ІІІ ОШБр зачистила Копанки на Харківщині і взяла полонених із 1-ї танкової армії РФ
Із селища Копанки Харківської області Третя штурмова бригада вибила російських окупантів та взяла у полон рашистських бійців. >>
Допомога талантам: як у селі на Харківщині попри всі труднощі виховують музикантів
02.08.2017
Педагог Ольга Глошкіна та її талановита учениця Даринка Золотарьова.
Для того щоб виховати музиканта у сільській глибинці, одного зусилля дитини і педагога замало.
Часто між днем старту і першим успіхом лежить не лише п’ятирічний марафон iз відточення навиків гри, а й реальна 10-кілометрова дорога, яку нерідко треба долати пішки.
Вислів «через терни до зірок» у цьому випадку набуває абсолютно реального змісту.
Педагог Коломацької районної музичної школи Ольга Глошкіна поки ще не може сказати, що її учениця Даринка Золотарьова на своєму зірковому шляху здолала всі перепони.
Але той факт, що 10-річній дівчинці вдалося після першого ж прослуховування вступити до престижної Харківської спеціальної музичної школи-інтернату, де вчився Володимир Крайнєв i багато інших музичних знаменитостей, — багато значить.
В Україні таких шкіл усього чотири (ще є у Києві, Львові та Одесі), тому конкурсний відбір тут проходять лише по-справжньому обдаровані діти.
Сільській малечі потрапити до стін цих закладів непросто, оскільки більшість не має умов для отримання елементарних навиків гри. Зустріч учня і педагога часто стає доленосною.
Скрипка для Даринки
Перший музичний інструмент дівчинці подарували на шестиріччя дідусь iз бабусею.
То була невелика скрипка далеко не елітної китайської фірми, але саме про таку дівчинка мріяла ще з п’яти років.
Від села Резуненкове, де з мамою живе Даринка, до Коломака, де розташована музична школа, — 10 кілометрів, що й стало серйозним випробуванням на шляху до мрії.
У добру погоду, правда, ця відстань легко долалася при допомозі велосипеда (скрипка на передньому сидінні, дитина — на задньому — і вперед!), проте коли дощ або сніг, треба йти пішки.
Причому після занять у звичайній середній школі, що розташована в рідному селі.
«Я запитувала маму Даринки: «Що ви робите, коли йдете?» — розповіла Ольга Петрівна.
«Пісні співаємо, — відповіла та. — Або граємо в якусь гру. Наприклад «в міста». Це коли остання буква названого тобою населеного пункту стає першою літерою для суперника».
Інколи можна було добиратися автобусом «Харків — Коломак», але виникли проблеми з середньою школою, бо рейс збiгався з останніми уроками. Вирішилося це питання через районний відділ освіти.
Там пішли назустріч за умови, що Даринка екстерном здаватиме пропущений матеріал.
«Ось так ми і провчилися чотири з половиною роки, — каже пані Ольга. — Звичайно, було нелегко, але Даринка настільки наполеглива й обдарована дівчинка, що треба було якось рухатися далі. Зрештою, я запропонувала мамі відвезти її на прослуховування до Харківської музичної десятирічки, де колись сама працювала викладачем.
Це була якраз середина навчального року, і я думала, що в разі позитивного результату їй запропонують приїхати у вересні, коли почнеться новий навчальний рік. Навіть склала план, щоб активніше пройти підготовку. Проте її прийняли одразу».
Як каже вчителька, перші місяці минули у справжній ейфорії, проте, коли після періоду адаптації вимоги помітно зросли, з’явилися і перші сльози.
Причина криється у самій специфіці таких навчальних закладів. Власне, всі чотири музичні школи-інтернати відкривалися винятково для особливо обдарованих дітей, які обрали музику своєю професією.
Більшість iз них легко вступають до консерваторій, де продовжують навчатися у своїх же вчителів. Тобто і в школі, і ВНЗ часто викладають одні і ті самi педагоги.
Рівень підготовки надзвичайно високий і певною мірою навіть жорсткий.
«Вгору можеш летіти скільки завгодно, — каже Ольга Петрівна, — але нижче планки опускатися не можна. От і виходить, що дитині всього лише 10 років, а перед нею стоять дорослі завдання. Взяти хоча б фортепіанну п’єсу «До Елізи» Бетховена, яку часто виконують вихованці музичних шкіл. Композитор написав цей твір, коли йому вже було за сорок. Уявіть собі дорослого чоловіка, який втратив слух, але переживає при цьому сильні почуття до молодої дівчини.
То був його останній шанс на одруження. Втім, після серйозних роздумів, він приймає рішення відпустити кохану. Музика дуже тонко передає усі пережиті ним почуття, включаючи не лише емоції, а й буквально биття серця, що шаленіє і заходиться невимовним болем від безвиході. У наступному ж епізоді автор виходить вже на інше розуміння ситуації. Він благоговійно посилає коханій привіт, благословляючи на нове життя. Глибина без дна. Передати її надзвичайно складно.
Але коли емоції композитора та виконавця збiгаються, і вони ніби синхронно переживають одну і ту ж історію, то в слухачів просто мурашки бігають по шкірі. А тепер уявіть, що всю цю невимовно складну гаму почуттів повинна збагнути і висловити мовою музики 10-річна дитина?».
Дві грані життя
До нового життя Даринка звикла швидко, хоча згадана педагогом висока планка дається їй непросто.
Аби «підняти» рівень майстерності, Ольга Петрівна погодилася займатися з юною скрипалькою на канікулах.
Утім вчителя хвилюють не тільки музичні навики улюбленої учениці, а й ті проблеми, з якими зіткнулася на новому етапі її мама.
Жінці, яка виховує дитину сама, непросто звести до купи витрати, пов’язані з новою школою.
«Йдеться не про якісь забаганки, а про найпростіші речі, — бідкається пані Ольга. — По-перше, доньку потрібно забирати на вихідні додому, а квитки коштують недешево. По-друге, дитину не залишиш без фруктів, взуття, одягу...
Можливо, для когось — це дрібниця, але оскільки матеріальний рівень сільських жителів наразі досить низький, родині тяжко впоратися з фінансовими проблемами. Мені б дуже не хотілося, аби саме побутова реальність стала на заваді справжньому таланту».
На думку пані Ольги, виходом із ситуації може бути лише щомісячна державна стипендія, тому вона звернулася по допомогу до депутата Харківської обласної ради Анатолія Дмитрієва й тепер сподівається на позитивну відповідь.
Заодно педагог побувала у Коломацькому районному відділі культури та туризму, де їй пообіцяли звернутися з такою ж пропозицією до райдержадміністрації.
Хочеться вірити, що талановита дівчинка поїде до школи у вересні вже з серйозною фінансовою підтримкою.
Коломацькі харків’яни
Ольга Петрівна з чоловіком закінчили Харківську консерваторію і тривалий час обоє працювали в оркестрі обласної філармонії.
З гастролями їм пощастило об’їздити не лише колишній Радянський Союз, а й чимало країн Європи.
Захоплювалися також водним туризмом, альпінізмом та й узагалі любили подорожувати.
Але 17 років тому несподівано для своїх друзів покинули гамірне місто й поселилися на околиці Коломака, що відірвана від райцентру лісом і болотистою місциною.
«Острівна» територія виникла тут через газовий промисел, що порушив екосистему підземного водогону.
Залиті городи і подвір’я змусили корінних сільських жителів шукати житло на новому місці, тому тут лишилися, в основному, сміливцi — переселенці з Харкова.
Серед них можна зустріти технічну і мистецьку інтелігенцію, що, попри перспективу повної відлюдності, насолоджуються власним спокоєм — від хати до хати тут не менше, ніж півкілометра. Тобто сусіди є, але їх не видно.
«До речі, — каже Ольга Петрівна, — мама Даринки — пані Зоя за фахом фізик, закінчила Харківський національний університет радіоелектроніки. А потім переїхала до Резуненкова, працює у Коломаці й не хоче повертатися до міста. Вона переїхала не через якісь особливі обставини. Вона так захотіла сама. Зi своєї волі».
Для кращої підготовки учнів ДМШ, які мають не лише добре грати на інструменті, а й знати теорію музики, колишньому концертмейстеру Ользі Глошкіній довелося знову вступити до консерваторії й отримати диплом музикознавця.
Тепер вона працює у двох закладах — Коломацькій музичній школі і в дитячому садку села Шелестове, привчаючи діток правильно чути музику ще з ясельної групи.
Її будинок якраз посередині між двома роботами, до кожної з яких — по 8 кілометрів.
Як і маму Даринки, в добру погоду педагога виручає велосипед, а взимку та негоду доводиться ходити пішки.
До Коломака шлях лежить через ліс без протоптаних доріжок. Коли заметіль, пішоходи намагаються потрапляти у слід тих, хто пройшов тут до них.
Запитання, навіщо витонченій скрипальці увесь цей клопіт та ще й у немолодому віці, виникало під час розмови не раз, але щоразу Ольга Петрівна знаходила аргументи під ракурсом якоїсь природно-смиренної необхідності.
Мовляв, талановиті діти є скрізь, їх потрібно вчити, а те, що тут умови складніші, — це лише додатковий привід зайнятися собою і власним ставленням до тих проблем, що виникають.
«Коли у нас майстер викладав пічку, за процесом спостерігала моя сусідка — кандидат технічних наук. У нас на вулиці у багатьох по дві вищі освіти, — каже пані Ольга. — Вона хотіла викласти камін і навіть уже дізналася, як це зробити, але їй треба було уточнити якусь деталь. Ось і уточнила.
Взагалі зробити щось власними руками тепер не проблема. Скажімо, потрібні були килимки на підлогу та ліжка — сплела. Потрібні були для виступу вишиванки — вишила. Захотілося красивий торшер чи люстру — під боком очерету скільки душа забажає — нарвала, висушила, сплела».
Люстри у пані Ольги справді дивовижні — дизайнерський витвір мистецтва в етностилі. Очей не відвести.
Село і музика
Своє бажання працювати у сільській місцевості Ольга Глошкіна пояснила і тим фактом, що Харків перенасичений фахівцями з мистецької сфери.
Обрати для своєї дитини будинок творчості або приватний центр — немає жодних проблем, та й викладачі охоче пропонують свої послуги.
А ось у сільській місцевості добре, якщо є хоча б звичайна освітня школа.
Возити ж до райцентру малечу на заняття в гуртках мають можливість далеко не всі батьки, оскільки у всіх господарство, робота.
Але останнім часом і тут з’явився привід для оптимізму.
Пані Ольга каже, що проблему дитячого естетичного виховання можуть iз часом вирішити територіальні громади, у розпорядженні яких тепер лишається більше грошей.
Скажімо, в тому ж таки Шелестовім можна створити центр з музичними, танцювальними або, наприклад, театральними гуртками, де б діти змалечку долучалися до мистецтва, не витрачаючи час на поїздки до міста.
«Це не якісь «захмарні» мрії, а цілковита реальність, — запевняє педагог. — Згідно з опитуванням, яке я провела серед мешканців села, чимало батьків бажають, щоб їхні діти грали на фортепіано, гітарі, духових інструментах, вчилися вокалу. Отже, соціальний запит є — потрібна його реалізація. Ще більше бажаючих навчати дітей музиці з’явилося після проведення фестивалю «Гетьманська слава», який днями пройшов на Коломаччині.
Вперше багато мешканців цієї місцевості просто неба, під зорями, почули наживо оперу «Мазепа» у виконанні артистів Харківського Національного академічного театру опери та балету. Ця культурна подія — дійсно яскравий доказ тому, що мистецтво справді не має ані меж, ані кордонів!»
