Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
У стилі СРСР: чому насправді судять бійців 51-ї ОМБ, які вийшли з-під обстрілів через територію Росії
01.08.2017
Суди над «запорожцями» тривають третій рік.
Цей судовий процес заповідався як показовий, щоб підняти бойовий дух одних і застерегти інших: в українській армії зi зрадниками та дезертирами церемонитися не будуть.
А тому — стояти треба до останнього патрона, а як закінчаться й вони — врукопашну йти проти танків, підриваючи їх із собою, як ми бачили в радянських фільмах про Другу світову.
Або — загинути смертю Героя, щоб меморіальна дошка з твоїм фото з’явилася на школі, де ти вчився, а школярам першого вересня розповідали про твій подвиг.
Але війна (а те, що уже четвертий рік відбувається на сході України, — саме війна, під якою абревіатурою її не намагалися б заховати) докорінно відрізняється від того глянцевого пафосу, до якого ще моє покоління привчала радянська пропаганда.
Рівно через місяць після відкриття кримінального провадження проти 46 бійців 51-ї Окремої механізованої бригади (ОМБР), які потрапили в полон, а звідти — на територію Росії, звідки їх передали українському командуванню, була Іловайська трагедія, яка поставила безліч запитань, на які досі немає відповіді.
Між цими двома подіями сталася ще одна — в аналогічну ситуацію з виходом з оточення через територію Росії та полоном потрапили 438 бійців 72-ї та 79-ї бригад.
Масштабність втрат під Іловайськом і кількість ситуативних «дезертирів», а також інформаційний галас, який піднявся навколо цього, викликали підозри в неефективності дій саме командування, тому всі справи швиденько зам’яли, а 51-шу ОМБР в спішному порядку розформували і перетворили на 14-ту бригаду.
Але джина з пляшки було випущено — судовий процес проти 46 «запорожців» (так хлопців почали називати після того, як їх на півроку фактично ув’язнили в Запоріжжі у військовій частині) вже було запущено.
Судові процеси по цій справі тривають уже третій рік. За цей час частина бійців пішли на співпрацю з прокуратурою, двоє погодилися на закриття справи «у зв’язку зi зміною обставин».
Але 20 найстійкіших заповзялися відстояти свою честь і довести, що в ситуації, що склалася, вони діяли максимально відповідально і адекватно.
Хоча й розуміють, що у нашій країні і з нашою судовою системою це зробити буде дуже непросто. «УМ» спробувала розібратися в усіх нюансах цієї непростої справи.
«Повістку мені виписували на коліні»
Практично всі бійці, яких тепер судять за «дезертирство», потрапили на схід із першою хвилею мобілізації.
«Патріотизм заграв — Батьківщину треба було захищати. Мені подзвонили з військкомату — я одразу ж зібрався і прийшов. Повістку мені виписували вже у військкоматі просто на коліні», — розповідає один з обвинувачених, боєць 72-ї бригади Олег Мусієнко.
Військове спорядження теж здобували самотужки.
«Коли хлопців після полону привезли в Запоріжжя, ми перше, що в них спитали: «А де ваші бронежилети?». Виявилося, що на 46 чоловік, які були під постійними обстрілами, в них було лише 5 бронежилетів, і то тих, які купили родичі чи односельці. Коли ж почали допитуватися більше, здивуванню не було меж: виявилося, у хлопців практично не було ніякого забезпечення. Навіть окопи на тому териконі вони рили не лопатами, а своїми касками», — розповідає правозахисник із Запоріжжя Олена Яркіна.
«Та тоді в армії такий бардак був, — зітхає ще один обвинувачений, боєць 51-ї Юрій Шиць. — Виживали, як могли. Там узагалі окопатися було неможливо. Щоб ви розуміли: донецький степ — це 40-50 см чорнозему, а під ним — сланець, твердий камінь, який не пробити. Але, якщо хочеш вижити, доводиться робити неможливе».
На початку липня 2014 року артилерійський підрозділ 51-ї ОМБР закинули біля міста Свердловськ (нині — Довжанськ) на терикон (висота 214) контролювати смугу землі шириною в кілька кілометрів між кордоном із Росією та територією, захопленою бойовикам.
Спочатку ідея командування полягала в тому, що бійці просуватимуться вздовж кордону в напрямку Харківщини, де мають зустрітися з іншою групою, що йшла назустріч, і взяти сепаратистів у кільце.
У самого ж тактичного угруповання «Кордон», до якого входили, крім 51-ї ОМБР, ще й 72-га ОМБР та 79-та аеромобільна бригада, було завдання взяти під контроль усю лінію кордону з Росією і відрізати сепаратистам підмогу з боку сусіда-агресора.
Теоретично все виглядало дуже реалістично і правильно.
Однак розробники цього плану не врахували одного: якщо в мирний час кордон міг бути військам надійним тилом, то в ситуації війни з Росією хлопці опинилися на вузькому перешийку у прямому сенсі між двох вогнів.
«Ми могли розбити колону російської техніки ще при вході на Ізварине»
«Я нікого не засуджую, тільки досі не можу зрозуміти, чому ми стояли поряд і нікуди не відступили?». Такі коментарі досі можна зустріти під матеріалами про цю справу.
Більше того, саме відступ хлопців з терикона довгий час намагалися зробити однією з головних причин виникнення цього «Ізваринського котла» чи «Ізваринської кишки», як пізніше назвали ситуацію в секторі Д.
Утім давайте розберемося. Один мій знайомий, колишній доброволець «Айдару», дав дуже точне визначення суті війни.
«Війна — це дія з метою завдавання шкоди ворогу». З огляду на це, все, що відбувалося у ті спекотні липневі дні три роки тому на кордоні з Росією, війною з боку Української армії назвати важко.
Як і важко назвати війною все те, що відбувається там до цього часу, принаймні з позиції українського командування.
Хлопці з 51-ї бригади досі згадують, як на їхніх очах 11-12 липня 2014 року з території Росії через пункт пропуску «Ізварине» пішли колони російської техніки.
«Ми перебували в досить зручному положенні як артилерія, тому що ще були 2С3, Д-30-ті, Д-20-ті (види гармат. — Авт.), тобто артилерійської сили нам би вистачило розбити цю колону. Але прийшов наказ спостерігати. А пізніше, коли колона вже роззосередилася і окопалася, це стало неможливим», — розповідає Юрій Шиць.
Після цього їхнє перебування на териконі перетворилося на пекло. Щодня по кілька годин їх «відпрацьовували» як із російського боку, так і з боку сепаратистів.
За кілька днів була практично знищена уся артилерія, боєкомплекти та продпайки теж закінчилися, загинули друзі.
Незважаючи на це, бійці 10 днів тримали висоту, не знаючи, що їм готує завтрашній день.
«Спочатку ще були спроби скидати нам продукти з повітря, але після того, як почали збивати літаки, це припинилося. За весь цей час до нас прорвалося кілька кіровоградських «КамАЗів» з боєприпасами, але і цих БК надовго не вистачило. Під кінець у нас лишилася одна САУ, яка ще якось могла стріляти.
Якби хтось поповзав по терикону, можна було назбирати ще з 15 снарядів. Оце і все. Ми розуміли, що перебувати на одному місці до закінчення останнього патрона немає сенсу. Але наші пропозиції про відхід відкидалися: доки нема наказу, ми нікуди не відійдемо, хоча ми майже кожного дня зазнавали втрат», — каже Шиць.
До всього, напруження додавали повідомлення ЗМІ, які передавали інформацію Генштабу про те, що українські війська виведені з сектора Д.
«20-21 липня по телевізору йде інформація, що вже військовослужбовці виведені, а ми залишалися на місці. Ми дзвонили у військову частину, батькам, мовляв, як виведені, якщо ми тут, у нас нема ніякого забезпечення, ми не маємо змоги вести вогонь і оборонятися», — згадує ті дні боєць.
Зрештою, 25 липня кіровоградські бійці, які застрягли на териконі, вирішують на «КамАЗах» прориватися у бік Червонопартизанська, до 72-ї бригади.
До них приєднується і частина хлопців із 51-ї бригади. Однак через три кілометри машину зупинив чоловік у камуфляжі з білим прапором.
«Коли хлопці поїхали, наш командир, капітан Чиргинець, пішов по позиції переписувати тих, хто лишився. А за деякий час нам подзвонив один із тих, що поїхали, і сказав: «Ми в полоні. А з вами хочуть поговорити представники сепаратистів». Ми запитали в Чиргинця, що будемо робити, а він відповів: «Робіть, що хочете», — зазначає Юрій.
За деякий час біля терикона з’явилися перемовники.
«Декого ми впізнали — це були місцеві люди. Ми їх бачили, коли ще ходили в найближче село по воду. А у нас була інструкція — з місцевим населенням спілкуватися без зброї, щоб не провокувати їх. Тому ми перевдяглися в цивільне, зброю склали в сумки і спустилися. Деякий час ми розмовляли: нам сказали, що наступний залп накриє терикон і з нас нікого не залишиться. Ми вагалися. І тут із найближчої лісопосадки піднялися чоловіки в камуфляжі зі зброєю, і ми зрозуміли, що виходу немає», — пояснює Шиць.
Ті, хто лишився на териконі, разом із капітаном Чиргинцем прийняли рішення пробиватися до своїх. Зрештою їм це вдалося — хоча і з втратами.
Серед загиблих — і Володимир Гарматій, якому пізніше посмертно було присвоєно звання Героя України.
«Пускай с вами еще поработают. Вы отнимаете наше время»
Полонених спочатку тримали на плацу захопленої бойовиками прикордонної застави.
Допитували всіх по колу, виводили на імпровізовані розстріли, всіляко тиснули та залякували.
Як згадує Юрій Шиць, двох місцевих зі Свердловська розстріляли у них на очах, тож кожен не раз попрощався із життям.
Через два дні їх зібрали і відвезли на територію Росії, де до морального тиску додався іще й фізичний.
Діяли методом «батога і пряника»: спочатку били і пояснювали, що в Україні їм уже нічого не світить, а потім обіцяли різні блага, якщо підпишуть контракт із російською армією.
Ніхто із полонених на таке не погодився.
Пізніше на російському першому каналі з’явиться сюжет, де українські бійці їдять російську «мівіну» і розповідають про свій полон.
«Усе, відвоювалися. Бійці цього підрозділу української армії навряд чи повернуться в стрій. Поранені і контужені, солдати й офіцери шукають порятунку на російській території», — так прокоментувала ситуацію російська «журналістка».
Юрій Шиць розповідає, як цей сюжет знімався.
«Нас добряче «відпрацювали», розповідаючи, що і як нам треба говорити: що ми не хотіли воювати, нас змусили, що ми вбивали мирне населення. А тоді до нас запустили російську знімальну групу. Ми довго намагалися цього не робити: не договорювали речення, відповідали односкладно, невпопад. І тоді ця журналістка наказала оператору вимкнути камеру і сказала нам. «Так, мы сейчас выйдем, а с вами пускай еще поработают, чтобы вы знали, что говорить. Вы только отнимаете наше время», — каже Юрій Шиць.
Однак саме цей сюжет, схоже, визначив ставлення до бійців з боку українського командування, коли через два дні хлопців було передано в Україну.
І то не всіх — двох росіяни лишили там як заручників, до того ж один із заручників викликався сам, замість контуженого товариша. Але, коли хлопці перетнули кордон у районі ПП «Успєнка», їх, змучених і голодних, зустріли тригодинним обшуком та допитами, як зрадників.
Пізніше їх півроку протримали в Запоріжжі у військовій частині А1978, намагаючись судити за «самовільну відмову від несення служби в бойовій обстановці», замість того, щоб скористатися їхньою інформацією.
«Коли після полону хлопців повернули в Україну, хлопці давали пояснення, креслення, де розташовані батареї, «Гради», польові штаби російських підрозділів уздовж кордону. Але представники СБУ поставилися до хлопців упереджено, як до ворогів, і цю інформацію проігнорувало військове керівництво, що в подальшому призвело, зокрема, і до трагедії Іловайська», — переконаний іще один із захисників бійців Олександр Оленченко.
До підтримки і захисту бійців підключився і Запорізький автомайдан та інші волонтери. «Перший час хлопців у частині не годували, оскільки вони не були «поставлені на довольство» і взагалі були там чужаками. Очевидно, відправляючи їх у Запоріжжя, була ставка на те, що хлопців із Західної України, та ще й із тавром дезертирів, російськомовний край не буде підтримувати. Але, коли почалися суди, за кожного з них знайшлося по 7-8 авторитетних поручителів. В результаті усіх їх відпустили під особисте зобов’язання», — розповідає Олена Яркіна.
«Якби вони загинули, то були б героями. А так ми будемо їх судити»
Моральний тиск, який почався на бійців 51-ї бригади після повернення на батьківщину, був не менший від того, що відчули хлопці з боку ФСБ.
Хоча, по суті, їх звинувачували лише в одному — у тому, що вони залишилися живими.
Про що прямим текстом заявив батькам бійців військовий прокурор Запорізького гарнізону Михайло Ільєв, який і запустив цю справу: «Якби вони загинули, то були б героями. А так ми будемо їх судити».
До слова: сам Михайло Ільєв нині є фігурантом іншої справи — активісти виявили, що його після всіх цих подій перевели в Одесу працівником відділу кадрів Одеського гарнізону, де він без жодних документів займає службове приміщення в 40 кв.м. Однак заява прокурора надто промовиста.
«На жаль, це свідчить, що з радянських часів у головах військового начальства у ставленні до бійців мало що змінилося. Їх так само мають за гарматне м’ясо, яке, як заявив колись маршал Жуков, «бабы еще нарожают». І якщо, як співається у відомій пісні тих часів, «нужна одна победа», то «за ценой не постоим».
Хоча в усьому світі успішність операції визначається передусім кількістю жертв, тільки в Радянському Союзі їх мало бути якнайбільше, як казав Сталін, «нам легкая победа не нужна». А інші армії намагалися мінімалізувати втрати. Мене на початку 90-х перед Днем Перемоги вразив сюжет у програмі «Время», де йшлося про звільнення одного з чеських містечок.
Як відомо, у боях за Чехію брала участь Червона армія та американська армія генерала Паттона. Так от, там наводився один промовистий факт: під час звільнення цього містечка загинуло більше тисячі радянських воїнів і кілька десятків американських. Автори сюжету обурювалися, що чехи більше квітів поклали на могили американських бійців, а не радянських. Мовляв, ми ж звільнили їх такою дорогою ціною!
А я ще тоді подумав: а якою ж мала бути стратегія радянського командування, щоб покласти стільки людей, коли інші в тих же умовах змогли цього не допустити? Взагалі в НАТО, куди ми так прагнемо, людське життя є найбільшою цінністю і кожна втрата особового складу розглядається як надзвичайна ситуація. А в нас, виходить, все як і раніше», — коментує слова прокурора кандидат історичних наук Олександр Хоменко.
Спочатку бійцям загрожували реальні терміни — 5-10 років позбавлення волі, як передбачала ч. 3 ст. 409 Кримінального кодексу. І вони справді могли бути.
Однак, побачивши, який резонанс викликала ця справа в суспільстві і що громада стала на бік бійців, прокуратура почала шукати спосіб викрутитися з ситуації. І тоді хлопців почали пресувати, схиляючи до підписання угоди з прокуратурою.
На ділі це означало, що боєць визнає себе винним в інкримінованому злочині, отримуючи за це п’ять років умовно з відстрочкою на три роки.
Тобто, якщо впродовж трьох років боєць не вчинить нічого протиправного, з нього знімаються усі обвинувачення.
Це дозволяло і прокуратурі зберегти своє обличчя, і бійцям повернутися до родини і спробувати почати жити по-новому, хай і з тимчасовим тавром зрадника і дезертира.
Багатьох залякували, що будуть сидіти, судові засідання планували перенести на Луганщину (за місцем скоєння злочину), а туди добиратися з Волині, та ще й за свої гроші, — справа непроста. Іншим обіцяли наступного дня відпустити до родини і все забути.
І частина бійців підписала такі угоди, і зараз формально вони вже чисті перед законом.
Але 22 найстійкішi затялися. «Мені один із моїх підзахисних, Володя Дідух, сказав: «Я не боюся тюрми. Але я не зможу ходити з тавром зрадника і дивитися людям в очі, якщо я не винен. Тому буду йти до кінця», — каже адвокат Василь Нагорний.
«Якщо виправдаємо хоч одного — зможемо витягнути всіх»
Нині справа «запорожців», яка вже третій рік слухається у Володимир-Волинському міському суді, за місцем дислокації 51-ї ОМБР, стала каменем спотикання і для військової прокуратури, і для судової системи.
Бо чим далі заглиблюєшся в це, тим очевиднiшим стає абсурдність обвинувачень і весь той жах і бардак, у якому опинилися наші бійці на початку війни, переконаний Василь Нагорний.
Але честь мундира не дає прокурорам визнати це, і вони продовжують тиснути і на суд, і на бійців.
«Якщо брати по закону і по справедливості, то карати бійців треба за завдану шкоду.
А хлопці, потрапивши у полон, своїми діями нікому шкоди не завдали, навпаки, зберегли свої життя і привезли з полону цінні свідчення (якими, втім, ніхто так і не скористався).
До того ж, двох узагалі не можна було судити, бо вони визнані інвалідами війни, і можна довести, що «на момент вчинення злочину» вони за станом здоров’я не могли виконувати обов’язки військовослужбовця.
Але хлопці не хочуть іти на це, вони вимагають, щоб їхні дії визнали найбільш адекватними в ситуації, що склалася.
Прокуратура ж не може допустити виправдальних вироків, бо у такому випадку людей десять із прокурорських доведеться притягнути до відповідальності, а це означатиме удар по системі.
До того ж 22 бійцi отримають можливість подати зустрічний позов на відшкодування моральних і матеріальних збитків, а це теж прокуратуру не влаштовує. Так що процес може бути дуже довгим, ще не на один рік», — припускає Василь Нагорний.
Шукають вихід із ситуації і прокурори. 17 серпня 2016 року прокуратура Запорізького гарнізону раптом пом’якшила обвинувачення — замість частини 3 статті 409 ККУ бійцям тепер інкримінують другу частину тієї ж статті, де є «відмова від несення обов’язків військової служби», але немає «в умовах бойової обстановки».
З одного боку, такі зміни обурили «запорожців», які хотіли б самих прокурорів побачити на териконі, в тих умовах «не бойової обстановки».
З іншого — вони дають можливість швиденько закрити справу, якщо боєць визнає вину і подасть клопотання за статтею 48 про зміну обставин.
Двоє хлопців за сімейними обставинами та станом здоров’я скористалися такою можливістю. Решта вирішили не відступати.
Водночас такі зміни породили і юридичний казус, коли бійців, які були в одному місці і робили аналогічні дії, судять за різними статтями ККУ. У справі вилізли й інші неузгодження.
Наприклад, бійці кіровоградської бригади, які першими на «КамАЗах» потрапили в полон, проходять у справі як свідки.
А згадуваний на початку боєць 72-ї ОМБР Олег Мусієнко, за даними прокуратури, взагалі «в списках не значиться» і в зоні бойових дій не перебував, хоча при цьому йому пред’явлено обвинувачення, що він вчинив там якийсь злочин.
До того ж, усе обвинувачення ґрунтується лише на показах свідків, але за три роки ніхто не залучив до справи військового експерта, який сказав би свою думку, як варто було діяти, з військової точки зору, в ситуації, що склалася на териконі.
Багато хто вважає цей процес своєрідною помстою 51-й бригаді, на яку вирішили повісити всі прорахунки і за бездарне командування армією та зрив військових операцій на початку війни, і за Іловайський котел.
Утім iз часом усе стає на свої місця і правда відвойовує свої позиції. Так і бійці 51-ї бригади докладають зусиль, щоб повернути їй чесне ім’я.
«Тоді, після Іловайського котла, саме 51-шу зробили цапом-відбувайлом, повісили на неї всі гріхи і терміново розформували, щоб приховати власні прорахунки. А потім подивилися — 51-ша і Савур-могилу брала, і геройський Володя Козак, який захопив «заблукалих» псковських десантників і якого потім намагалися судити, як і 1700 бійців 51-ї, за «самовільне залишення частини» уже після повернення у Володимир-Волинський, теж наш.
І комбрига Пивоваренка, якого два роки називали дезертиром і розповідали, що він утік у Росію, теж нарешті визнали загиблим під час виходу з Іловайського котла і з почестями поховали. Шкода лише, що для того, щоб довести очевидне, доводиться тратити стільки часу і зусиль», — каже Нагорний.
Він сподівається, що і цю справу їм вдасться довести до виправдального вироку. Навіть якщо на це підуть роки. Навіть якщо до кінця дійдуть одиниці (на що, очевидно, і розраховує прокуратура, яка заявила до 60 свідків обвинувачення, яких iще треба зібрати і допитати).
«Це уже стало справою честі і для хлопців, і для нас. І навіть якщо у кінці залишиться лише один боєць і ми його виправдаємо — ми витягнемо всіх. Правда не має терміну давності», — переконаний адвокат.
Наступне засідання призначено на 16 серпня. Хлопці сподіваються почути свідчення свого командира, капітана Чиргинця. І розраховують, що військова честь і совість візьмуть гору над страхом перед системою.
