До річниці смерті Леся Танюка в серії «Шістдесятники» видавництва «Смолоскип» вийшла книжка його вибраних поезій і перекладів «Vita Memoriae».
А трохи згодом з’явилися «Вибрані твори» Катерини Мандрик-Куйбіди — збірка віршів і спогадів зв’язкової УПА, ув’язненої в ГУЛАГу, учасниці боротьби за незалежність.
Усе це — література та історія нашого трагічного двадцятого століття.
Лесь Танюк був одним із найвідоміших представників українського культурного й суспільного відродження другої половини ХХ століття.
Найбільше знаний як режисер, сценарист, громадський діяч, автор масштабно-цікавих щоденників.
А ось його поезія, хоч і неодноразово публікувалася, була не зовсім у фокусі уваги. Що і несправедливо, й концептуально неправильно.
Адже його вірші — й це, зокрема, засвідчує книжка «Vita Memoriae» — явно належать до найбільш характерної шістдесятницької літератури, за якою можна надійно судити про ціле явище (принаймні вже точно про його «легальну» частину).
Ці «шістдесятницькі риси» прозорі та легко впізнавані. Поєднання сентиментальності з «формалістичними» проявами. Виразний громадянський пафос. Афористичність у побудові фрази.
Потужний екстравертний вектор — недаремно один із розділів книжки Леся Танюка має назву «Urbi et orbi»: «Містові й світу».
Відтак вихід друком вибраних творів Танюка — подія актуальна і значуща в українському літературному просторі. Надто в сенсі осмислення цілої спадщини шістдесятих-вісімдесятих років. А вона сьогодні просто неминуче по-новому осмислюється та по-новому звучить.
«Vita Memoriae» дозволить читачам зануритись і в ліричний настрій, і в спогади, й у публіцистичний дискурс, і у філософські питання.
В розтерзане життям сумління
Вповзла вночі гадюка-мисль:
Неначе леза для гоління
В розтяту голову вп’ялись —
Неначе раптом літню пору
Скувала кригою зима, —
Мені ввижається, що й зорі
Вже світять тільки жартома...
Частина віршів, що їх Лесь Танюк написав російською, коли жив у Москві, подані в перекладі Станіслава Чернілевського.
Є тут і власне Танюкові переклади — з Шекспіра, Рільке, Ружевича, Гамзатова й інших авторів.
А також три невеличкі вступи: передмови Оксани Танюк та Миколи Жулинського і вірш того-таки Станіслава Чернілевського.
* * *
Катерина Мандрик-Куйбіда народилася 1927 року на Прикарпатті. Вже в юності долучилася до антирадянської боротьби УПА — стала зв’язковою.
Через це 1950 року її заарештували. Переживши катування, з надламаним здоров’ям Мандрик-Куйбіда отримала вирок — 10 років суворого режиму, який відбувала в Комі.
Втім після смерті Сталіна, в 1956 році, її випустили на спецпоселення, а 1964 року нарешті вдалося повернутися на батьківщину.
В Україні Катерина Мандрик-Куйбіда не змінила і не приховувала своїх політичних поглядів, продовжуючи «особистий» спротив радянській системі.
Активно займалася громадськими справами, особливо з початком національного відродження вісімдесятих років. Померла 2004 року.
Її син — відомий політик Василь Куйбіда (він, до речі, написав післямову до «Вибраних творів»).
Ця біографія, дуже умовно і пунктирно переказана, з одного боку, багата і драматична, але з другого — доволі характерна для багатьох галичан того часу.
Тобто Катерину Мандрик-Куйбіду можна назвати питомою представницею своїх місць і часів, «людиною з народу» в позитивному значенні цього дещо вихолощеного словосполучення.
Те саме можна сказати і про її поезію. Вона виразно ґрунтується на народній і народницькій естетиці, на загальновизнаному національному класичному каноні.
Значна частина віршів Катерини Мандрик-Куйбіди — політичні, мобілізаційні, агітаційні за своєю суттю, що на тлі її постаті виглядає логічно та передбачувано.
Вже у ранній, простішій поезії, коли дівчина саме ставала до участі в боротьбі націоналістичного підпілля, наявний і виразний психологічний елемент:
Зродилися його слова
У визвольному русі.
В шухляди він їх не ховав —
Передавав подрузі.
А ми чекали їх, як хліб,
Для віри і завзяття.
Тепер, коли в бою погиб,
Хто нам напише, браття?
Подиву гідне те, як подальша доля не зламала людину, не знищила особистісного стрижня. Ба навіть «посприяла» тому, щоб вірші Катерини Мандрик-Куйбіди стали більш філософськими, багатозначними, пружними, концентрованими, афористичними та з ледь відчутним присмаком іронії.
Морозом лютим, снігопадом
Із двадцять п’ятим роком нині
Мене весна вітала радо…
І вдарив конвоїр по спині.
Поезія часів ув’язнення — явно вершинний момент творчості цієї авторки. Цікаво, що в ній є потужний струмінь релігійності; вочевидь віра допомагала витримати табірні умови.
Важливою частиною книжки варто назвати й автобіографію Катерини Мандрик-Куйбіди.
Просто і буденно написана, вона містить чимало інформації, показує атмосферу і дух історичних періодів, що пережила авторка, місць, де їй довелося побувати, знайомить із людьми, яких випало зустріти.
І, звичайно, як і в інших книжках серії «Вибрані твори», тут є розділ фотоматеріалів. Із колоритними знімками — від зображення табірних буднів до фотокопій різноманітних документів.
