Санкції та оборудки: рецензія на книжу Роберта Сервіса «Шпигуни і комісари: більшовицька Росія і Захід»

Радянська індустріалізація 1920—1930 років завжди сприймалася як величезне досягнення й викликала захоплення не лише серед громадян СРСР.

 

Щоправда, й застороги були: насильницька, призвела до обезкровлення села, мала мілітаристське спрямування...

 

Але «яким же довершеним мав бути менеджмент, щоб здійснити таке протягом короткого часу!» — з подивом казав мій давній колега, нині доцент НаУКМА.

 

Спробуймо здійснити аудит «більшовицького менеджменту».

 

Перше, чого вимагала інду­стріалізація — великих грошей. Легально їх можна було дістати лише через західні інвестиції, а для цього необхідне міжнародне визнання більшовицької влади.

 

Як відбувалася її легітимізація на початках — тобто, про політику і дії іноземних держав щодо Росії — у книжці британського історика Роберта Сервіса «Шпигуни і комісари: більшовицька Росія і Захід» (R. Service. Spies and Commissars: Bolshevik Russia and the West. MacMillan, 2011).

 

Мова не лише про шпигунів (хоч їм повністю присвячений один розділ), а й про дипломатів (диппредставництва діяли, незважаючи на екстраординарні умови терору ЧК), журналістів (як знаменитий Джон Рід), бізнесменів і тисячі іноземних громадян, які з тих чи тих причин залишилися в «Країні Рад».

 

Книжка значною мірою базується на матеріалах Гуверовського архіву США, але також на інших західних документах, мемуарах, газетних публікаціях. 

 

Раднарком вбив клин між державами Заходу, підписавши сепаратний мир з Німеччиною у 1918 році.

 

По тому країни Антанти (Британія, Франція, США) і просто вороги Росії (Японія, Туреччина) провадили нескоординовану і нерішучу політику: висаджували окупаційні війська на півдні України (Франція); на півночі Росії (Британія); на Далекому Сході (Японія, США).

 

Спочатку Захід виправдовував свої інтервенції бажанням змусити Росію до подальшої участі у Великій війні 1914-1918 рр., але політична ситуація змінилася після капітуляції Німеччини в листопаді 1918-го (капітуляції, посприяли інспіровані більшовицькою пропагандою страйки, повстання і — як наслідок — деморалізація німецької армії). 

 

Нові підходи до Радянської Росії обговорювалися на Паризькій мирній конференції, але не надто активно: «В меморандумі від 19 січня 1919 року Президент США Вудро Вільсон закликав до виведення всіх експедиційних військ Союзників якомога швидше: він не хотів бути «ще сильніше втягнутим у російський хаос».

 

Такої ж думки дотримувалися й інші лідери, за винятком Вінстона Черчилля, який закликав до ліквідації більшовицького режиму всіма засобами).

 

Але тим часом західні країни лихоманило від інспірованих комуністами революцій (Будапешт, Баварська республіка, спартакісти в Берліні і т.д.)  та профспілкових і соціалістичних рухів та страйків.

 

Окремі уряди і неурядові організації підтримували (але не надто рішуче — як зараз Захід підтримує Україну) різні змови й опозиційні Раднаркому армії (Колчака, Юденича, Денікіна, Врангеля).

 

Втім, і це закінчилося: «Французький експедиційний корпус залишив Одесу в квітні 1919 року; американські війська, які висадилися в Сибіру, другу половину 1919 року з боями відступали на схід від Омська.

 

Ллойд Джордж наказав вивести британські війська, і в серпні 1919 року генерал Генрі Роулінсон відправився на північ Росії, щоби підготувати евакуацію».

 

У політичному плані усі західні держави були противниками більшовиків, але кожна провадила суперечливу й непослідовну політику, як-от: «Домінантною темою переговорів Камєнєва і Красіна /представники Раднаркому — В.Т./ на Даунінг-стріт, 10 /резиденція Прем’єр-міністра Британії Ллойд Джорджа — В.Т.) 4 і 8 серпня 1920 року був наступ радянських військ на Варшаву.  Але  після того, як були висунуті вимоги щодо миру і безпеки для Польщі, Ллойд Джордж і Бонар Лоу також скористалися нагодою і сформулювали свої умови для майбут­ньої торгівлі з Радянською Росією».

 

І таку торговельну угоду підписали менше, ніж за рік, 16 березня 1921 року — в той самий час, коли Червона армія штурмувала повсталий Кронштадт, а полки Тухачевського заливали кров’ю селян Тамбовську губернію.

 

Комерційний інтерес переважив: «Не дивлячись на статті в Таймс проти торговельної угоди з більшовиками, Красін ще до досягнення угоди між урядами підписав попередні контракти з британськими компаніями, і йоркширські текстильні фабрики вишикувалися в чергу, щоб продавати тканини в Росію».

 

Тканини, а також готові шинелі, черевики, шкірянки призначалися майже виключно для екіпірування ЧК і Червоної армії.

 

Ще довша черга, включаючи німців, шведів і американців, вишикувалася за контрактами на постачання радянській армії гвинтівок, кулеметів, гармат, вантажівок, аеропланів і десятків мільйонів набоїв. 

 

На початку 1920-х (так само, як і у 1930-х з Гітлером, і від 2014-го з Путіним) Захід провадив половинчасту політику: економічні санкції — але з урахуванням власних інтересів; відмова від повного визнання — але й залаштункові переговори.

 

Далі відбулося поетапне визнання радянського уряду, першим кроком якого став договір між Німеччиною і Раднаркомом, підписаний 16 квітня 1922 року в Рапалло. Раднарком ставав легітимним членом міжнародної спільноти.

 

Книжка завершується стислим оглядом доль активних учасників описаних подій — як радянських (Дзержинський, Троцький, Йоффе, Радек, Красін, Карахан, Чичерін, Літвінов і його англійська дружина Айві), так і антирадянських (Юденич, Врангель, Денікін, Пілсудський, Петлюра), а також західних (Вілсон, Гувер, Пуанкаре, Черчилль, Джон Рід, Луіз Браянт).

 

Для Р.Сервіса тема лідерів «революції» добре знайома, бо у 2000—2009 рр. видавництво «Макміллан» випустило написані ним біографії Лєніна, Сталіна і Троцького.

 

В українському перекладі опублікована робота Роберта Сервіса «Товариші. Комунізм: світова історія» (К.: Темпора, 2012).

 

Про «внутрішні запозичення» Лєнінського уряду — в іншій неперекладеній книжці, про що буде далі.