала людину непридатною до служби, а документи не надійшли. 

 

Зрештою Олександра направляють до Дніпра. Знов дорога. Коли він дістався госпіталю, то там уже були неприйомні години. Саша телефонує додому — я на вулиці, сонце сідає, грошей обмаль, серце не так щоб боліло, але відчуваю важкість. Це обставини, за яких навчаєшся приймати нестандартні рішення. Що робити, щоб чоловіка з тієї армії комісували?

 

Ситуація патова — ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Цивільні лікарні не беруть, військовий госпіталь теж не хоче, бо він пройшов ВЛК і там виписка, що непридатний. Вранці чоловік стоїть на КПП у військовому шпиталі, ось раптом йому дзвонять. Кажуть, три дні, як на вас наказ про демобілізацію вийшов. Тож їдьте у частину. Вам зле? То це вже до цивільних. Ви вже не наш, не військовий. 

 

— Комісували заднім числом. Це й усе, вільний?

 

— Ні. Щоб вилізти з окопа, треба зібрати 28 підписів, зокрема з ЖЕКу частини, що ти не винен за гарячу воду й електрику, та з бібліотеки, що книжки поздавав! Також чоловік мав шукати начальника гаража і підписати, що не забрав додому БМП. Підписи збирали пiвтора місяця. Крім нервів, це ще й шалена сума грошей, бо служби бригади розкидані уздовж фронту.

 

Грошей iз дня наказу військовому вже не нараховують. Їздити треба, їсти теж. До того ж є черговість підписів. Потім ми зіткнулися з «лівими» накладними на зброю. Сказали, що за Олександром числиться зброя. Добре, що чоловік вів свій облік, у нього були переписані номери зброї, яку він віддавав бійцям, і підписи, коли вони цю зброю здавали.

 

Домогтися оригіналу тієї накладної, за якою за ним числиться зброя, Олександрові знадобилося кілька днів і купа нервів. Коли подивилися, то підпис стояв не чоловіка, та й почерк теж не його. Питання зброї якось швиденько зняли. З’ясовувати, хто і куди подів зброю, в нас сил нема. Цей випадок не унікальний. На Сашиному товаришеві досі висять накладні на зброю, тому він не може піти з армії, практично цивільна людина.

 

На початку травня ми вже поїхали разом на базу частини здавати обхідний лист та забирати особисту справу. В чоловіка вже майже невроз був від цього звільнення. Виявилося, що особистої справи в Сашка немає. У канцелярії бригади йому запропонували звернутися до військкомату... Донецька. Бо ж він донецький! Після скандалу особисту справу надрукували за півгодини. 5 травня ми нарешті поїхали до Києва. На цьому закінчилася моя війна, але вихід із неї ще не відбувся.

— У чому це виявляється?

 

— Це дуже складний емоційно і психологічно момент. Піти на війну — легко, повернутися дуже складно. Суспільство, сім’я, друзі мають підтримувати цю людину, а також дружину військового. Про це часто навіть не думають. У кого сім’я може це перетерпіти, ті повертаються, в кого інакше, то ні... Скільки суїцидів, розлучень. Якщо ви з чоловіком близькі, то теж це відчувається. Стаєш немов звіром, спустошеним, злим, підозрілим. А навкруги люди радісні, про відпочинок за кордоном розповідають. Ти усміхнутися не можеш, навіть ті м’язи на обличчі не працюють.

 

Всередині спазм, душа заклякла. Нікого не хочеться бачити, все дратує. Усі навколо дивуються, чому в мене руки трусяться. Адже в тебе вже все добре?! Через війну в людині все зміщується, важко концентруватися, наприклад прочитати всю статтю, а не лише заголовок. Півроку я була така сама, читала лише заголовки, мерехтлива свідомість, емоційна нестабільність. Тепер я вже можу усміхатися.

 

Мені здається, після дембеля військового треба кудись відправляти в санаторій чи на відпочинок. Мета проста — людині потрібно відіспатися, від’їстися, відпочити, погуляти серед природи, нікого не бачити. Людина не має бути в місті серед людей. В усіх, хто повернувся, проблеми зі сном, здоров’ям, емоціями. Ти на адреналіні жив, розслабився — i вилазить усе.

 

Усі, хто приходять, обмежують коло спілкування до мінімуму. Спілкуються лише з побратимами. З друзями цивільними практично ні, бо мало хто може допомогти. Кому ти можеш розповісти про 28 підписів, щоб ніхто не засміявся, а справді відчув, що ти пережив. Є одне питання, що дуже дратує: «І що ти думаєш тепер робити?» Він нічого не думає — він душу свою втратив, йому знайти себе треба. 

 

— Але ж якщо друзі щиро хочуть допомогти, може, є якісь поради, як це можна робити?

 

— Брати з собою на природу, на риболовлю, поїсти шашликів, походити біля річки, просто ноги помочити. Не розмов­ляйте, не тягніть душу, якщо людина не хоче говорити. Не йдіть туди, де багато людей. Не можна. Для дружини повернення чоловіка — то випробування. Потрібні безмежні терпіння і мудрість. Безмежні. Мені це теж чималого коштує... У нас, в українських жінках, це закладено. Хоча іноді так хочеться сказати — ну скільки можна! Все, край!

 

— Був якийсь момент, коли ви відчули, що можете собі сказати: так, мені легше?

 

— Чіткої межі не було — це як градієнт. Не можна конкретно сказати, де закінчується червоний і починається синій. Хоча сьогодні я можу сказати — так, мені вже легше. Мене лікує яхтинг.