«Ми вибираємо те, що вибирає нас! Ніколи не кваптеся зрозуміти, чий вибір був початковим!» — нібито до банальності проста думка, але як вона хвилює і збуджує емоції тих, хто намагається по-справжньому щиро задуматися над її сенсом!?
Подібно ж й есе Оксани Смерек — здається, в ньому йдеться про очевидні речі, досвіди, локації як наслідки змін та пристосування людини до них, не раз проговорених і продуманих, однак чомусь після прочитання цього, начебто очевидного і дуже приватного досвіду, виникає низка запитань, далеко неочевидних і цілком неприватних — до системи, до історії, до конкретної людини та її потреби у виборі.
Оксана Смерек, відома читачеві як авторка двох поетичних збірок «Панфіла» (Львів, 2003) та «Літо моєї інакшості» (Львів: Срібне слово, 2017), дебютує у жанрі есе «Мірки і лекала» (Львів: Кальварія, 2017), який вона, правда, більше схильна вважати автобіографією.
Однак, як на мене, все-таки в цьому тексті переважає есеїстичний виклад, а не мемуарний, тому що надто приватні судження, власноруч випробовувані способи виживання у чужих країнах, описані в есе, можуть бути зрозумілими тільки для того читача, котрий близько знайомий з авторкою.
А загалом для читача як такого цей приватний досвід має свою цінність, і, хоч мені й важко судити, як це есе читатиметься тими, хто не є залежний від авторської позиції, впевнена, що і такий читач у цьому тексті знайде свій ракурс бачення проблеми, накладаючи свої індивідуальні мірки, чи виміри, на ті «лекала», які запропонувала для моделювання сучасної історії цивілізації Оксана Смерек.
Тимчасовість чаклуватиме над посвідкою
Отож, це есе розбивається ніби на чотири «лекала», а фактично — розділи. Перший — експозиційний: роздуми про долю різних категорій емігрантів, яких авторка порівнює з перелітними птахами.
Роздумуючи над виведеною в тексті формулою дорослішання людини в чужій країні, згідно з якою «тимчасовість, яка обросте досвідом, чаклуватиме над постійною посвідкою на прожиття», переконуєшся в очевидному: як і чим би ти не виміряв простір своєї бажаної зони комфорту, ніколи не підбереш собі той фасон, що відповідатиме черговій моді.
Бо еміграція, як і мода, виграє тільки завдяки вмінню змагатися з часом за швидкістю щодо вироблення всілякого роду шаблонів та стереотипів.
Власне, друге «лекало» — це зафіксовані «незліченності солодких моментів» як приклади змагання людини з часом.
Цей процес нагадує практично те саме, що й примітивний рух «у напрямку ріки з морозивом у руках», який, набувши якоїсь певної форми існування, стає абсолютно не примітивним досвідом для розуміння один одного в скаженому ритмі життя.
І тут собі дозволю не цілком погодитися з авторкою, що іронізує, мовляв, «персональний досвід» — це тільки «купка екологічного сміття».
Бо цей закид авторки в бік власної біографії є загалом нічим іншим, як передусім одним із численних свідчень на користь її бездоганного літературного чуття з майстерно вигравіюваними філологічними думками та неповторно-колоритною іронічною поставою (за приклад візьмімо хоча б такі фрази: «Усе те, що не можна конвертувати, краще зберігати недоторканним», або ж: «Вічно чогось мені бракує і до нарощення крил, і до нарощення нігтів», «Іноді диявол той, що самі знаєте, де, обрав і мене своєю черговою дрібничкою» і т.п.).
Насправді ж читачеві, що справді щиро перейнявся описаним досвідом авторки, буде важко зрозуміти таку позицію, а відтак, він мимоволі стане на захист «екологічного середовища» літератури.
Оксана ж формує свою «екологічну зону», куди вміщує різні людські досвіди з випадково набутих чи підслуханих середовищ — досвіди, які формують кістяк «нової дійсності», яка «не вимагає верифікації» (адже «чужа країна — велика сповідальня» і більше нічого іншого!).
Утім, «себешукання у сторонньому просторі має подвійний ефект»: ти не маєш права «залишати себе вчорашню заради нового», але водночас отримуєш «шанс розслабитися в невизначеності: часовій та просторовій».
Світ — маленька автобусна зупинка, провінційна за своїм статусом і виглядом
У третьому «лекалі» О. Смерек якраз і намагається максимально оголити нерви себе вчорашньої — заради того, хто, пройшовшись слідами її «локусів», чи пак — її екзистенційних досвідів, зможе повірити, що життя за будь-яких погодних умов не втрачає своєї природньої сили тяжіння у просторі і в часі, не даючи людині спокуси випасти з власної орбіти і гартуючи її «невідворотне», коли вона «вчиться висловлюватися коротко і зрозуміло, без зайвих емоцій».
І хоч досвіди, про які розповідає авторка, надто жіночі за характером свого переживання, вони, проте, в її відміряних лекалах стають певними універсальними параметрами для розуміння життєвого механізму: усі твої вчорашні втрати є фактично необхідним джерелом для твоїх завтрашніх здобутків!..
Отже, «лекало» четверте — це досвід здобутків: для нових розумінь і нових можливостей.
Нове розуміння приходить, як осяяння безкінечності, висловлене словами данського поета Генрика Нордбрана, що стали своєрідним «лекалізованим» епіграфом до четвертої частини есе.
Це осяяння, що пов’язане зі специфікою сприйняття данського річного циклу — як шістнадцяти місяців з рефренним повтором листопадових днів, не просто підготовляє авторку до нової географічної перспективи (з Нідерландів на Данію!), а відкриває всю самобутність соціально найщасливішої країни Європи, включно з її бюрократизмом, провінціалізмом і зачовганістю людських примітивів…
Отже, зібравши докупи, як пазли, всі авторські оцінки, приклади й випадки, у свідомості виникає цікава фреска світу, розділеного на кілька «лекал» особистісного сприйняття. Все надто очевидне, чого не можна зрозуміти.
Світ — це маленька автобусна зупинка, провінційна за своїм статусом і виглядом. І в якій би точці світу не опинився, ти мимоволі бачиш її такою, якою пам’ятаєш зі свого радянського дитинства.
Цей досвід переслідує навіть у найбільш соціально комфортній Данії, і він ховає у собі страшну невиліковну пухлину — провінційності, яка стирає межі між тим, що мало б бути, і тим, що є насправді.
Людина потрапляє в залежність чужого простору, сама знищуючи себе власним бажанням комфорту.
Здається, вже заїжджена до дір риторична максима «Добре там, де нас нема!», але в новій перспективі вона стає свіжим фундаментом для роздумів, що розвиваються у несподіваних і зовсім небанальних надбудовах.
Задумуючись над феноменом людини-емігранта, яка поза межами рідної країни відчуває себе цілком задоволеною обставинами, що дає їй змогу щиро захоплюватися красою чужих обріїв, О. Смерек відкриває для себе абсолютно просту формулу залежності людської природи від матеріального добробуту, згідно з якою потяг до комфорту перекриває будь-які сентименти і людина починає свято вірити в диво «нової реальності», водночас свідомо заплющуючи очі на всі можливі й очевидні недолади всередині обраної для свого існування системи.
Але лік на це патологічне прирощування своєї душі на чужому ґрунті є!
І ним може бути тільки усвідомлене «знімання уявних маскувальних сіток іншого суспільства», його цінностей, а таке вміння доступне лише тим, хто здатний правильно відсортовувати у своєму мандрівному досвіді локуси й локації («Між локаціями і локусами відмінність, як між плинністю і стабільністю»).
Бо «локуси» — твоя «пісочниця з дитинства, що її перенести годі», а локації — всі можливі зміни напрямків руху, в які тебе кидає життя.
І при цьому важливо в жодному випадку не втрачати ні на йоту віри в цю «пісочницю» — направду щирої, по-дитячому простої і світлої! — віри в те, що твоє серце, «таке розхристане, як сорочка з ґудзиками відірваними» під час чергового долання кордонів насправді ніколи не виїжджає з рідної країни.
І цим своїм надто простим зізнанням Оксана Смерек пояснює набагато більше, ніж усіма прикладами, статистиками та відсотками, що свідчать на користь стереотипно запрограмованих фактів про інші світи.
Для переконливості, що саме за таким досвідом людині й варто звіряти свій життєвий годинник, наведу хіба ще вислів американського філософа іспанського походження Джорджа Сантаяни: «Ногами людина повинна врости в землю своєї батьківщини, проте очі нехай оглядають весь світ».
Зрештою, авторка хоче переконати нас, що «розповідь ця — лише озвучений подив.
Поза ним лишається багато прекрасного, цивілізованого, розвиненого, вартого наслідування, людського!».
Усе, що поза кадром, поза лекалом, — звісно, теж не менш важливе для розуміння сучасної цивілізації, але Оксані йшлося не про те, аби зробити своє есе гімном-апофеозом для емігранта, а радше, на потребі зафіксувати у камені власну скульптуру про чужинецьке міжсезоння душі, що є нічим іншим, як пасткою на звіра всередині — показати тим, хто сумнівається у доречності такого досвіду, що, тільки приборкавши свого «звіра», ти стаєш сильнішою та наполегливішою для «наступних набігів» на нові локуси й локації географічної мапи.
